– Ти зарозумілася, Вірко! Ти просто зарозумілася! – Верещала в слухавку свекруха. – Моя сестра тобі що, чужа? Подумаєш, волосся підфарбувати

– Ти зарозумілася, Вірко! Ти просто зарозумілася! – верещала в слухавку свекруха. – Моя сестра тобі що, чужа? Подумаєш, волосся підфарбувати!

Я мовчала і задумливо дивилася за вікно. Там голуби скублися через шматок батона. Один сірий, облізлий, наскакував на іншого, сизого, з переливчастою шиєю.

І було у всьому цьому щось до нудоти знайоме. А свекруха все кричала у слухавку, я навіть спеціально відсунула телефон якомога далі від вуха, щоб не оглухнути.

– Алло! Віра! Ти мене чуєш?

Я чула. Я чула це п’ятнадцять років. Але все ніяк не могла звикнути до її гучного голосу, схожого на скрегіт виделки по порцеляновій тарілці.

А у всьому виною був мій професійний успіх. Мене взяли на роботу до пафосного салону краси «Аметист».

Інтер’єр його більше підходив для палацу, ніж для перукарні, хай і вищого класу – мармурові підлоги, італійські крісла. Клієнтки там залишали чайові більше за мою колишню місячну зарплату.

До цього я працювала у скромній перукарні, обладнаній із житлової квартири на першому поверсі нашого будинку. А ще фарбувала та підстригала «своїх» вдома. Тепер я вийшла на новий рівень.

Нова робота передбачала курси підвищення кваліфікації, відрядження по обміну досвідом, регулярне навчання.

Я летіла додому, як на крилах. Думала, порадую Костю. Більше я нікого не стригтиму за дріб’язок, у борг, або за «дякую». Я сподівалася, що тепер наша іпотека, схожа на зашморг, хоч трохи ослабне.

Костя радів, але лише хвилин п’ять. А потім подзвонила свекруха, Раїса Павлівна, та промила йому мізки. І мій дорогоцінний чоловік почав м’ятися.

– Слухай, ну мати… Вона ж звикла, що ти її стрижеш. І тітка Люба, і Надька з Оксаною… Ну що тобі, шкода, чи що?

Так, мені було шкода. Жаль своїх вихідних, які я проводила в нашій дев’ятиметровій кухні, накритій клейонкою, зістригаючи жорстке, як дріт, волосся його родичок. Поки вони розповідали мені про свої болячки, про сусідку-зміюку, про ціни на гречку.

Мені було шкода фарбу, яку я купувала за власний кошт. Тому що “ну ти ж майстер, тобі зі знижкою”.

Але я не стала сперечатися та ображатись. Я спробувала пояснити по-доброму.

– Раїсо Павлівно, – говорила я в слухавку, – зрозумійте, це інший рівень. Там все записується, кожний розхідник на рахунку. Я не можу просто так взяти й постригти дешевше, чи безплатно.

Свекруха кинула слухавку. Точніше, жбурнула.

Потім тиждень було тихо. Я розслабилася, думала, образиться, поплаче, а потім відійде. Може, навіть зрозуміє щось.

Але раптово після тижневої тиші свекруха прийшла до мене на роботу. Я якраз закінчувала робити укладку Маргариті Львівні, режисерові якогось театру. Це була жінка з богеми з діамантами у вухах розміром із виноградини.

Якоїсь миті я підняла очі. І в дзеркалі за своєю спиною побачила знайому постать у бордовому пальті та кошмарному капелюшку.

– Вірочко! – заспівала свекруха. – Я записалася до тебе на дванадцяту!

Виявилося, вона збрехала адміністратору. Навмисне назвалася чужим ім’ям, щоб я відразу не здогадалася.

Свекруха пробралася сюди, як справжній порушник порядку. І тепер вона сиділа у кріслі біля вікна, переможно склавши руки на животі. Я зблідла, почала нервувати.

Маргарита Львівна дивилася на мене через дзеркало з цікавістю. Так дивляться на звірів у зоопарку, коли ті починають робити щось несподіване.

– Все гаразд? – Запитала вона.

Я вибачилася і підійшла до свекрухи, сильно нервуючи.

– Раїсо Павлівно, – сказала я тихо, – вам треба піти. Тут не можна без запису.

– Як це без запису? – обурилася свекруха. – Я записалася!

– Ви назвалися чужим ім’ям, – сказала я. – До того ж ви хочете отримати послугу безплатно. Тут так не заведено.

– А що заведено? – підвищила голос свекруха. – Заведено рідну матір чоловіка виганяти, як собаку? Заведено забувати, хто тебе в сім’ю взяв?!

Вона встала і навіщось обтрусила поділ свого допотопного пальта. Ніби гидувала місцевою атмосферою.

– Я розкажу всім! Усім! Яка ти! – процідила свекруха.

Вона пішла, гордовито пирхнувши. Маргарита Львівна хмикнула та попросила зробити їй каву.

А за три дні почалися перевірки.

Спочатку приїхала санепідемстанція. Потім наскочили пожежники, потім якась комісія із захисту прав споживачів заявилася.

Хоча ніхто не міг пояснити, чиї права були порушені. Господиня салону, Елеонора Вікторівна, жінка з платиновим волоссям та поглядом Снігової королеви, викликала мене до себе в кабінет.

– Віро, – сказала вона, постукуючи олівцем по столу, – я все розумію. Ви чудовий майстер. Але ми не можемо тримати людину, яка приносить… проблеми.

Якось з’ясувалося, що перевірки – справа рук Раїси Павлівни. Може, Елеонора Вікторівна бачила ту сцену та здогадалася. А може, свекруха сама їй писала скарги.

Увечері я влаштувала чоловікові сцену. Костя сидів із відсутнім виглядом і мовчав, зрештою, я не витримала.

– Ти збираєшся щось робити?

Він глянув на мене нещасними очима.

– А що я можу? Я ж матір свою не можу в кут поставити на горох, – сказав він.

– Добре, – видихнула я. – Тоді це зроблю я.

Костя мені не відповів, лише задумливо глянув. Тоді я зателефонувала до Раїси Павлівни, вже придумавши план.

– Раїсо Павлівно, приходьте. Чекаю вас завтра о третій. Стрижка і фарбування, як ви любите, – сказала я ласкаво.

Свекруха не запідозрила жодної каверзи й прийшла. Настрій у неї був чудовий. Поки я «чаклувала» над нею, вона розповідала мені про Надьку, яка розлучилася, про сусідку, яка пішла із життя, про ціни на олію. Я кивала, посміхалася, стригла її жорстке сиве волосся, фарбувала в її улюблений колір «махагон».

А коли вона пішла, то я заплатила за неї на касі. Своєю карткою. А ввечері вдома відкрила додаток банку та перевела собі цю суму з рахунку чоловіка. Пароль я знала, він у нас був один на двох для зручності.

Вісім тисяч коштували стрижка, фарбування, догляд, укладка за прайсом салону. Костя репетував так, що сусіди стукали по батареї.

– Ти вже зовсім?!

– Костю, – сказала я, – розхідники в салоні дорогі. Фарба, окиснювач, маски – все коштує грошей. І чималих. Це сегмент “люкс”.

– Я не можу їх просто взяти. А твоя мати звикла стригтися у мене за «дякую». Добре. Але її хотілки оплачуватимеш ти й згідно з прайсом салону. Інакше не вийде!

– Не хочеш платити? Значить, вона не стригтиметься в мене. Все просто. Стригти та фарбувати вдома я більше не буду. По-перше, мої послуги коштують грошей.

– А по-друге, у мене на це просто немає часу та сил. Якщо я обслуговуватиму твоїх родичок вдома, мені ніколи буде готувати, прати, прибиратися. Чи ти згоден ходити голодний і жити в багнюці?

– Та ти… Ти… – Костя від обурення не міг зв’язати двох слів.

– І ще, – сказала я, – якщо вона продовжить влаштовувати мені проблеми, я звільнюсь. І тоді іпотеку ти тягтимеш один. Виплачуватимеш щомісяця зі своєї зарплати менеджера з продажу дванадцять років.

Він замовк.

За два дні Костя подзвонив матері. Я чула уривки їхньої розмови: «ні, мамо», «бо вона має рацію», «не треба більше туди ходити».

Раїса Павлівна припинила спілкуватися зі мною. На сімейних обідах, які траплялися раз на пів року, вона дивилася крізь мене.

Мені, напевно, треба переживати через це? Можливо когось розчарую, – але мені похрін! Як кажуть, вік мак не родив, і голоду не знали!

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!