Дверi грюкнули, i квартиру огорнула тиша. Анна довго не рухалася. В головi крутилися його слова: «Я ж для тебе стараюся»

— Аню, ну ти ж сама бачиш, яка зараз ситуація, — Максим сидів на краю ліжка, уникаючи погляду дружини. Говорив ніби звичайно, але в голосі вже чулася роздратованість. — Ти захворіла, чхаєш, кашляєш по всій квартирі. Навіщо мені ризикувати? Краще я поки в мами поживу, а ти тут спокійно лікуйся.

Анна лежала на ліжку, загорнута в старий плед, на чолі мокрий рушник. Вона пiдняла голову, ледь стримуючи кашель.

— Максе, ну як ти собі це уявляєш? — голос був хриплий, слабкий, але в ньому відчувався докір. — Мене ламає гiрше, ніж коли я здавала два річних звiти одночасно, а ти мені: «Я в мами поживу». Серйозно?

Максим зiтхнув, переплівши пальцi рук, нiби вiдгороджуючись.

— Слухай, я ж для тебе стараюся! Тобi ж спокій потрiбен. А я… ну, тiльки заважатиму. Та й взагалi, це ж заразне. Я тобi суп привезу, лiки куплю. Чого ти зараз починаєш?

Анна на мить заплющила очi, нiби намагаючись зiбратись.

— А якщо мені гiрше стане? Хто догляне? Сусiдку покличу?

— Та я щодня заїжджати буду! — Максим намагався звучати бадьоро, але вийшло не переконливо. — Ти ж не сама тут. Телефон є. Подзвониш, якщо щось.

Вона зусиллям воли пiднялася на ліктях, щоби глянути йому в очі. Але вiн i далi уникав погляду.

— Максиме, ти просто не хочеш бути поруч, — вона говорила спокiйно, але кожне слово било в саме серце. — Зiзнайся вже, тобi тут незатишно.

— Та не вигадуй, — відмахнувся вiн, пiдводячись. — Ти, як завжди, накручуєш себе.

Він пiшов до шафи і почав гарячково збирати речi. Кидав сорочки і штани в спортивну сумку, майже не дивлячись.

Анна мовчки спостерiгала, як вiн завзято застiбає замки на сумцi, нiби це могло врятувати його вiд розмови.

— Мама казала, мiсця вистачить, — раптом мовив, нiби виправдовуючись. — Та й суп у неї смачнiший за твої пігулки, я тобi привезу.

Її губи смикнулися, але вона стрималась. Лише гiркота і самотнiсть заповнили простiр.

— Йди, — тихо сказала вона.

Вiн застиг на секунду, потiм швидко взяв сумку.

— Я на зв’язку, якщо що. Лiки на кухнi залишив.

Дверi грюкнули, i квартиру огорнула тиша. Анна довго не рухалася. В головi крутилися його слова: «Я ж для тебе стараюся».

Вона тяжко зiтхнула i вiдкинулась на подушки. Грип, знесиленiсть, порожнеча — усе переплелося. Одне питання не давало спокою: чому вiн так легко пiшов, коли вона потребувала пiдтримки?

Спогади про останнi тижнi не давали спокою: вiчнi затримки на роботi, дивнi дзвiнки з невиразними поясненнями. Вчора, щойно вона зайшла в кiмнату, Максим швидко перевернув екран телефону.

«Та накручую себе…» — подумала тодi Анна, але щось глибоко всерединi говорило iнше.

Вона знову вiдкинулась на подушки. Сон не приходив.

— Ну як ти там влаштувався? — Людмила Сергiєвна визирнула з кухнi, витираючи руки рушником. На плитi булькало щось ароматне.

— Нормально, мамо. Тiльки не починай, добре? — Максим сидiв на диванi, нервово перемикаючи канали.

— А що я? Я лише питаю. Ти ж рiдко до мене навiдуєшся. Щось таки змусило сина згадати про матiр, — її голос був невинний, але усмiшка говорила бiльше.

Максим насупився, не знаходячи чогось варте дивитися.

— Аня захворiла. Сильно. Я вирiшив краще тут побути, щоб не заразитись.

Людмила всмiхнулась, сiдаючи до столу.

— Ну звичайно. Ще й перед святами. Жiнки зараз — нiякої турботи про себе. Все на чоловiкiв лишають. Добре, що ти розумний.

Вiн зиркнув на неї, але промовчав.

— Ти лише скажи, чого хочеш поїсти, — продовжила вона. — Вiтамiнів наїсся, сили наберешся. Бо щось ти… напружений.

— Усе нормально, — рiзко вiдповiв вiн. — Мамо, не читай моралей. Просто вирiшив тут пожити. I все.

Вона зобразила ображену, але голос залишався м’яким.

— Як скажеш, синку. Тiльки подумай, скiльки ще терпітемеш. То робота в неї, то втома, то хвороба. У тебе дружина, а не дитина.

Максим дивився у вiкно, уникаючи її погляду.

— Все складнiше, нiж здається, — ледь стримуючи роздратування, сказав вiн.

— Та знаю, знаю. Тiльки згадай, хто поряд, коли тобi погано. Хто пiдтримує, коли ти на межi?

Пауза. Потiм вона додала мимохiдь:

— До речi, пам’ятаєш Олю?

Максим зiтхнув.

— Знову починаєш…

— Я ж не починаю, — перебила вона лагiдно. — Вона писала, цiкавилася тобою. Гарна дiвчина була. Пам’ятаєш, як тебе любила в школi? Оце справжня жiнка, а не…

Максим рiзко пiдвiвся, проходячи повз неї.

— Досить! Я сказав: досить!

— Добре-добре, — зiтхнула вона, усмiхаючись. — Тiльки подумай, синку. Я ж для твого ж блага.

Вiн зачинився в кiмнатi. Сiв на лiжко, втупившись у пiдлогу.

Мамин голос лунав у головi. Подивився на телефон. На екрані висіло повiдомлення вiд Ольги:

«Максе, ти як? Сподіваюся, усе гаразд. Напиши, якщо захочеш поговорити.»

Довго дивився на екран, поки не почав набирати вiдповiдь.

— Суп готовий! Йди вечеряти! — покликала мати.

Він поклав телефон екраном донизу й вийшов у коридор. На обличчi тiнь сумнiву, але Людмила вже чекала за столом з гарячими тарiлками.

— Бачиш, борщ настоявся, — всмiхнулась вона. — У мене хоч поїси по-людськи.

Анна дивилась на екран старого ноутбука, де був вiдкритий робочий документ. Бiль у головi заважав зосередитись. Пiсля вiд’їзду Максима самотнiсть стала глибшою. Усе здавалось чужим: квартира, речi, сама собi.

— Навiщо ж тодi одружувався, якщо тiкає при перших проблемах? — пробурмотiла вона, потираючи скронi.

На кухнi цокали годинники. Цей звук колись дратував, тепер — єдине, що не давало збожеволiти.

Вона взяла телефон. Сповiщення: повiдомлення вiд Олени та одне з незнайомого номера.

Олена писала:

«Як ти? Що з Максимом? Все нормально?»

Анна вiдповiла:

«Як завжди. Поїхав до мами, щоб не заразитись. Я сама.»

Вiдкрила друге повiдомлення. Автоматичне сповiщення банку: «Операцiя на суму 25 000 грн виконана.»

— Що за?.. — нахмурилась вона, перевiривши рахунок.

Грошi списано з їхнього спiльного рахунку. «Макс», — подумки промовила вона, намагаючись не вибухнути. Вона згадала його слова: «Все куплю для твого лiкування».

Стиха засмiявшись, Анна прикрила очi.

— Лiкування… Так. Дякую, — прошепотiла, вiдчуваючи, як щось всерединi обривається.

Вiдчуття, що з її життям грають, не покидало. Вона набрала номер Олени.

— Привiт, Ань. Як ти? — голос подруги був бадьорий, але тривожний.

— Оленко, ти ж розлучення проходила. Пiдкажи… якщо що, як це працює?

На тому кінці запанувала тиша.

— Ти серйозно? — Олена говорила вже зовсім іншим, стриманим тоном. — Максим щось утнув?

— Просто хочу зрозуміти, — Анна ковтнула слину, намагаючись не зірватися. — Зняв гроші з нашого рахунку, і взагалі… я його не впізнаю. Він став… чужим.

Олена важко зітхнула.

— Ти ж мене знаєш, я за чесність і конкретику. Збирай усі факти, виписки, що зможеш. Якщо все дійде до серйозного — матимеш докази. Але ти точно впевнена? Може, це просто етап такий?

— Олено, — перебила її Анна, — він виїхав, навіть не глянув на мене. Як на меблі. Ніби мене й не існує.

— Добре, подруго. Давай так: завтра приїду, усе обговоримо. Головне — не панікуй. Тримайся, добре?

Анна кивнула, хоч Олена й не могла цього побачити.

— Добре. Дякую.

Вона завершила дзвінок і ще кілька хвилин сиділа, втупившись у монітор. У голові крутилася одна думка: чому він так легко пішов?

Її погляд упав на залишений Максимом ноутбук. Серце закалатало. Не розмірковуючи над етикою, вона відкрила його і швидко почала переглядати вміст.

Через кілька хвилин пальці завмерли над клавіатурою. Відкрите листування в соцмережі було надто вже… інтимним.

— Оля… — прошепотіла вона, читаючи останні повідомлення.

«Як ти там? У мами, мабуть, спокійніше, ніж із нею».
«Якщо захочеш поговорити — пиши. Я завжди поруч».

Анна закрила ноутбук і відкинулася назад. Сльози підступали до очей, але вона зціпила зуби.

— Ну звісно, накручую, — прошепотіла вона з гіркою посмішкою.

Наступного дня, коли Лена приїхала, Анна вже чітко знала, що робити далі.

Максим тихо відчинив двері і зайшов у квартиру. Ключі дзенькнули об тумбочку в передпокої, він озирнувся. Все виглядало, як завжди, але щось у повітрі змінилося. Анна стояла на кухні, спиною до нього, мила посуд. Шурхіт води створював ілюзію спокою.

— Повернувся, — її голос був рівним, без емоцій.

— Ага, — Максим зняв куртку і повісив на гачок. — Думаю, нам треба поговорити.

Анна витерла руки рушником і повільно повернулася. Її обличчя було спокійним, з холодною напівусмішкою.

— Звісно. Сідай.

Він сів за стіл, нервово стукаючи пальцями по дереву.

— Аню, я от подумав… Це все — стрес, нерви. Ти хворіла, я хвилювався. Мама зі своїми порадами… — він поспішав усе виговорити.

Анна кивнула.

— І?

— І я зрозумів, що не хочу тебе втратити. Нас. Я ж тебе кохаю. Це все дурниці — хвороба, сварки. Ми ж дорослі люди, не маємо через таке розходитись, правда?

Вона нахилила голову набік і подивилась на нього, наче вперше бачила.

— Максе, а що ти називаєш «дурницями»?

Він розгублено замовк.

— Ну… це. Хвороба, мама, ситуація.

Голос Анни залишався спокійним.

— Тобто, те, що ти пішов, залишив мене саму — це дурниця? Те, що зняв 25 тисяч без жадного слова — теж дурниця? А твої повідомлення Олі?

Максим помітно зблід, але намагався триматись.

— Ти про що взагалі? — його голос затремтів.

Анна витягла з шухляди документи і розклала перед ним.

— Ось виписка з банку. А ось — скріни переписки. Мені вже байдуже, що ти скажеш.

Він мовчав, не в силі знайти слова.

— Ти завжди обирав легкий шлях. Тікати, ховатись, перекладати відповідальність. А я… я втомилася. Бути однією поруч із тобою — найгірше, що було.

— Аню, почекай, ти все не так зрозуміла… — Максим підвівся, простягаючи до неї руки, але вона відступила.

— Ні, Макс. Це ти не зрозумів. Я подаю на розлучення.

Він завмер, лице перекосилось.

— Через кілька повідомлень? Через грип?

Анна підняла брови.

— Ти справді вважаєш, що справа в грипі? Так, Максиме. Я абсолютно серйозна.

Він знову хотів щось сказати, але не зміг. Анна обійшла його, взяла ключі і попрямувала до дверей.

— Куди ти? — розгублено запитав він.

— Прогулятись. А коли повернусь — тебе тут бути не повинно. Твоя мама завжди рада тебе пригорнути.

Двері зачинилися. Максим залишився сам.

Він повільно опустився на диван. Голова гуділа від однієї думки: як так сталося?

Та відповідь він знав. Просто не хотів її приймати.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?