– То що, ти допоможеш татові? Чи зателефонувати мені на роботу і попросити притримати один холодильник порожнім? – Уляна подивилася на ошелешеного від такого розкладу нареченого

Вадик з’явився на світ раніше терміну, він був слабким. Лікарі хоч і заспокоювали молоду матір, що набере хлопчик вагу і буде як усі, але Ольга божеволіла від страху за його життя та здоров’я.

Час минав, син ріс, і як обіцяли лікарі, наздогнав своїх однолітків за всіма показниками. Але молода мати продовжувала тремтіти над синочком, вгадуючи і виконуючи будь-яке його бажання, і мало не зомлівала  від будь-якого його нежитю.

– Що ти хапаєшся щоразу за серце від найменшого його “аха” і “оха”, – намагався обсмикнути дружину Микола, – всі діти хворіють, це неминуче.

– Як ти можеш так казати, – накидалася на чоловіка Ольга, – тобі не зрозуміти, скільки я пережила в лікарні! І що, хіба в тебе запасний син є?

Це був її головний аргумент у будь-якій суперечці щодо сина, адже більше дітей Ольга мати не могла, тому всю свою любов і обожнювання вона направила на єдину свою дитину.

Згодом Микола звик до цього і сам почав потурати хлопцеві, вибачаючи йому витівки та провини.

Вадик швидко зрозумів, що батьками можна крутити праворуч і ліворуч, і став безсоромно і нахабно користуватися цим.

Звичайно, він не був відвертим негідником, але батьки так розпестили його, що Вадик щиро вважав їх прямим обов’язком негайне виконання всіх його бажань і забаганок.

– Не хочу сам їсти, – заявив він у п’ять років матері, – погодуй мене!

Ольга спершу намагалася натякнути йому, що він уже великий хлопчик і давно навчився тримати ложку в руках, але синочок надувся, як риба-куля, відсунув тарілку, що стояла перед ним, і виліз із-за столу.

– Тоді я взагалі не їстиму, захворію і пом.ру, – ображено буркнув він, чим знову мало не довів матір до серцевого нападу.

З того дня Ольга годувала його з ложечки, аби хлопчик не нервував і не заробив гастрит, поки йому самому це не набридло.

Батько, в той же час, відвозив примхливого сина в садочок, що знаходився через дорогу тільки тому, що Вадику ліньки було йти пішки.

До тридцяти років Вадик був настільки безпорадним у побутових питаннях, що мати з батьком іноді дивувалися, як він взагалі закінчив школу, вступив в інститут та знайшов роботу.

Так вони й жили: Вадик – у ролі вічної дитини, якій усі винні, а батьки – у ролі вічно винних і безправних слуг, які бояться зробити щось не так, аби не засмутити їхнього хлопчика.

Новина про те, що Вадик зібрався одружитися, вразила Ольгу та Миколу не менше, ніж сніг, що випав би посеред літа.

– Вадюшо, коли ж ти встиг із нею познайомитись? І де? – завалили вони питаннями “дитину”.

– На корпоративі. Одна колега прийшла з подругою, ми й познайомилися. Вже пів року зустрічаємося, – гордо випнув груди син. – Завтра приведу знайомитись. Тож, мати, ти стіл накрий, а ти, батю, приберись хоч. Вихідний таки.

– Звісно, ​​звісно, ​​синку, – закивала Ольга, – все зроблю! І тато порядок наведе. Не хвилюйся, тобі не доведеться червоніти за нас.

Хоч і любили батьки свого “маминого синочка”, але роки брали своє і вже не було стільки фізичних та моральних сил обслуговувати його.

Ольга в душі мріяла, що одного разу рідненький подорослішає і випурхне з гнізда, а їй більше не доведеться схоплюватися, тільки він поведе бровою. Вона розуміла, що сама розпестила сина, але зізнатися в цьому самій собі було важко, нестерпно і гірко.

Вигляд майбутньої невістки збентежив батьків Вадика навіть більше, ніж повідомлення про одруження.

Дівчина ледве діставала синові до плеча, була такою худенькою, що здавалося, навіть слабкий порив вітру понесе її, якщо не покласти їй у кишені каміння.

– Мати, батю, знайомтеся, це Уляна, – представив син свою обраницю.

Та невинно закліпала своїми величезними очима і, посміхнувшись, сказала:

– Здрастуйте! А мені Вадик навіть не сказав, як вас звуть.

– Ой, – схаменулась Ольга, – я Ольга Валентинівна, а це тато – Микола Львович. Та ви проходите!

Молоді пройшли до кімнати, і Уляна сіла на диван.

– Мати, а чого стіл ще не накритий? – насупився Вадим. – Я ж казав, що ми прийдемо.

– Зараз, зараз, синку, – заметушилась Ольга, метнувшись на кухню.

– А ти чого завмер? – звернувся хлопець до батька. – Стіл тягни.

Микола хрюкнув від несподіванки, але сперечатися не став, а почав витягувати складений стіл-книжку, важкий, як корабельний якір.

Гостя здивовано подивилася на нареченого і штовхнула його в плече.

– Руки покажи! – Серйозно сказала вона.

Той здивовано простяг їй долоні.

– На місці, – спохмурніла вона, – і навіть цілі, і здорові. Може, встанеш, допоможеш?

– Та він і сам упорається, – відмахнувся Вадик.

Уляна подивилася, як майбутній свекор пихкав і червонів від натуги, а піт з нього градом капав на полірування столу.

– Думаю, розтин покаже розрив аорти від перенапруги та гостру серцеву недостатність, – спокійним буденним тоном констатувала дівчина.

– Коли таке трапляється у спортсменів, це хоч би зрозуміло. Але прикро, коли до мене на стіл потрапляють звичайні люди, причина відходу яких сидить на дивані і не бажає відірвати свою п’яту точку, щоб допомогти.

Микола з гуркотом поставив стіл на підлогу, не донісши і до середини кімнати.

–  Уляно, а ви, вибачте, хто за фахом? – витріщився він на наречену сина.

– Паталого анатом. Хіба вам Вадик не сказав? – здивовано підвела брови Уля.

– Ні, – щелепа Миколи Львовича мимоволі відвисла, але він вчасно підібрав її на місце, – він і про вас нам тільки вчора сказав.

– То що, ти допоможеш татові? Чи зателефонувати мені на роботу і попросити притримати один холодильник порожнім? – Уляна подивилася на ошелешеного від такого розкладу нареченого.

Вадик підскочив, як ужалений і поспішив допомогти батькові, а Уляна пішла на кухню до Ольги запропонувати свою допомогу.

– Ольго Валентинівно, скажіть, чому ви терпите таке хамське ставлення до вас вашого сина? – Розкладаючи нарізку на тарілку, поцікавилася вона у матері Вадика. – Я так зрозуміла, що він вам зовсім не допомагає по дому. Якщо ми з ним одружимося, я таке терпіти не маю наміру.

– Якщо? – злякано подивилась на Улю Ольга. – Ви хочете сказати, що можете передумати?

– Немає нічого незворотного, окрім сме рті, Ольго Валентинівно, – посміхнулася дівчина. – Можете мені повірити. То що, ви так і продовжуватимете потурати йому?

Ольга завмерла з ножем у руці, перетравлюючи почуте.

– Ні, що ви, Улю, – винно сказала вона, коли заціпеніння пройшло, – просто ж він у нас єдиний. Ми його бережемо.

Уляна подивилася на жінку, і в очах її промайнула жалість.

– Можливо, я зараз скажу те, що вам не сподобається, але ваша «бережливість» створила побутового інва ліда.

– Вадик не може навіть чай заварити! Я вже не кажу про якусь серйознішу проблему. Він непоганий і часто сам страждає від своєї безпорадності.

– Агов, ну скоро ви там? Їсти хочеться! – пролунав із кімнати невдоволений голос Вадика.

Стіл уже був переможений і поставлений на середину кімнати. Ольга застелила його ошатною скатертиною, разом з Уляною принесла гаряче і закуски, і всі розсілися по місцях.

Коли розмова зайшла про весілля, Вадик за звичкою клацнув пальцями:

– Мати, ти гірчицю забула!

– Зараз, Вадюшо! – Ольга підірвалася з місця, але уважний погляд Уляни прикував її до стільця.

– Ну, і чого ти чекаєш? – Не зрозумів Вадик.

– Вадюшо, – голос нареченої був тихим, але чомусь у майбутнього свекра по хребту пробіг холодок, а наречений напружився, – ми з’ясували, що всі твої кінцівки працюють. Прояви чудеса еволюції – сходи за гірчицею сам.

– Та матері ж не важко, правда? – Вадик перевів погляд на матір, але та колупалася виделкою у тарілці і не дивилася на сина.

– Розумієш, любий, – посміхаючись, Уля підчепила шматок ковбаси на виделку, але в голосі у неї задзвеніла сталь, і Вадик зіщулився, – на моїй роботі всі пацієнти тихі та слухняні.

– Але вони мають поважну причину – вони не живі. А в тебе, Вадиме, випадок унікальний: ти повинен стати слухняним та тихим, залишаючись при цьому абсолютно живим.

Батько Вадика кашлянув у кулак, приховуючи посмішку. Вадик злегка здивувався, а наречена так само спокійно продовжувала:

– За будь-яку спробу влаштувати диктаторський режим ти будеш заблокований. Весілля не буде. А якщо ми одружимося, і ти станеш качати права і продовжувати хамити батькам, то травматологи з сусіднього відділення тебе, звичайно, по старій дружбі, зберуть, але до мене на стіл ти ризикуєш потрапити набагато раніше.

Вечір закінчився незвично тихо. Вперше за тридцять років Вадик слухняно гримів на кухні тарілками в раковині під пильним і люблячим поглядом Уляни.

Зачинивши за молодими двері, Ольга подивилася на задумливого чоловіка і філософськи помітила:

– Знаєш, Колю, а ця дівчинка має рацію: у житті немає нічого незворотного! Головне, щоб діагноз поставили вчасно, й бажано до розтину.

А в цей час у ліфті Вадик притис до себе свою маленьку і тендітну наречену, досі не розуміючи, як у такій малечі міститься стільки авторитету.

Він любив її до нестями і готовий був заради неї на будь-які подвиги, – навіть на миття посуду та генеральне прибирання.

Не даремно ж кажуть, що справжнє кохання – це почуття, яке не лише окриляє, а й змінює нас на краще та наставляє на правильний шлях…

Як ви вважаєте, чи під силу буде Уляні це зробити? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!