– Ти тут жила, будинок довела, отже ця знижка має бути тільки з тебе! – Репетував брат. Ти мені повинна усе відшкодувати. – Я за мамою доглядала одна, ти нічого не хочеш мені відшкодувати?

Ольга повідомила брата, що матері не стало. Їй здалося, що він зрадів цьому повідомленню. Останній рік був найважчим. Мама лягла. Ольга жила з нею останні чотири роки.

Свою квартиру довелося здати. Її пенсії та пенсії матері ледве вистачало на життя. Гена відразу відмовився брати участь у догляді за матір’ю.

Сказав, що в нього діти студенти. Гроші теж не давав із тієї ж причини. Приїжджали лише діти Ольги, допомагали, хоч і у самих справ багато.

– У матері пенсія є, у тебе є, цього більше, ніж достатньо. Та й свою квартиру можеш здати. Ще й грошей назбираєш, – говорив Гена.

А потім, коли мати лягла, витрати збільшилися, прохання про гроші Гена ігнорував. У нього студенти, а у сестри дві пенсії та дохід від квартири.

– Не може бути, щоб грошей не вистачало! У матері пенсія велика, а їсть вона зараз мало.

– Я прошу не на їжу, мамі потрібний спеціальний матрац. Ти ж син. Допоможи, нам не вистачає.

– Не може бути! Вам гроші витрачати зовсім нікуди. У мене і так багато проблем, а тут ти зі своїм матрацом. Нічого страшного, раніше такого не було, і зараз обійдетесь.

– Це для мами, не для мене, можеш сам ціни подивитися!

Матрац Ольга купила, грошей дали син із донькою. У них також діти студенти, як і у Геннадія. Гена молодший за Ольгу на дев’ятнадцять років, різниця між братом і сестрою велика. Гена та діти Ольги практично ровесники, хоча він був для них дядьком.

І ось мами не стало. Ользі здалося, що брат сказав: “нарешті”. Вона перепитала.

– Я мав на увазі, що муки закінчилися, тобі легше і мамі… Ми ж цього чекали, з лежачим хворим все дуже складно.

– Ти ж цього не знаєш. Так, це дуже тяжко. Тебе у мами не було три з лишком роки. Спершу вона чекала, а потім зовсім нічого не розуміла.

– Не треба мені про це говорити. У мене і так справ вистачало. Навіщо їздити, якщо людина тебе не впізнає. Сподіваюся, будинок ще не твій, мати вже була недієздатна.

– Я можу це довести. Спадок ділитимемо, а взагалі… тобі ж шістдесят. Навіщо тобі спадщина? А я син, дім повинен дістатись мені.

– Ми ще маму не поховали, а ти вже про хату!

– Треба все одразу вирішити, щоб потім суперечки не було. Досить лити сльози.

– Я не можу зараз говорити про це. Май совість! У тебе жодних почуттів немає!

Минуло пів року. Будинок продавати було шкода.

Ольга згадувала своє дитинство, батька, матір. Як вони дружно жили у цьому будинку. Потім часто приїжджали у гості. А потім мама залишилася сама, в Ольги не стало чоловіка.

У дітей були свої сім’ї. Звичайне життя. Усі добре спілкувалися до хвороби мами, а згодом Геннадій віддалився.

Для мами грошей дати – це вам зовсім не те, що брати у неї. Мама дасть, повертати не треба. Тільки захворіла мама та пішла із життя.

Було б справедливо дім залишити Ользі, тільки Геннадій так не вважав. Він взагалі вважав, що все має дістатися йому, він син, до того ж молодший. Усі повинні поступатися.

Тільки от Ольга не поступилася. Хотіла вона залишитись у будинку, але нічого не вийшло. Геннадій наполягав на продажу, чи на грошах за половину спадщини.

Продати квартиру було також не варіантом. Там уже ремонт потрібний. Будинок теж ремонт потребував. Що вибрати? Поки Ольга гадала, Геннадій знайшов покупців.

Чоловік попався скрупульозний, заглядав скрізь, у кожний кут. Знижку просив буквально за все, навіть за запах у будинку.

Довелося поступитись, гроші Гені потрібні були терміново. Угода відбулася. А потім брат зажадав з Ольги гроші – суму знижки.

– Ти тут жила, будинок довела, отже ця знижка має бути тільки з тебе. Ти мені повинна усе відшкодувати.

– Я за мамою доглядала одна, ти нічого не хочеш мені відшкодувати?

– У вас грошей було повно, ти, напевно, накопичила.

– Якби я мала гроші, то на матрац я б не просила.

– Перекажи мені на карту всі гроші, що ми поступилися покупцеві.

– Я тобі нічого не винна!

– Не чекав. Треба було мені задовго до хвороби мами про це потурбуватися. Потім стало надто пізно.

– А ти дай маху, сам заповіт напиши, а потім подивися, хто за тобою доглядатиме. Не думаю, що твої діти кинуться горщики виносити та памперси міняти. Не дай боже дожити до такого. Один доглядає, а другий отримує спадщину, хай і половину.

– Та навіщо ж тобі гроші? Тобі шістдесят років! Пенсія! Квартира є, діти дорослі. Це мені треба мізкувати, де грошей взяти.

– Мізкуй, а мені ремонт у квартирі потрібний. Дякую мамі, з її спадщини я це зроблю. Бувай.

Ольга відремонтувала квартиру. Діти допомагали. Задумалася вона і про свою спадщину, що залишить дітям і кому. Синові, чи дочці? Як там у неї буде?

Хочеться вірити, що все буде гаразд. Зі сльозами і без сварок між дітьми про поділ спадщини. Рано ще думати про це.

Ніхто про спадщину не натякає, навпаки відправляють відпочити в санаторій, путівку купили не на день народження, просто так. Діти в неї добрі, не забувають і нічого не просять. Поки що так, а там, як доля вирішить…

Дайте слушну пораду, як вчинити, – писати заповіт, чи самі порозуміються? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!