– Ти все ще сердишся через ту квартиру? Ну коли ми тебе… попросили? – Мамо, попросили – це коли пропонують варіанти. А коли виставляють із валізою в нікуди – це називається інакше. І ні, я не злюсь. Я зробила висновки! – Ти вибрала штани!

– Збери свої речі, Соня. Щоб надвечір духу твого тут не було. Зрозуміла?

Олег стояв у дверях кухні, притулившись плечем до одвірка. Він повільно сьорбав каву з улюбленого татового кухля – того самого, з написом «Кращому геологу».

На ньому був шовковий халат, підперезаний надто туго, і в цьому самозакоханому жесті було стільки зневаги, що в Соні перехопило подих.

– Це і мій дім, – голос дев’ятнадцятирічної Соні здригнувся. – Тут половина тата була. Мамо, скажи йому!

Марія сиділа за столом, старанно роздивляючись візерунок на скатертині. Її пальці нервово смикали край серветки.

– Соню, ну навіщо ти так… – промимрила вона, не підводячи очей. – Олег має рацію, нам усім тісно. Тобі час починати доросле життя. Ми допоможемо… спочатку.

– Доросле життя? – Соня гірко посміхнулася. – Ти виставляєш мене за двері за пів року після того, як привела його сюди? Тато ще охолонути не встиг, а ти вже… ти вже все забула?

– Не смій так говорити з матір’ю! – Олег різко випростався. – Ти тут ніхто! Ти баласт, який заважає нам будувати нормальну родину! Квартира належить Марії. І якщо вона мовчить, значить, згодна зі мною. Геть!

Марія Андріївна так і не підвела голови. Вона тільки щільніше стиснула губи, коли Соня, захлинаючись беззвучними сльозами, кинулась у свою кімнату жбурляти речі у стару спортивну сумку.

…Минуло двадцять років. Соня стояла біля вікна своєї просторої квартири на п’ятнадцятому поверсі та дивилася на вечірні вогні міста.

У духовці томилося м’ясо з розмарином, на дивані у вітальні чотирнадцятирічна Катя – копія свого діда – зосереджено тицяла у планшет.

Телефон на підвіконні завібрував – дзвонила мати. Софія змусила себе взяти слухавку.

– Так, мамо.

– Соню, привіт. Ти як? Як Катя? Я ось пиріжків напекла, тих самих, з вишнею… Думала, може, заскочите завтра?

– Завтра не вийде. У Каті англійська, а у мене звіт.

– Знову робота… – Марія Андріївна зітхнула. – А я сиджу зовсім одна. Спина щось розболілася, погода, мабуть. Вчора цілий день лежала. Хоч би словом із ким перекинутися.

– Маззю натри, яку я привозила. Вона допомагає.

– Маззю… – мати помовчала. – Соню, чому ти так до мене ставишся? Я відчуваю. Ти навіть не питаєш, як я.

– Раніше ти була інша. Пам’ятаєш, як ми з тобою в парку гуляли, коли ти була маленька? Ти все обійматись лізла, за руку мене тримала…

Соня завмерла. У пам’яті сплив той день, коли через п’ять місяців після похорону батька мати прийшла додому з якимось чоловіком і оголосила:

– Познайомся, це Олег. Він тепер житиме з нами.

– Пам’ять – дивна річ, мамо, – відповіла Соня. – У мене вона вибіркова.

– Знову ти за старе! – у голосі Марії Андріївни почулися сльози. – Олега нема вже п’ять років. Він був складною людиною, так. Але я кохала його! Я просто хотіла бути щасливою, Соня! Невже це такий злочин?

– Бути щасливою за рахунок своєї дитини? Мабуть, ні. Просто кожен має свою ціну щастя.

– Я хочу все виправити, – палко заговорила мати. – Послухай мене. Я подумала… Квартира велика, три кімнати. Навіщо мені стільки? Давай її продамо.

– Я куплю собі маленьку однокімнатну у твоєму районі, а решту грошей віддам тобі. Ти ж казала, Каті на навчання треба буде, та й іпотеку вашу закриєте. Це буде справедливо. Вважай, спадщину від батька отримала…

Соня хмикнула:

– Мені не потрібні ці гроші, мамо.

– Як це не потрібні? Гроші зайвими не бувають! Це ж мільйони, Соня! Ти зможеш…

– Мамо, зупинись, – перервала Соня. – Нам із чоловіком не потрібні твої мільйони. Ми самі заробили на свою квартиру. Каті на навчання ми вже відклали.

Мало того, ми майже виплатили за маленьку студію у центрі – це буде старт для доньки, коли вона виросте. Ми впоралися самі. Без твоєї участі та без твоїх подачок!

– Подачок? – ахнула Марія Андріївна. – Я ж від щирого серця! Я хочу допомогти!

– Ти хочеш купити собі спокійну старість! – Соня присіла на стілець. – Тобі страшно, що коли ти зовсім зляжеш, то до тебе ніхто не прийде. Тебе не совість мучить, мамо, тебе страх турбує!

– Як ти можеш так казати? – мама вже відкрито плакала. – Я тебе народ ила, я ночей не спала!

– А потім ти дивилася, як чужий мужик викидає мене з дому, і не сказала жодного слова!

– Ти пам’ятаєш, де я жила перший рік? У кімнаті в малосімейці, де шпалери відвалювалися від вологості, а ночами в коридорі чубилися не тверезі сусіди.

– Ти хоч раз подзвонила запитати, чи є в мене на хліб? Ні! Ти була зайнята! Ти готувала Олегу вишукані вечері та стежила, щоб його ніщо не дратувало! Включаючи мене.

– Він вимагав уваги! – виправдовувалася Марія Андріївна. – Він був ревнивий, він хотів, щоб вся я належала йому. Я боялася втратити його!

– І ти втратила мене! То був твій вибір. Рівноцінний обмін, хіба ні?

– Соня… – мати заговорила тихіше, майже пошепки. – Мені справді дуже погано. Я хвора жінка. Невже в тобі немає жодної краплі жалості?

– Жалість є. Любові немає. Я привозитиму тобі продукти, оплачуватиму лікарів, якщо знадобиться.

– Я не кину тебе уми рати з голоду – тато б цього не схвалив. Але не треба лізти до мене! І не треба пропонувати мені гроші.

– Ти жорстока… Уся в батька, – гірко кинула Марія Андріївна.

– Ні, мамо. Я така, якою ти мене зробила.

Соня поклала слухавку. В кімнату зазирнула Катя.

– Мамо, а м’ясо скоро буде?

Соня посміхнулася.

– Незабаром кицюня. Іди мий руки.

Катя здивовано хмикнула, але притулилася до матері у відповідь.

– Ти якась дивна сьогодні. Бабуся дзвонила? Знову про свої суглоби розповідала?

– Про суглоби, – луною озвалася Соня. – І про пиріжки.

Наступного дня Соня все ж таки поїхала до матері. Вона не могла інакше – виховання та якийсь внутрішній кодекс честі, закладений ще батьком, не дозволяли просто викреслити людину з життя.

Двері відчинила мати. Вона виглядала ще менше і сухіше, ніж місяць тому. На ній був старий вицвілий халат, а у квартирі стояв той специфічний запах, який буває тільки в будинках самотніх людей похилого віку.

– Проходь, – мати метушливо почовгала у бік кухні. – Я поставила чайник. Зараз пиріжки розігрію.

Соня поставила на стіл пакет із продуктами: фермерський сир, фрукти, гарну каву, улюблений матір’ю зефір.

– Ось, візьми. Тут все свіже.

– Дякую, Соню, дякую… – Марія Андріївна тремтячими руками почала розбирати пакет. – А чого Катю не привезла? Я їй шоколадку купила, ту з горіхами.

– У Каті заняття, я ж говорила.

Вони сіли одна проти одної. Та сама кухня, той самий стіл, тільки скатертина нова, якась строката.

На стіні висів великий портрет Олега у масивній рамі. Він дивився зі стіни так само самовдоволено і владно.

Соня мимоволі відвела погляд.

– Прибрала б ти його, мамо. Очі мозолить. Чому він взагалі висить на кухні?

Марія Андріївна здригнулася і подивилася на портрет із якоюсь дивною сумішшю обожнювання та страху.

– Його портрети у кожній кімнаті висять. Не можу я їх зняти, він ніби все ще тут. Стежить за порядком. Адже він порядок любив…

– Він любив себе, – жорстко вставила Соня. – А тобою користувався просто.

Мати важко зітхнула і підсунула до Соні тарілку з пиріжками.

– Їж. Ти зовсім схудла на своїй роботі. Все бігаєш, все метушишся. Знаєш, Олег завжди казав, що жінка має домівкою займатися, а не кар’єру будувати.

– Саме тому я й будую кар’єру, мамо. Щоб ніколи не залежати від того, що скаже якийсь «Олег». Щоб мати змогу самій вирішувати, де мені жити та з ким.

Марія Андріївна опустила голову.

– Ти все ще сердишся через ту квартиру? Ну коли ми тебе… попросили?

– Мамо, попросили – це коли пропонують варіанти. А коли виставляють із валізою в нікуди – це називається інакше. І ні, я не злюсь. Я зробила висновки.

– Ми тоді хотіли ремонт робити! – раптом почала виправдовуватись мати. – А ти вічно сміття розкидала, музику голосно слухала. Олег нервував, у нього тиск підіймався. Я розривалася між вами!

– Ти не розривалася, – Соня спокійно відпила чай. – Ти вибрала штани!

Марія Андріївна витерла очі кутом хустки.

– Жодного в тобі співчуття… Привезеш продукти, посидиш десять хвилин і біжиш. А мені може поговорити хочеться! Згадати, як твій тато…

– Тата не чіпай, – Соня різко поставила кухоль. – Ти не маєш права його згадувати після того, як за пів року притягла сюди цього типа.

– Ти навіть пам’ятник йому поставити не допомогла, сказала, що в Олега зараз «важкий період» з грошима.

– Я на нього із зарплати відкладала майже пів року, пам’ятаєш?

– Соня, – тихо сказала Марія Андріївна. – Я ж піду із життя скоро. Лікарі кажуть, серце зовсім нікудишнє. Ти хоч на похорон прийдеш?

Соня подивилася на матір. Перед нею сиділа чужа жінка. Так, у них було спільне ДНК, спільне минуле, але між ними пролягала прірва завдовжки у двадцять років.

– Прийду, мамо. Все зроблю, як належить. Не хвилюйся.

Соня підвелася і вийшла до передпокою.

– Я в середу пришлю кур’єра з ліками, – сказала вона, вже відчиняючи двері. – І в четвер заїду, відвезу тебе в клініку на аналізи. Будь готова до десятої.

– Добре, – глухо відповіла мати з кухні.

Соня вийшла на сходи. Спускаючись вниз, вона думала про те, яке все-таки цікаве життя. За що мати боролася, на те й напоролася.

Звичайно, допомагати літній матері – обов’язок будь-якої дорослої людини, але… Любити зрадницю її ніхто не змусить.

А свій дочірній борг Соня поверне матері сповна…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!