— Ти відмовилася від мене у дитинстві, а тепер хочеш отримати аліменти? – Прошепотіла дочка, не вірячи в те, що відбувається

І постійно нагадувала спочатку дитині, а потім і молодій жінці, що матері в неї немає, що та її покинула, і що єдина рідна людина в її житті – бабуся. І, нехай в Олени й не було тієї ж ненависті, що прослизала в голосі бабусі при кожній згадці “зозулі”, але й любові, та й будь-якого бажання бачити мати вона не відчувала.

Зважаючи на все, це небажання було взаємним, тому що до тридцяти восьми років Олени мати так і не вийшла з нею на зв’язок. Хоча іноді Олені цього хотілося. Просто дізнатися, що за людина така — мама. Чи вона схожа на неї чимось.

З’ясувати, як склалося її життя і чи стало воно щасливішим, коли зіпхнула небажану дитину родичам померлого чоловіка. Та і як виглядає ця жінка, було цікаво. Сама вона не пам’ятала, а фотографій бабуся в будинку не тримала.

– Треба на наступних вихідних зайнятися вибором шпалер. Олена, ти ж зможеш мені все в програмі розрахувати? – відвернув її від роздумів чоловік. Перехопив зручніше торбинку з домашніми закрутками.

– Та я так, задумалася, — Олена хитнула головою. – А за кількістю шпалер я тобі ще тиждень тому все розрахувала. Бери вісім рулонів і один про запас про всяк випадок. За вихідні впораєшся хоч із наклеюванням?

– Та куди я подінусь? Стіни рівні, інструмент є, руки теж з плечей ростуть. Чи ти вважаєш інакше? – одразу підготував її чоловік. Олена лише зітхнула.

З чоловіком їй пощастило. Рукатий працьовитий, непитущий. З почуттям гумору проблем немає, та й на інших не заглядається. Але був у цього зворотний бік: постійна жага діяльності. Добре ще, що він зі своєї квартири на мамину перейшов.

Олена вже втомилася за останні сім років жити в атмосфері постійного ремонту. Хоча треба визнати, що воно того варте: зі старої квартири Олениної бабусі вийшла справжня цукерка. Подруги, приходячи в гості, всі дивувалися з того, як змінилася стара “двушка”.

А ще – тому, що чоловік робив ремонт фактично в чужому житлі. Бо це було дошлюбне житло.

– Ну яке ж воно чуже? – посміхнувся у відповідь на подібні заяви Матвій. – Я тут живу. Їм, сплю, проводжу вільний час. Не було б в Олени цієї квартири – набагато більше платив би за оренду. Або з мамою жив, а це якось соромно в сорок років.

– От вижене тебе дружина з квартири, де ти живеш, тоді подивимося, як заспіваєш, — погрожували Матвієві друзі. З такими друзями чоловік досить швидко обривав контакти.

Олені він довіряв. Та й жінка йому вірила. Все-таки разом вже понад десять років. Дітей правда бог не дав, та з цим довелося змиритися.

В обговоренні майбутньої ситуації для квартири свекрухи пройшла вся дорога додому. А на сходовій клітці Олену чекав несподіваний сюрприз. Колись їй казали любителі езотеричної літератури, що думки матеріальна.

Цього разу вона була схильна вірити у подібні твердження. Тому що літня жінка, що стояла біля дверей у квартиру, запитала, чи не тут живе Олена Раміна.

– Це я. Тільки не Раміна, а Савчук. Я прізвище змінила, коли одружилася. А хто ви?

– Я твоя мама, — тихо промовила жінка.

– Як цікаво, — одразу ж почав обурюватися чоловік. – Тридцять з лишком років нічого знати не знали, а тут добрий день, я ваша мама?

– Чоловіче, ви, якщо не знаєте всієї ситуації, не починайте звинувачувати всіх поспіль, — ввічливо відповіла Матвію мама Олени.

– Так… Навіщо ви… ти прийшла? – Спробувала повернути розмову на конструктивні рейки жінка.

– Побачити тебе. Познайомитись. Можливо, відповісти на якісь запитання, якщо вони в тебе виникли.

– Так, справді, тридцять років жодної звістки, які можуть бути питання… — знову почав звинувачувати тещу Матвій, яка несподівано звалилася на голову.

– Зайдімо до хати. Не на порозі ж розмовляти, — дипломатично сказала Олена.

Під час розмови за чаєм, а згодом – і за вечерею, все прояснилося. Як виявилося, мати Олени не з власної волі кинула маленьку дочку напризволяще. І зовсім не такою вже білою та пухнастою була любляча бабуся Олени.

– Ми з чоловіком тут жили, от прямо у цій квартирі. В одній кімнаті ми з тобою, а в другій вона. І так сталося, що після того, як тата твого не стало, мені виявилося нікуди йти. Вона і запропонувала мені працювати через її знайомих домробітницею в іншому місті. З проживанням, із гарною зарплатою. Та тільки тебе не було куди діти, з собою ж не візьмеш. Я гроші надсилала, а з тобою поговорити не вдавалося. Бабця казала, що ти мене бачити та не хочеш знати.

– А мені вона казала, що ти мене покинула.

– Ось почитай, — жінка витягла з сумочки пачку старих листів і поклала їх перед Оленою. – Це ті, що я тобі писала, мені їх повертали. А це твоя бабуся мені про тебе розповідала. І про твоє небажання мене знати.

– І ви не намагалися зв’язатися з Оленою? Жодного разу за всі ці роки?

– А навіщо? Мені сказали, що вона мене ні бачити, ні розмовляти не хоче. Які в мене були причини не вірити людині, якій я довірила її життя та виховання? А нещодавно побачила у соцмережах твої пости про те, що ти матір не пам’ятаєш і не знаєш. Що вона, тобто я, кинула тебе. От і зрозуміла, що брехали все життя і мені, і тобі.

Жінки проговорили всю ніч. І з того дня почали бачитися кілька разів на тиждень. Олена дізнавалася деталі біографії матері, а та, у свою чергу, гортала старі фотографії, що розповідали про всі моменти, які вона пропустила. Випускний, навчання, весілля…

І вже зараз Олена мимоволі злилася на бабусю. Навіщо, ну навіщо вона говорила гидоту про маму? Боялася, що Олена не любитиме її? Чи хотіла, щоб дівчинка вважала її найближчим родичем? І бабуся теж була для Олени гарною.

Виховувала добре, руки не підіймала, голодом не морила. Навпаки – все найкраще завжди внучці давала. І турботу, і підтримку… Ось тільки маму від неї приховувала. Хіба можна так, дитину позбавляти зв’язку з батьками?

Три місяці пролетіли, як у казці. У Олени з’явилася любляча мама, хай із запізненням, хай і не відразу. Матвій, хоч і впустив тещу у своє життя неохоче, але в результаті знайшов із нею спільну мову.

І навіть зі свекрухою Олени жінка примудрилася порозумітися. Здавалося, що все буде ще краще, ось тільки життя внесло свої корективи.

Починалося все з дрібниць. Приходячи в гості, мама Олени забирала з собою все, що було поставлено на стіл. Олені було не шкода, а ось Матвій вже за два тижні такого життя почав говорити дружині про те, що закуповувати продукти на трьох людей більш витратно.

Олена образилася на чоловіка, адже… для своєї мами він би, не роздумуючи, побіг і приніс би все, що вона захоче.

– Ось тільки моя мама просить усе, “що захоче”, раз на рік. А твоя приходить до нас з ранку і сидить до самого вечора. Я не проти, все одно весь день на роботі, та й тобі веселіше, але те, що вона з собою половину холодильника забирає щодня, вже вибач, але починає напружувати, — спробував пояснити чоловік. – Та й сама ніколи, як приходить, навіть печива пакет до чаю не принесе.

– Матвію, ну вона ж пенсіонерка, звідки в неї гроші на печиво щодня будуть?

– Моя мама також пенсіонерка, як пам’ятаєш. Але чомусь їй пенсії вистачає собі продукти купувати, а не до мене в холодильник пірнати на постійній основі.

– Якось це дріб’язково… — тихо відповіла Олена. Але з мамою вирішила поговорити.

Наступного разу, коли жінка прийшла до них додому і попросила шматочок пирога з собою, Олена чемно вибачилася і почала пояснювати, що чоловікові не подобається така поведінка тещі. Очі літньої жінки сповнилися сльозами.

– Оленко, та я навіть не думала, що він хліба шматок мені пошкодує. Вибач, я не хотіла, щоб у тебе були неприємності через мене. Напевно, я більше не приходитиму, щоб не злити Матвія.

– Мамо, ну що ти! Приходь, звичайно. Просто… — Олена відчувала, як палають вуха. Безперечно, їй треба буде обговорити все це з чоловіком більш докладно.

– Просто я не його мама, — гірко посміхнулася та. – Своїй би він останнє віддав, а для чужої людини таки шкода.

– Та ніяка ти не чужа…

Забирати продукти та готову їжу із собою теща припинила. Місяць пройшов спокійно, а потім на сім’ю посипалися прохання. Дати грошей, звозити до одного місця, до іншого.

Розібратися із ремонтом. Все те, що робили Олена і Матвій для свекрухи, раптом почала вимагати й Оленина мати. Зять категорично з цим миритися не хотів.

– Не піду, — чітко промовив він, коли Олена спробувала вмовити його зайнятися монтажем сантехніки у квартирі тещі.

– Але ж дочка тобі допомагає, коли ти у квартирі своєї мами щось робиш! – обурилася теща, вперше підвищивши голос на зятя.

– Саме так – допомагає. Може розрахувати будматеріали, або прийти раз на пару годин, коли треба щось зробити вдвох. Але ніяк не приходить на цілий день на допомогу чужій, по суті, людині.

– Та яка ж я чужа, — сказала жінка. – Я її мати. На світ привела, грішми допомагала, а те, що не вийшло ростити, так це навіть не моя провина.

Скінчилося все великою сваркою. Олена металася між чоловіком і матір’ю, як між двома вогнями, бо не було в цій суперечці правої та винної сторони.

Вона розуміла чоловіка. Адже Олена — домогосподарка і, по суті, перебуває на повному його забезпеченні. На додаток до неї утримувати ще й мати Матвій не підписувався. Але й відмовити у допомозі рідній матері жінка теж не могла…

Вирішивши наступного дня ввечері знову поговорити з чоловіком та пошукати якийсь шлях вирішення проблеми, Олена зайнялася зранку звичними домашніми справами.

Мама прийшла, як і зазвичай, варто тільки чоловіку піти на роботу. Ось тільки виглядала жінка зовсім несхожа на себе. Підібгані губи, складені на грудях руки та погляд, яким докірливо свердлила дочку спідлоба, натякала: “тебе чекає непроста розмова”

– Загалом, дочко, я так розумію, по-доброму тебе змусити виконувати свої обов’язки не вдасться. Так що ось, тримай. Копія тобі, я до суду заяву вже подала.

Олена онімілими пальцями притримувала аркуш паперу і вчитувалася щоразу в літери, що стрибали перед очима. Мати подала на аліменти! Та як так… Та як таке можливо?

– Ти відмовилася від мене у дитинстві, а тепер хочеш отримати від мене аліменти? – Прошепотіла дочка, не вірячи в те, що відбувається.

– Я не відмовлялася від тебе. І на твоє виховання я перераховувала гроші. Всі чеки в мене збережені, тож навіть не сподівайся, що в тобі вдасться вивернутися. Я хотіла все по-доброму вирішити, але ти, схоже, не звикла брати на себе відповідальність.

“А ти взяла на себе відповідальність?” — ледь не прокричала Олена. У горлі стояла грудка. Жінка, яку вона впустила у своє життя і якій відкрила душу, з самого початку спланувала всі ці кроки.

Втертися в довіру, поступово вимагати все більше й більше, “сісти на шию”, як казав Матвій… А коли не вийшло “по-хорошому”, то просто взяла і подала на дочку до суду!

Увечері Олена, насилу стримуючи сльози, переказувала Матвієві зміст їх з матір’ю розмови.

– А я підозрював, що не все так гладко з цією жінкою, — процідив крізь зуби чоловік.

– Що тепер робити? – Схлипнула Олена.

– По-перше, попросити Ніну Павлівну з першого поверху сходити до цього суду як свідок. Ти в неї на очах виросла і вона може підтвердити, що займалася твоїм вихованням бабуся.

– А толку з цього? Мати пересилала гроші.

– А хіба обов’язки батьків з виховання дітей – це лише гроші? Ти не знаєш цієї людини. Ти не спілкувалася з нею, не маєш з нею родинного зв’язку, побачила її вперше кілька місяців тому… З якої радості тобі платити їй щось?

– Ти думаєш, що це суд зацікавить? Закон є закон.

– Закон враховує всі обставини будь-якої справи. Наше завдання – зробити так, щоб про всі ці обставини стало відомо у суді.

Декілька тижнів до судового засідання пройшли для Олени, як у пеклі. Вона збирала інформацію по сусідах, дістала старі дитячі фотоальбоми, приєднувала до справи всіх старих знайомих, яких лише змогла знайти.

До суду погодилися прийти лише троє, звісно, ​​але їхніх свідчень вистачило, щоби довести: мати участі в житті Олени не брала. А ті гроші, які вона відправляла Олениній бабусі, не були офіційними аліментами, тож із доказом матеріальної допомоги доньці, також виникли деякі проблеми.

Вирішальну точку поставив той самий закон, який був єдиним для всіх. Він наказував оцінювати, наскільки сильно потребує “мати” грошей, а також – які реальні можливості для надання допомоги є у дитини.

Олена була домогосподаркою, а її мама отримувала непогану пенсію і, до того ж не потребувала якогось лікування і не була непрацездатною. Тому суд ухвалив відмовити у позові.

Обличчя Олениної матері треба було бачити. Матері, так… Мабуть, не варто було Олені навіть намагатися її так називати. Адже в неї вже була мама. Навіщо їй хотілося зустрітися з рідною? Незрозуміло.

– Оленочко, красу яку ви з Матвієм навели, аж серце радіє, — задоволена свекруха все нахвалювала відремонтований коридор. – Так, всі за стіл, відзначатимемо. До речі, не забудьте баклажани, я знайшла новий рецепт. Оленко, я пам’ятаю, що ти їх не їж, спеціально для тебе закрутила твої улюблені помідори!

– Так, сідаємо! Я буквально на секунду – Олена тихенько вислизнула з кімнати та вийшла на балкон. Прохолодне вечірнє повітря торкнулося її розпалених щік, але не принесло полегшення.

Усередині все стискалося від образи та гіркоти. Вона притулилася до бильця, дивлячись на вогні вечірнього міста, і раптом відчула себе маленькою беззахисною дівчинкою. Сльози ринули з очей, і Олена розридалася, вже не стримуючись.

Вона плакала вголос та тремтіла всім тілом. Плакала про своє розбите серце, про зраду, про втрачені роки та нездійснені мрії. Про ту маленьку Оленку, яка стільки років чекала на маму…

Балконні двері трохи рипнули. Олена здригнулася, намагаючись непомітно витерти сльози.

– Що сталося, дочко? – пролунав голос свекрухи. – Тебе хтось образив? Чи я щось не так зробила?

Ніна Олегівна обережно поклала руку на плече невістки. У її голосі звучало щире занепокоєння. Олена шморгнула носом, намагаючись впоратися з новим нападом ридання.

– Ні, ви ні в чому не винні, — схлипнула вона. — Просто… просто…

Вона запнулася, не в змозі зібрати в слова ту бурю емоцій, що вирувала в душі. Як пояснити цей біль, це почуття втрати та водночас — неймовірної подяки?

– Мені так прикро, — нарешті прошепотіла Олена тремтячим голосом. — Прикро, що від вас я отримую більше безумовного кохання, ніж від рідної матері. Ви мені ближче і рідніше, ніж та, що мене привела на світ.

Вона знову схлипнула, закриваючи обличчя руками. Ніна Олегівна мовчки притягла її до себе, міцно обіймаючи. Олена уткнулася носом у плече свекрухи, вдихаючи знайомий такий рідний запах її парфумів.

– Не плач, люба, — тихо промовила Ніна Олегівна, ніжно погладжуючи Олену по спині. – Не суди її суворо. Вона прожила це життя так, як змогла, і ніхто не має права засуджувати її, не пройшовши її шлях у її взутті.

Вона трохи відсторонилася, заглядаючи Олені в заплакані очі.

– А любов… яка різниця, звідки вона, головне що вона є. І любові в тебе багато, повір. Ти оточена любов’ю, дівчинко моя.

Олена відчула, як тепла хвиля ніжності та подяки захльостує її серце. Вона міцно пригорнулася до свекрухи, вбираючи її тепло та турботу.

– Дякую, мамо, — прошепотіла вона, вкладаючи в це просте слово все своє кохання та вдячність. — Дякую за все.

Вони стояли, обнявшись, на балконі, освітлені м’яким світлом із кімнати. Дві рідні душі, що знайшли одне одного. І на цей момент Олена зрозуміла: вона давно вже вдома. Вона має справжню сім’ю і справжню матір — та, що прийняла її всім серцем.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?