– Ти збожеволів, чи що? – голос матері тремтів від злості. – Після всього, що ти накоїв, вистачає зухвальства ще й до мене проситися

– Ти збожеволів, чи що? – голос матері тремтів від злості. – Після всього, що ти накоїв, вистачає зухвальства ще й до мене проситися?

– А куди мені йти? – Сергій притулився до одвірка, важка сумка відтягувала руки. – На вулиці ночувати? Орендована квартира грошей коштує, а роботи тямущої немає.

– То знайди роботу! – її погляд пропалював. – Досить на шиї сидіти у всіх! Дружину обібрав, тепер до мене прикотив?

– Нікого я не оббирав! – голос Сергія здійнявся. – Квартира їй залишилася, все їй! А що я? Ти хоч розумієш, що у житті всяке буває?

– Розумію, – Ганна Василівна повільно похитала головою. – Жити чесно треба, тоді й соромно не буде. А ти? Скільки ти своїх дітей бачив за останні три місяці?

– Це моя справа, – відмахнувся він, але в голосі майнула невпевненість.

– Моя справа! – Мати сплеснула руками. – Ти глянь на себе, герой! Весь час шукаєш винних, один ти Наполеон.

Кухонний годинник цокав на стіні, заповнюючи порожнечу.

– Дозволь пожити, мам. Не довго, – нарешті видавив Сергій, дивлячись убік.

– Знаю я твоє “не довго”, – сказала вона. – У своїй старій кімнаті спатимеш…

Квартиру, яку Сергій винаймав після розлучення, він залишив з полегшенням. Господарі постійно нагадували про платежі, сусіди скаржилися на його пізні повернення, а кімнати завжди здавались чужим.

Спочатку він думав, що може впоратися – влаштувався на підробіток, намагався платити аліменти, але грошей не вистачало.

У молодості він мав амбіції. Він хотів відкрити свою справу, хай навіть просту: автомайстерню, чи невеликий кіоск.

Але щойно з’явилася старша дочка, дружина Марина переконала його, що краще триматися стабільної роботи на заводі. Вона мала рацію, але Сергій сердився, відчуваючи, що його мрії тонуть у рутині.

Спочатку у них все було добре. Марина завжди здавалася сильною: одночасно тягла роботу, дітей, та дім. Але коли її підвищили до начальника відділу, Сергій ніби втратив рівновагу.

Вона заробляла більше, вирішувала більше, більше говорила. Спочатку він намагався доводити, що все ще головний у домі, а потім почав уникати її.

– Що ти мовчиш? – часто питала дружина, не розуміючи його затяжного похмурого мовчання.

– А що говорити? Все одно ти завжди маєш рацію, – відповів він, дивлячись у телевізор.

Сварки стали регулярними. Найбільша сталася у день народження молодшої. Сергій повернувся пізно, трохи під мухою. Марина не стала приховувати роздратування:

– Знову гуляв? Сьогодні ж у Поліни свято!

– А ти що, свята? Тільки й знаєш, як вказувати!

– Я сама все тягну, Сергію! І дітей, і дім, і роботу!

– Бо ти сама так захотіла, – кинув він. – Все за мене вирішуєш, все сама знаєш. А тепер ще я і винен?

Тоді він пішов, грюкнувши дверима. Повернувся за кілька днів, але між ними вже стояла стіна. За місяць Марина подала на розлучення.

Дочок Сергій бачив не часто, відмовляючись роботою та втомою. Аліменти він платив не регулярно, що лише погіршувало ситуацію.

Переїзд до матері не приніс полегшення. Її докори нагадували Марину. Спочатку він намагався заперечувати:

– Ти б хоч раз на моєму місці опинилася! Думаєш, легко все це?

– Ти мав будинок! Були діти! У тебе була дружина! Якби ти думав не тільки про себе, то все було б по-іншому!

Ці слова звучали в його голові, поки він розбирав речі у своїй старій кімнаті. На полиці під стелею стояли книжки з дитинства. Книжки про пригоди, які він читав ночами, вірячи, що його життя буде яскравим і сповненим великих подвигів.

Тепер він сидів на вузькому ліжку, почуваючи себе чужим у власній хаті. Все навколо, від фарби, що облупилася, до виду з вікна, здавалося символом невдач. Але він намагався не думати про минуле, тільки про те, як прожити наступний місяць.

Минув тиждень з того часу, як Сергій повернувся до матері. Жити в неї було важко, але вибирати нема з чого. З колишньою дружиною Сергій не спілкувався. Вона мовчала, не дзвонила, і навіть старша дочка Світлана не надсилала йому звичних повідомлень.

Але одного ранку він нарешті зважився. Одягнув чисту сорочку, купив у крамниці коробку дешевих цукерок, і вирушив до колишньої родини.

Квартира мала знайомий вигляд, але тепер здавалася чужою. Сергій натиснув кнопку дзвінка.

Марина відчинила швидко. Вона виглядала втомленою. Її волосся було зібране в тугий пучок, а обличчя напружене.

– Навіщо ти тут? – Запитала вона, замість привітання.

– Поговорити хотів, – невпевнено відповів Сергій, переступаючи з ноги на ногу.

Вона не запросила його увійти, але відійшла убік, мовчки даючи зрозуміти, що він може пройти.

Діти були у кімнаті. Поліна сиділа на підлозі, оточена іграшками. Світлана читала книгу на дивані.

– Тату? – Поліна підскочила і кинулася до нього. – Ти прийшов?

– Прийшов, – Сергій сів, обіймаючи дочку.

– Ти тепер із нами житимеш? – спитала вона, притискаючись до його плеча.

– Поліна, – суворо сказала Марина. – Іди до себе.

Дівчинка невдоволено відійшла. А ось Світлана навіть не підняла очей. Сергій відчував, що говорити буде не просто.

– Що тобі треба, Сергію? – спитала Марина.

– Хотів дівчаток побачити. Ну і з тобою поговорити, – він намагався дивитись впевнено, але голос його видавав.

– Про що?

– Та хоч про що. Як вони? Як ти?

– Як? – Вона трохи підвищила голос. – Ти серйозно? У мене дві роботи, щоб дівчатка ні чого не потребували. А ти…

– Я теж намагаюся! – перебив він, ображаючись.

– Намагаєшся? – Вона різко засміялася. – Сергію, ти навіть аліменти вчасно не платиш.

Він спробував виправдатися, але слова застрягли у горлі. Все, що він хотів сказати, раптом здалося порожнім.

– Гаразд, – видихнув він. – Просто хотів їх побачити.

– Бачиш, – кивнула вона. – Тільки не думай, що це для нас щось.

Світлана закрила книгу і глянула на батька.

– А ти на мій концерт прийдеш? – її голос звучав стримано, але в очах був докір.

– Який концерт? – розгублено перепитав він.

– Забув, – кинула дочка, встаючи з дивана.

Марина мовчки дивилася на нього. Слова були зайві.

Сергій повернувся до матері пізно увечері. Вона зустріла його поглядом, сповненим обурення. За вечерею вони майже не розмовляли, і тиша здавалася ще більш гнітючою, ніж їхні колишні сварки.

– Ходив? – спитала вона, коли він мовчки поставив порожню тарілку в раковину.

– Ходив, – буркнув Сергій, глянувши на старий календар на стіні.

– І що?

– Та нічого, – різко відповів він. – Тільки докори. Як завжди.

Ганна Василівна важко зітхнула.

– А ти хотів, щоб тебе з хлібом-сіллю зустрічали? Ти їм щось дав, щоб тебе поважали?

Сергій роздратовано хмикнув, але не відповів. Він знав, що мати має рацію, але визнавати це було надто важко.

– Знаєш що, Сергію, – продовжила вона, спершись на спинку стільця. – Ось ти нарікаєш на них, на життя, а подивися на себе. Ти б сам із такою людиною жити захотів?

Його мовчання було їй відповіддю.

– Ти ще можеш виправити все. Доньки, вони тобі шанс дають, навіть зараз. Але якщо ти далі шукатимеш собі виправдання, втратиш їх остаточно.

Вночі Сергій довго не міг заснути, згадуючи погляд старшої доньки, та її питання про концерт.

Наступного дня він зробив те, чого від себе не очікував. Вирушив на ринок, купив старшій дочці набір фарб, про які вона колись говорила, а молодшій – яскраву іграшку. Ці витрати остаточно підірвали його бюджет, але він вирішив, що справа того варта.

Марина відчинила двері з явною настороженістю.

– Ти чого знову прийшов? – її тон був холодний.

– Привіт, – промимрив він, незручно простягаючи пакети. – Це дівчаткам. Світлана вдома?

– Так, – кивнула Марина. – Світлано!

Дочка вийшла з кімнати, побачила батька і зупинилася, наче не знаючи, що сказати.

– Це тобі, – Сергій простяг їй пакет.

– Дякую, – її голос звучав насторожено, але в ньому була тінь здивування.

– І ще, – він зітхнув. – Коли твій концерт?

Світлана дивилася на нього з недовірою.

– У суботу. Ти не забудеш?

– Прийду, – сказав він, намагаючись, щоб це звучало впевнено.

Молодша вискочила з кімнати, побачила іграшку, і радісно кинулась до нього.

– Дякую, тату!

Марина спостерігала за ними мовчки. Сергій бачив, що вона не поспішала розслаблятися, але вперше в її очах майнуло щось схоже на розуміння.

Коли він вийшов із квартири, то мав дивне почуття. Це була не перемога, але початок чогось нового.

Тієї ж ночі він знову сидів на кухні навпроти матері.

– Чого сидиш? – спитала вона, піднявши брову.

– Думаю, – відповів він.

Вона нічого не сказала, але вперше за довгий час не виглядала роздратованою.

Він мав багато чого змінити. Але, найголовніше, що він зрозумів, що потрібно діяти, бо це єдиний спосіб щось виправити! А він дуже цього хотів, і на багато чого був спроможний, заради досягнення цілі…