– Ти все-таки образився на нас, – сказала мати

Сім’я Краснових жила у маленькому містечку. Воно було зеленим та тихим. На цьому його переваги закінчувалися.

Якби не вивіски кількох «Сільпо» і «АТБ», то можна було б подумати, що двадцять перше століття в містечку ще не настало.

Центр міста займали дво- та триповерхові будинки з ліпниною – деякі з них були збудовані ще у дев’ятнадцятому столітті.

Був і «сучасний» район із панельними п’ятиповерхівками, але більшість городян жила у приватних будинках, які розташовувалися на околицях.

Молодь, закінчивши школу, прагнула виїхати з міста. Найчастіше їхали до обласного центру, щоб вступити на навчання. У рідному місті вчитися було, вважай, ніде.

Ще з давніх-давен було два училища, які зараз мали назву «коледжів». В одному – будівельному – навчали на мулярів, штукатурів-мулярів та зварювальників, в іншому – промислово-економічному – на швачок-мотористок, працівників пошти та продавців.

І якщо продавці могли влаштуватися на роботу, то куди мали подітися майбутні працівники пошти, якщо в місті було лише чотири поштові відділення, одне з яких гордо іменувалося «Головпоштамт»?

Проте промислово-економічний коледж щороку, за рішенням чиновників, випускав двадцять п’ять поштовиків.

Ніна та Олексій Краснови жили у цьому містечку з дитинства: тут народилися, закінчили школу, потім коледж. Одружилися, народ или двох синів: Михайла та Микиту.

Вони вважали, що живуть непогано: у них була двокімнатна квартира на третьому поверсі панельної п’ятиповерхівки та дача за десять кілометрів від міста.

Дача як дача – звичайні шість соток та вагончик, у якому Олексій встановив два двоярусні ліжка, щоб можна було ночувати тут влітку. Готувала Ніна у так званій «літній кухні», прибудованій до вагончика.

Михайло був лише на два роки старший за Микиту, але між ними була дуже велика різниця. Мишко – спокійний, серйозний, небалакучий.

Микита, навпаки, любитель повеселитися, легковажний і, на відміну від старшого брата, він відразу ставав душею будь-якої компанії, в якій з’являвся.

Проте брати дружили. Михайло допомагав молодшому братові з навчанням – саме завдяки йому Микита доповз до дев’ятого класу без двійок.

Вийшло так, що обидва брати закінчили школу в один рік. Михайло – одинадцятий клас, а Микита – дев’ятий.

Молодший заявив батькам, що в десятий не піде і відніс документи до того ж коледжу, де свого часу навчався їхній батько.

Михайло вступив в університет, поїхав із міста та оселився у студентському гуртожитку. Батьки схвалювали вибір обох синів.

– Правильно Микита зробив, – сказав батько. – Навіщо ще два роки у школі сидіти, штани протирати?

– А так – три роки й професія в руках. Зварювальники жебраками не бувають, завжди на шматок хліба заробиш.

Михайлом пишалися, казали, що в сина тепер буде вища освіта. Мати тільки переживала, що він навряд чи тепер повернеться додому:

– Що йому тут робити? Залишиться в обласному центрі, а то й в столицю поїде.

Михайло в столицю не поїхав, проте додому не повернувся. Влаштувався на роботу, винайняв квартиру. До батьків приїжджав двічі-тричі на рік побачитися.

Загалом – звичайна сім’я, нормальні відносини. Але через три роки після того, як Михайло закінчив університет, сталося щось, що внесло в родину розлад.

Батько зателефонував до Михайла і попросив при першій нагоді приїхати додому.

– Зоя Василівна пішла із життя, – повідомив батько. – Залишила твоїй матері двокімнатну квартиру, ось ми тут дещо вирішили. Ти приїдь, порадимося.

Михайло зміг вирватися лише за два тижні.

– Справа така, – почав батько. – Наша квартира приватизована на нас чотирьох. У тебе та Микити є тут частки.

– Ми пропонуємо наступне: ви нам з матір’ю свої частки подаруєте, щоб ми могли повністю квартирою розпоряджатися. А ми квартиру Зої продамо і гроші між вами порівну поділимо.

– Ні Михайло, ні Микита сперечатися не стали, погодилися. Наступного дня пішли до нотаріуса та оформили дарчі: Михайло – на матір, Микита – на батька.

Тітчину квартиру виставили на продаж.

Михайло поїхав. Його домовленість із батьками цілком влаштовувала. Він уже збирав на своє житло. Звичайно, його накопичень і тих грошей, які він отримає від продажу спадкової квартири, на шикарне житло в новобудові не вистачить – це розумів.

Але купити невелику однокімнатну, хай не нову, хай навіть іпотеку, було можна.

Ішов час. Звісток про продаж квартири не надходило. На запитання Михайла батьки відповідали, що аж ніяк не можуть знайти покупців.

– Ходять, дивляться. То одне не подобається, то інше. З одними вже начебто домовилися, але вони в останній момент почали просити знижку. Зовсім мізер пропонували. Загалом поки що нічого.

А за пів року Михайлу зателефонував Микита:

– Привіт! Ти там як – сидиш чи стоїш? Якщо стоїш – краще сядь: я одружуюся! Весілля через півтора місяця, на початку червня. Вже заяву подали. Тож ти, брате, відпустку бери, приїжджай.

Поговоривши ще трохи, розпитавши Микиту про наречену, Михайло поцікавився, який подарунок їм привезти.

– Подарунок кращий у конверті, а ми вже самі вигадаємо, що купити, – відповів Микита.

На весілля до брата Михайло приїхав. В конверт поклав двадцять тисяч. Молоді, відгулявши з гостями, наступного дня полетіли у весільну подорож – батьки подарували їм путівки до моря.

Михайло теж зібрався їхати. Але напередодні від’їзду мати сказала, що хоче щось йому повідомити.

– Ти, Мишко, не ображайся. Ми вам із Микитою обіцяли гроші від квартири порівну розділити. Але бачиш, як усе змінилося: квартира ніяк не продається, а Микита одружився.

– Юлька його вже в положенні. Їм треба десь жити. Загалом ми з батьком подумали і вирішили квартиру на Микиту переписати.

– А мені що? – Запитав Михайло.

– Вибач, але так вийшло. Сам посуди: у Микити сім’я, а ти один. Ти ж казав, що збираєш на свою квартиру.

– Зарплати у вас більше, ніж у нас тут. Назбираєш, купиш собі. Не ображайся. Так сталося, – ще раз повторила мати.

– Гаразд. Я все зрозумів, – відповів Михайло.

Він поїхав цього ж дня. Чи образився він на батьків? Образою це почуття не назвеш, точніше сказати, це було відчуття несправедливості. Але Михайло прийняв те, що сталося.

З батьками та братом він продовжив спілкуватися телефоном, але додому більше не їздив.

На запитання матері, чому не приїжджає, коротко відповідав:

– Роботи багато.

Минуло десять років. Михайло давно купив собі однокімнатну квартиру, потім продав її та купив трикімнатну. У ній він зараз жив із дружиною, шестирічним сином та трирічною донькою.

Батьки та брат приїжджали до нього на весілля, мати потім приїжджала ще двічі, коли з’явилися онуки.

Востаннє, побачивши, що сім’я старшого сина живе у достатку, спробувала попросити його допомогти братові:

– Микита з Юлею так і живуть у тій двійці, – сказала вона. А дітей – троє: Кирюша та дві молодші доньки. Тісно їм.

– Мамо, Микита почав із двокімнатної квартири, я – з кімнати у гуртожитку. Минуло десять років. Я працював. А що він робив?

— Ти образився на нас, — сказала мати.

– Справа не в образі! Якби ви тоді зробили так, як обіцяли, у Микити з’явився б стимул попрацювати заради сім’ї. А ви йому квартиру на блюдечку піднесли.

– Ось він і склав руки: навіщо орати, якщо й так усе гаразд. А коли кілька років сидиш на по.пі рівно, то почати працювати потім дуже важко. Тісно зараз Микиті?

– Значить, треба встати та піти заробляти на нову квартиру. А ти знову хочеш, щоб хтось за нього розв’язав його проблеми. Він уже дорослий, сам повинен, – відповів Михайло.

– Отже, ти образився, – повторила мати. – А можна б уже й забути образу, адже стільки років минуло!

– Вона так нічого і не зрозуміла, – подумав Михайло, але вголос нічого не сказав. Навіщо повітря трясти, якщо прикидаються безневинними та не тямущими. Життя – воно все розставить на свої місця, та за лікті себе кусати буде пізно, – не вийде…

А ви що скажете про рішення батьків? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої слушні думки вкоментарях, ставте вподобайки!