– Ти сказав, що ти мені нічого не винен! Сусідка так передала, і я їй вірю. Добре, Максиме. Ти мені нічого не винен. Але і я тобі більше нічого не винна! Ні квартиру, ні гроші – нічого! Живіть, як хочете

Коли син переступив поріг мого будинку з цією своєю Регіною, я ще й подумала: даремно шарлотку пекла.

Максим приїжджав рідко, без попередження і завжди з якоюсь справою. Просто так, щоб спитати «як ти, мамо?», такого не траплялося давно. Я звикла.

Звикла й до того, що він щоразу оглядає мою квартиру з виразом легкої досади, ніби очікував побачити ремонт, а тут знову ті самі шпалери та моя швейна машинка.

Звісно, ​​я шила. Шила все життя, підганяла, перешивала, ставила латки, строчила штори на замовлення сусідок.

Тканина у мене була по всій квартирі: на стільці, на підвіконні, у пакетах за диваном. Пахло нитками та розігрітою праскою.

То був мій хліб, мій заробіток, мій спосіб не просити ні в кого.

Батько Максима пішов до іншої, коли у сина ще молочні зуби не змінилися, тож доводилося якось крутитись. Я виростила Максима одна. Що тут скажеш, не я перша, не я остання.
***
Тоді вони з’явилися в неділю близько другої години. Я якраз пекла шарлотку, яблука були гарні, кислуваті, з ринку.

Регіна увійшла першою, обвела поглядом передпокій, потягла носом повітря і промовчала. Вона взагалі при мені мало говорила, тільки стискала губи, ніби весь час щось підраховувала в голові.

Гарна, треба віддати належне. Манікюр, зачіска, сумочка на тонкому ремінці – така коштує більше, ніж я заробляю за місяць. Я це сприймала спокійно, без заздрощів. Просто помічала.

Максим поцілував мене в щоку, скинув черевики, дорогі, шкіряні, я раніше таких у нього не бачила і пройшов на кухню.

– Мамо, а чого так жарко? Кватирку б відчинила.

Я відчинила кватирку, поставила шарлотку на стіл, нарізала на шматки. Регіна колупнула виделкою, відсунула. Максим з’їв шматок, не похваливши, не скривившись, просто з’їв, і все.

А потім сказав:

– Мамо, тут така справа. Нам ремонт потрібний. У ванній кімнаті кахлі відпадають. Не допоможеш?

Я кивнула. Дістала конверт із комода, я завжди тримала трохи відкладених грошей про всяк випадок. Цей «кожний випадок» щоразу виявлявся Максимом.

Він забрав конверт у кишеню, і вони пішли.

А потім сусідка передала мені, що зустріла їх з Регіною на вулиці, і Максим зі сміхом казав:

– Я їй нічого не винен, ну а вона… нехай допомагає, якщо хоче.

Не вірити сусідці, яка ніколи не була пліткаркою, резону не було.

У коридорі на полиці біля дзеркала лежав мій зошит. Я вела у ньому витрати: скільки витратила, скільки відклала, від чого відмовилася.

Звичка ощадливої ​​людини, нічого особливого. Рука потяглася до обкладинки, провела по ній пальцем, але прибрала зошит назад, – не час.

Повернулась на кухню, сіла на табурет і стала їсти шарлотку. Яблука були справді гарні.
***
За кілька тижнів син подзвонив мені, голос його був бадьорий, діловий:

– Мамо, рятуй. Терміново, не можу пояснити телефоном. Мені гроші потрібні, приїжджай, га?

Я зібралася, взяла конверт та поїхала до сина.

Максим відчинив двері в гарній сорочці, просочений одеколоном. За його спиною я побачила їх з Регіною орендовану квартиру: новий диван, телевізор на пів стіни, на кухні стояв гарнітур із блискучими ручками.

Я зняла черевики, стерті на підборах, і пройшла в шкарпетках по їх чистому ламінаті.

– Гарно у вас, – сказала я.

І то була правда.

Регіна сиділа на дивані, гортала телефон. Кивнула мені, не встала. Максим узяв конверт, зазирнув усередину, цього разу перерахував і засунув у шухляду комода.

– Це на кухню. Регіна обрала, там фасади з притягувачами, ну ти розумієш.

Я не розуміла, що таке фасади із притягувачами. Але кивнула. Потім тихо сказала:

– Максиме, я привезла. Але ти міг би хоч запитати, чи є у мене ці гроші!

Син глянув на мене так, як дивляться на людину, яка сказала щось недоречне за святковим столом.

– Мамо, ну не починай… – роздратовано сказав він.

Регіна відірвалася від телефону. Подивилася на мене, нічого не сказала й опустила очі назад на екран.
***
Я не стала затримуватись і поїхала додому. На сходовому майданчику мене перехопила Валентина, сусідка, – велика, галаслива, вічно у фартуху, з червоними від приготування щоками.

– Ларко, ти звідки така бліда?

– Від Максима.

Валентина похитала головою. Вона знала все: як я заощаджую, як відмовляюся від путівки в санаторій, як ношу одну кофту третю зиму.

– Я нещодавно внучці відмовила, вона на кіно просила. Образилася, губи надула. А за тиждень сама заробила, листівки роздавала, прийшла і каже: «Баб, я сама купила квиток». Уявляєш? А ти свого привчила, що мати – банкомат. Вставляєш карту, і гроші сиплються. Не можна так!

Я пожартувала, зачинила двері, роздяглася і присіла на диван. Але слова Валентини не виходили з голови.
***
А вранці зателефонував Максим і напросився у гості у суботу. Я розуміла, що знову будуть прохання, але… Що ж поробиш, син.

Вони приїхали вчасно і Регіна допомогла мені накрити на стіл. Обідали мовчки. Максим їв з апетитом, Регіна жувала повільно, оглядаючи кухню: лінолеум, фіранки, мій фартух на гачку біля дверей.

Потім Максим відсунув тарілку, відкинувся на стільці й сказав:

– Мамо, ми тут подумали. Ти тут одна, тобі стільки місця не треба. Може, продаси цю квартиру, візьмеш собі однушку десь подалі від центру?

– А різницю ми використали б, як початковий внесок на квартиру. Набридло в орендованому житлі кукувати.

Я мовчала. Дивилася на його руки, доглянуті, з короткими нігтями, на зап’ясті сяяв новий годинник. Згодом перевела погляд на свої руки. Нігті обрізані коротко, щоб не заважали шити. Шкіра суха, у дрібних уколах від голок.

На вказівному пальці була мозоль від ножиць, стара, жовта, майже рідна вже.

– Мамо, ну що ти мовчиш? – Максим подався вперед. – Ти хочеш, щоб у нас все було добре?

Я встала, зібрала тарілки, сказала «зараз поставлю чай» і вийшла в коридор, щоб перевести подих. З кухні долетів голос Регіни. Вона говорила тихо, але стіни в моїй квартирі тонкі, тому я почула все.

– Максиме, та чого ти думаєш? Вона тут одна сидить, їй ця квартира, як собаці, п’ята нога. Скажи прямо, вона все одно нікуди не подінеться. Ти син, а вона мати! Ось і все.

Я повернулася не одразу. Постояла у коридорі. Біля дверей стояли мої черевики з напівстертою підошвою. На вішалці висіло єдине пристойне пальто. А на полиці лежав зошит.

Я взяла зошит, повернулася на кухню, сіла за стіл і поклала його перед собою.

Максим покосився на зошит із подивом. Регіна випросталася на стільці. Я відкрила першу сторінку та почала читати.

– Чоботи зимові – не купила, відклала Максимові на зимовий одяг. Куртку осінню – не купила, відклала на шкільний табір.

– Зуби – не вставила, відклала на репетитора з математики. Від санаторію відмовилася, відклала на оплату першого семестру в університеті. Сукня на ювілей – не купила, відклала на другий семестр в університеті.

Я перегорнула сторінку. Потім ще одну. Зошит був списаний до останнього аркуша, сторінки пожовтіли, чорнило де-не-де вицвіло.

– Відпустка – жодної за весь час. М’ясо купувала тільки коли ти приїжджав, собі варила крупу. Пальто перешивала тричі…

Максим сидів непорушно. Регіна дивилася на зошит, роззявивши рота. Я закрила зошит, поклала долоню на обкладинку та подивилася на сина.

– Ти сказав, що ти мені нічого не винен! Сусідка так передала, і я їй вірю. Добре, Максиме. Ти мені нічого не винен. Але і я тобі більше нічого не винна! Ні квартиру, ні гроші – нічого! Живіть, як хочете!

Максим смикнувся заперечити, але я підняла руку.

– Я не закінчила. Цю квартиру, в якій ти виріс, у якій я ночами строчила, щоб ти їв, одягався і вчився, я не продаватиму.

– Це мій дім! А ти дорослий чоловік, у тебе дружина, робота, годинник на руці вартістю дорожчий за мою машинку. Впораєшся.

Регіна спробувала щось сказати, але Максим схопив її за лікоть. Вони підвелися і вийшли з кухні. На порозі син обернувся, хотів щось сказати, але промовчав.

Двері за ними зачинилися тихо.
***
Минуло кілька місяців, а від Максима не було ні дзвінка, ні повідомлення. Валентина розповідала, що чула від спільних знайомих, як він скаржиться на мене.

Квартиру вони так і не купили, живуть в орендованій. Регіна, кажуть, влаштувалася на роботу, вперше за їхнє спільне життя.

Я шию. Замовлень вистачає. Купила собі нові черевики – зимові, на хутрі, добрі. Іноді вечорами я сиджу на кухні та думаю, – може, не треба було так? Все ж таки син…

А ви як вважаєте, слушно вчинила мати, чи перегнула палицю? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!