– Ти зганьбила мене! Все життя мені зламала! Ти… малолітня! – Забирайся! Щоб ноги твоєї… – репетувала мати

Аліна сиділа на краю ванни, дивлячись на дві смужки тесту. Сімнадцять років, другий курс коледжу, все життя попереду – і раптом це. Руки тремтіли, а в голові крутилася одна думка: “Як сказати мамі?”

Ірина Петрівна завжди пишалася тим, що тримає доньку в їжакових рукавицях. «Я не для того тебе ростила, щоб ти своє життя розміняла на дурниці», – любила вона повторювати. І ось тепер…

Тепер… що робити тепер? Аліна не знала, кому спочатку сказати: матері, чи Максимові?

Увечері, після занять, вона підійшла до нього, але Максим відреагував передбачувано:

– Позбався, звісно. Про що тут думати? Нам ще вчитися та вчитися.

– Я не буду, – її голос пролунав несподівано твердо.

– Тоді без мене, – він знизав плечима. – Я не готовий бути батьком.

Вона не спала всю ніч, обмірковуючи, як поговорити з матір’ю. Потім цілий день збиралася з духом. Мати зазвичай приходила о сьомій, і кожен шурхіт на сходах змушував її здригатися.

Серце калатало десь у горлі, долоні змокли. О шостій вона почала гриміти посудом на кухні – готувати вечерю, як завжди, ніби цей вечір нічим не відрізнявся від інших.

Стук вхідних дверей. Цокіт підборів. Мати завжди носила туфлі на високих підборах – говорила, що це є ознакою успішної жінки.

– Що у нас на вечерю? – Ірина Петрівна пройшла на кухню, знімаючи на ходу сережки. – У мене був такий день…

– Мамо, – Аліна ледве впізнала свій голос. – Нам треба поговорити.

Щось у її тоні змусило матір завмерти. Вона повільно опустилася на стілець, не зводячи очей з дочки.

– Я… – Аліна зчепила пальці так, що кісточки побіліли. – Я чекаю на дитину.

Тиша. Тільки цокання годинника і гул холодильника. А потім – страшний, грудний хрип:

– Що-о-о?

Ірина Петрівна встала – повільно, наче розгорталася пружина. Її обличчя спотворилося, стало чужим, та страшним.

– Ти… – вона схопила дочку за плечі, впиваючись нігтями. – Ти зганьбила мене! Все життя мені зламала! Ти… малолітня!

Аліна позадкувала, але мати штовхнула її до дверей. Шпурнула слідом рюкзак – зошити розлетілися по підлозі.

– Забирайся! До свого коханця йди! Щоб ноги твоєї…

Клацання замку пролунало, як грім.

Аліна сповзла по стіні, обхопивши коліна руками. У під’їзді пахло кішками та вогкістю, десь нагорі кричали сусідські діти. Вона просиділа так до темряви, доки телефон не завібрував – Катька.

– Господи, ти де? Що сталося?

Подруга примчала за пів години, та затягла її до себе. Але вранці на кухні на них чекала мати Катерини – стиснуті губи, холодний погляд.

– Я все знаю. І моя тобі порада: позбався проблеми, поки не пізно. У моїй хаті пузатим малоліткам не місце.

– Дякую за чай, – Аліна підвелася, – я піду.

Вона вийшла надвір. Вітер забирався під куртку, у кишені – останні дрібні гроші зі стипендії. І раптом накотило – вона одна. Зовсім одна у величезному місті. З дитиною під серцем.

На той момент Аліна вперше відчула себе по-справжньому самотньою. Вона брела вулицею, притискаючи до грудей рюкзак, і раптом згадала – бабуся. Та сама, з якою вони не бачилися багато років через якусь стару сварку з матір’ю.

Євдокія Василівна жила в селі, за дві години їзди від міста. Аліна пам’ятала її невиразно: теплі руки, що пахли травами, пироги на старій кухні, кіт на лежанці…

Пам’ятала, як одного разу мати сказала:
– Забудь про бабку. Для нас її більше немає. Але чому? За що?

Автобус до села ходив двічі на день. Аліна встигла на останній, витративши половину грошей на квиток. Всю дорогу вона дивилася у вікно і думала: чи візьме її бабуся? Чи не вижене, як мати?

Старий будинок на краю села майже не змінився – такий самий присадкуватий, з геранню на вікнах. Тільки паркан покосився дужче, та яблуні в саду розрослися.

Євдокія Василівна відчинила двері й застигла на порозі:
– Господи … Аліночка?

І раптом все – страх, образа, самотність прорвалося слізьми. Аліна розридалася, уткнувшись у бабусине плече.

– Що ж ти одразу до мене не приїхала, дівчинко? – Бабуся гладила її по голові. – Ану, ходімо до хати. Все залагодимо.

На старій кухні все було, як і раніше: вишиті рушники на стінах, годинник із зозулею. Бабуся налила чай у гарний кухоль – синій, із золотою облямівкою.

– Розповідай, – вона сіла навпроти, дивлячись уважно та м’яко.

І Аліна розповіла все: про тест з двома смужками, про Максима, про матір, про подругу. Про те, що їй усі говорять, що треба позбутися проблеми.

Не від її дитини, а від проблеми! Слова лилися самі собою – вперше за ці страшні дні вона відчувала, що її слухають, а не засуджують.

Бабуся мовчала довго. Потім встала, дістала із серванта стару фотографію:

– Дивись. На знімку була зовсім молода жінка з немовлям на руках. У її рисах Аліна з подивом впізнала матір – але якусь іншу, незнайому, з м’якою усмішкою, та світлими очима.

– Твоїй мамі теж було сімнадцять, – тихо сказала бабуся. – І теж ніхто не підтримав, – голос здригнувся, – я намагалася, але вона обрала інше.

– Як це? – Аліна не розуміла.

– У тебе є старша сестра, – бабуся дивилася у вікно, наче бачила щось далеке. – Її звуть Люба. Твоя мати віддала її в будинок малюка. Сказала – життя собі не псуватиме. А я… я цього вибачити не змогла. З того часу ми й не спілкуємося.

Аліна відчула, як кімната попливла перед її очима. Сестра? У неї є сестра? І мати… її сувора, правильна мати, колись теж…

– А що сталося з нею? З Любою?

– Не знаю, – бабуся похитала головою. – Ірка заборонила навіть дізнаватися. Сказала – забудь, як страшний сон. А я ж хотіла внучку забрати, виховати. Та хіба вона дозволила?

За вікном темніло. А на кухні було тепло та затишно. Бабуся заварила чай із травами. І вони розглядали альбом зі старими фотографіями.

Щось відбувалося з душею Аліни – наче одна історія накладалася на іншу, минуле зустрічалося з сьогоденням.

– Я все вирішила, – раптом сказала вона твердо. – І нікуди не віддам дитину.

Бабуся посміхнулася. – Тією самою посмішкою, яку Аліна пам’ятала з дитинства:

– Слушно міркуєш, дівчинко. А я допоможу. Як і тоді хотіла допомогти…

Гроза вибухнула раптово – ринув дощ, забарабанив по даху. Але на душі в Аліни вперше за довгий час було спокійно.

Вона дивилася на фотографію молодої матері з дитиною, і думала: історія не повинна повторитись. Вона обере інший шлях.

Наступного ранку Аліна прокинулася від запаху млинців та дзвону посуду на кухні. Бабуся вже клопотала біля плити, співаючи щось під ніс.

– Худа зовсім, – похитала вона головою, дивлячись, як внучка їсть. – Нічого, виправимо. У мене тут і молоко своє, і яйця, і мед із пасіки…

Життя у селі текло зовсім інакше, ніж у місті. Жодної метушні, ніяких перегонів. Дні наповнились простими справами: допомогти бабусі на городі, погодувати курей, прополоти грядки.

Вечорами вони сиділи на ґанку, і бабуся розповідала про молодість, минуле, про те, як важко їй було відпустити тоді свою дочку з маленькою дитиною.

– Уперта була Ірка, вся в батька, – зітхала вона. – Вирішила – в місто поїде, вчитиметься. Я їй писала: повертайся, я з Любою посиджу. Куди там! “Не буду я, – каже, – все життя з дитиною на шиї.” Не дозволила мені. Горда. А потім віддала дівчинку.

Аліна часто думала про сестру. Яка вона? Де мешкає? Чи знає, що у неї є сім’я? Якось вона запитала:

– Бабусю, а може, її знайти? Любу?

Бабуся довго мовчала.

– Знаєш, я намагалася. Багато разів. Але там такі закони… Якщо вона сама не шукає, ніхто не скаже тобі. Та й чи їй це потрібно? У неї, напевно, своє життя, своя сім’я.

Живіт в Аліни ріс – маленький, але вже помітний. Вранці вона довго стояла перед дзеркалом, розмовляючи з малюком. Бабуся навчила її в’язати – і тепер на підвіконні збиралися крихітні пінетки та шапочки.

Але іноді ночами накочував страх. Чи впорається? Чи не пошкодує? Адже їй лише сімнадцять, все життя попереду…

У такі хвилини вона діставала ту стару фотографію матері з Любою. Дивилася на щасливе обличчя молодої жінки з дитиною на руках і думала: ось вона, та мить, коли все могло б бути інакше. Коли любов була сильніша за страх.

І Аліна вирішила – вона не повторить цю помилку! Чого б це їй не вартувало…