– Ти віддала все сусідові? – дочка верещала в слухавку. Вона не могла збагнути, чому я насправді так вчинила

Ніж застиг над огірком. З великої кімнати долинало:

– Ти там був тричі за десять років! Яке ти маєш право претендувати на половину?

Валентина Степанівна повільно видихнула та продовжила різати. Її діти – син Геннадій, який приїхав із Києва, та донька Світлана із сусіднього під’їзду – вже другу годину ділили дачу матері, яка була у сусідній кімнаті.

– Я маю право згідно із законом, – відповів Геннадій. – І загалом, я грішми допомагав на ремонт даху. Забула вже?

– Вісім тисяч чотири роки тому це ти називаєш допомогою?

Валентині Степанівні було вісімдесят. Вона прожила гарне життя: сорок років навчала дітей у початковій школі, поховала чоловіка сім років тому і тепер доживала вік у двокімнатній квартирі.

Дача дісталася від батьків – шість соток у садовому товаристві “Світанок”. Будиночок щитовий, але міцний. Яблуні, смородина, грядки. Все, що залишилося від того життя, коли слово «родина» ще щось означало.

– Мама сама вирішить, кому залишити дачу, – підвищив голос Геннадій. – Мамо, ти чуєш нас?

Валентина Степанівна не відповіла. Поклала огірок у миску, взяла наступний. Діти не змінилися. Світлана завжди була господарська, чіпка – у хорошому сенсі, якби не жадібність.

Генка – тямущій, амбітний, поїхав у Київ будувати кар’єру та так і застряг у якійсь конторі на середній посаді. Обом вже за п’ятдесят, а все, як маленькі: моє, не твоє, віддай.

– Мамо, ти чого мовчиш? – Світлана зазирнула на кухню. Обличчя почервоніло від суперечки.

– Салат роблю.

– Ми тут обговорюємо серйозні питання, а ти салат! Скажи Геннадію, що дача повинна мені дістатись. Я ж поряд живу, я тебе доглядаю.

Валентина Степанівна підвела очі. Доглядаю? Раз на два тижні забігти на п’ятнадцять хвилин, залишити пакет із «АТБ» – це, значить, доглядаю.

– Не треба при мені, – сказала вона рівно. – Як мене не стане – діліть.

– Ну мамо, що ти таке кажеш! – Світлана зобразила образу. – Ми просто хочемо наперед все вирішити, щоб потім проблем не було.

– Проблем у вас і так вистачає. Іди. Домовляйтесь.

Геннадій залишився ночувати. Вранці Валентина Степанівна накрила стіл: хліб, масло, кашу вівсяну.

– Мамо, а ковбаси нема? – Геннадій оглянув стіл із таким виглядом, ніби йому підсунули якусь гидоту.

– Ковбасу не їм. Шкідливо.

– Ну, хоча б сир.

– У холодильнику плавлений.

Геннадій дістав сирок, покрутив у руках із гидливим подивом.

– Мамо, ти зовсім на собі заощаджуєш? Я ж тобі грошей надсилаю. Можна нормальні продукти купувати.

– Я нормальні й купую.

У двері подзвонили.

На порозі стояв Микола Петрович – сусід по дачі. Шістдесят два роки, міцний, великі руки, робітничі. У руках важкий пакет.

– Доброго дня, Валю. Я тут яблук привіз. Антонівка цього року вродила. Тобі набрав, кілограми зо три буде.

– Дякую, Колю. Заходь, чаю поп’ємо.

– Ні, я на хвилину. Хотів сказати, що дах твій подивився. “Коньок” просів, треба підправити до холодів. У суботу приїду, займусь.

– Колю, скільки можна. Я тобі й так винна.

– Нічого ти не винна, – він махнув рукою. – Ми ж сусіди. Так заведено.

Микола пішов. Світлана – вона саме з’явилася з контейнером котлет із кулінарії – одразу сунула носа в пакет.

– А чого це він розщедрився?

– Просто так. По-сусідськи.

– Просто так ніхто нічого не робить, – Світлана примружилася. – Він до твоєї дачі не придивляється?

– Світлано, ти що несеш? – Валентина Степанівна навіть підвищила голос, чого з нею рідко траплялося. – Коля мені допомагає вже десять років. Ще при батькові почав, коли в того спина відмовила.

– Мамо, порядних людей не буває, коли йдеться про нерухомість, – Світлана сказала це тоном експерта.

Валентина Степанівна нічого не відповіла. Тільки подивилася на дочку довгим поглядом – тим самим, учительським, від якого першокласники колись припиняли шуміти.

Геннадій їхав наступного дня. Перед виїздом знову завів розмову:

– Мамо, ти подумай. Якщо продати – добрі гроші можна виручити. Земля там у ціні.

– Геннадій, – Валентина Степанівна дивилася на сина, і в грудях було порожньо та холодно. – Микола Петрович возить мене до лікарів уже сім років. Щомісяця. Іноді двічі. У поліклініку, УЗД, до кардіолога, куди скажуть. Ти хоч раз запропонував відвезти?

– Ну мам, я ж у Києві, як я можу…

– А Світлана у сусідньому під’їзді. Теж жодного разу. Коля приїжджає, садить мене в машину, чекає в коридорі, потім везе додому. І нічого не бере.

– Може, він на щось розраховує.

– А може, він просто людина?

Під’їхало таксі. Геннадій цмокнув матір у щоку – швидко, формально – і поїхав.

Минув місяць. Світлана заходила, як завжди: продукти, ліки, як справи. І щоразу:

– Мамо, ти вирішила щось?

– Вирішила.

– І що?

– Дізнаєшся.

Валентина Степанівна справді вирішила. Тиждень тому їздила до нотаріуса. Микола Петрович відвіз, як завжди, – сам навіть не питав навіщо, просто сказала «треба в центр» – і повіз.

Нотаріус, молода жінка у суворих окулярах, уважно вислухала та оформила договір дарування.

– Ви розумієте, що дарча набуває чинності з моменту державної реєстрації? Це не заповіт, скасувати буде дуже складно.

– Розумію.

– Адже у вас є діти. Вони можуть спробувати оскаржити угоду, посилаючись на вашу недієздатність або те, що ви діяли під тиском.

– Хай спробують.

На зворотному шляху, вже біля під’їзду, Валентина Степанівна сказала:

– Колю, зупини на хвилину.

Він зупинив, подивився запитально.

– Я тобі дачу подарувала. Документи оформила.

Микола Петрович так вчепився в кермо, що кісточки побіліли.

– Валю… Ти що? Навіщо? Я ж не для цього…

– Знаю, що не для того. Тому й віддаю.

– А діти?

– А діти, хай самі. Вони місяць ділять те, що їм не належить. Тепер точно не належить.

Він мовчав, дивився у лобове скло. Потім тихо сказав:

– Я не заслужив.

– Заслужив. Більше, ніж вони.

Світлана дізналася за тиждень. Зателефонувала знайома із садового товариства – її сусідка бачила документи на реєстрації, шепнула комусь, пішло-поїхало.

Світлана примчала без дзвінка.

– Мамо, це правда?

– Правда.

– Ти… Ти віддала нашу дачу чужій людині?

– Він мені не чужий.

Світлана схопилася за телефон, набрала брата. Геннадій приїхав нічним потягом.

– Мамо, як ти могла?! – Він ходив по кімнаті, розмахував руками. – Це ж сімейна дача! Там дід із бабкою все своїми руками будували!

– Ось саме – дід із бабкою. А ви що там збудували?

– Це не законно! Я знайду юриста, ми заперечимо!

– Заперечуйте. Час тільки витратиш.

Юриста Геннадій знайшов. Столичного, з добрими відгуками. Той узяв двадцять тисяч за консультацію, вивчив документи та сказав:

– Все оформлено грамотно. Заперечити можна лише через визнання дарувальника недієздатним на момент угоди, або через доказ, що вона діяла під тиском. У вас є підстави?

– Їй вісімдесят років!

– Вік не є підставою для визнання недієздатності. Потрібна психіатрична експертиза, медична історія. У вашої матері є діагнози, які впливають на здатність розуміти значення своїх дій?

Діагнозів не було. Валентина Степанівна все життя вирізнялася ясним розумом.

Геннадій поїхав до Києва, проклинаючи все у світі.

Світлана пішла іншим шляхом – прийшла до Миколи Петровича.

– Продайте нам дачу.

– За скільки?

Вона назвала суму – менше половини ринкової.

Микола Петрович усміхнувся, але не злісно – скоріше втомлено.

– Це несерйозно. Хочете – давайте за ринковою ціною. Замовлю оцінку у ліцензованого оцінювача, зробимо все офіційно.

Світлана прикинула. Ринкова ціна – земля в тому районі зросла втричі за останні роки – була такою, що вони з Геннадієм не потягли б навіть удвох, навіть кредиту.

Думали тиждень. Потім Геннадій зателефонував:

– Дорого. Не зв’язуйся.

Микола Петрович переоформив документи, заплатив податок на дарчу та взявся до справи. Зніс старий щитовий будиночок, поставив новий – із бруса, з утепленням. Лазню зрубав. Місце для відпочинку в саду.

Валентина Степанівна приїжджала іноді – подивитися, посидіти на лавці біля грядок. Микола Петрович зустрічав її, як господиню.

– Гарно стало, Колю.

– Це ж тепер мій дім. Справжній. Перший у житті справжній будинок. – Він помовчав. – Дякую тобі, Валю.

Діти відвідували рідко. Геннадій – двічі на рік, на день народження та перед Новим роком. Світлана забігала раз на два тижні, але стосунки стали сухі, ділові. Продукти, ліки, як тиск, до побачення.

– Мамо, ти розумієш, що через твій вчинок ми втратили великі гроші? – говорила Світлана час від часу.

– Ви нічого не втратили. У вас цього не було.

– Було б! Якби ти нормально вчинила.

– Я нормально і вчинила. Віддала тому, хто на це заслужив.

Світлана йшла, грюкнувши дверима.

Микола Петрович приходив щонеділі. Приносив яблука з того саду, де тепер росли молоді дерева, які він сам і посадив. Приносив мед від сусіда-пасічника. Іноді – домашню тушкованку, яку робила його сестра в селі.

– Колю, ну куди мені стільки, одна не з’їм.

— Сусідам занеси. Або дітям.

– Діти не візьмуть.

Вони пили чай на кухні, говорили про різне. Про погоду, ціни, здоров’я. Про дітей Валентина Степанівна не говорила. Микола Петрович не питав.

Одного разу він таки запитав:

– Не шкодуєш?

– Про що?

– Що дачу мені віддала.

– Ні. Жодного дня не пошкодувала.

– А вони ображаються.

– Вони не ображаються, Колю. Вони зляться. Це різне.

– Яка різниця?

Валентина Степанівна відставила чашку, подивилась у вікно.

– Ображаються, коли люблять. А зляться, коли рахують збитки.

Валентини Степанівни не стало за три роки. Вона пішла тихо, уві сні, як і хотіла. Світлана знайшла її вранці – прийшла занести кефір.

Похорон організовували діти. Геннадій узяв на себе витрати – таки син, мабуть. Світлана зайнялася поминками: їда, кафе, меню.

На цвинтар прийшли мало хто. Пара колишніх колег зі школи, кілька сусідів, троюрідна сестра з області. І Микола Петрович – у чорному костюмі, що сидів на ньому не дуже, стовбичив на плечах. Мабуть, позичив у когось.

Труну опустили. Священник прочитав молитву. Застукала земля об кришку.

Світлана стояла біля краю та дивилася на табличку. Думала про те, що треба замовити пам’ятник і прикидала, скільки це буде коштувати.

– Потрібно пам’ятник ставити, – сказав Геннадій, зануривши руки в кишені пальто.

– Замовимо. На трьох розкидаємо.

– На яких трьох?

– Ти, я і цей. Микола. Він же тепер, як родич, раз дачу отримав.

– Я з ним скидатися не буду.

– Тоді навпіл.

Микола Петрович стояв трохи осторонь. Сльози текли по його обличчю – не напоказ, не голосно, просто текли, і він витирав їх долонею, як дитина.

Геннадій зиркнув на нього і хмикнув.

– Артист.

– Ага, – погодилася Світлана.

Вони пішли першими. До поминок дві години, треба переодягнутися.

Микола Петрович лишився. Постояв біля свіжого пагорба, потім опустився навпочіпки. Дістав із кишені яблуко – маленьке, червоно-жовте, і поклав на землю.

– Ось, Валю. Антонівка цього року не задалася, а ранет добрий вийшов. Солодкий. Ти ж любила ранет, пам’ятаєш, сама казала…

Голос зірвався. Він замовк, провів долонею по землі, наче погладив. Потім підвівся і поволі пішов до виходу.

На поминках його не було.

Як вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!