— Ти ж чула. Аня з цим своїм… як його там… — мати зморщила лоба, намагаючись згадати ім’я, — Кирилом вирішили орендувати квартиру. Господарка хоче оплату за пів року наперед. А де їм такі гроші взяти? Твоя премія — якраз те, що потрібно

Марина зупинилася на порозі кухні й відчула, як невисловлені слова застрягли в горлі. Її рука мимоволі стиснула телефон — ще гарячий від повідомлення директора про премію. Три голосові від Олени, подруги, з якою вони вже майже купили квитки на двотижневу відпустку до Туреччини.

— Що? — тільки й змогла прошепотіти вона.

Мати навіть не обернулася від плити, де помішувала свій фірмовий борщ. З вітальні долинав сміх — Аня, молодша сестра, дивилася чергове реаліті-шоу.

— Ти ж чула. Аня з цим своїм… як його там… — мати зморщила лоба, намагаючись згадати ім’я, — Кирилом вирішили орендувати квартиру. Господарка хоче оплату за пів року наперед. А де їм такі гроші взяти? Твоя премія — якраз те, що потрібно.

Це було не питання, а твердження. Як завжди в їхній родині.

Марина зняла пальто, акуратно повісила його на гачок у передпокої. Її рухи були повільними, зваженими — так вона завжди справлялася з внутрішнім напруженням. Двадцять вісім років звички контролювати свої емоції перед матір’ю.

— Мамо, я збиралася використати ці гроші, — обережно почала вона. — Ми з Оленою планували…

— А, знову твоя Олена, — відмахнулася мати, перевіряючи пиріжки в духовці. — Вічно вона тебе кудись тягне. Тобі майже тридцять, а ти все з подружкою по морях роз’їжджаєш. Краще б про сім’ю подумала.

До кухні зайшла Аня — двадцятитрирічна копія матері, тільки молодша й з татуюванням на зап’ясті. Вона підійшла до холодильника, дістала йогурт і притулилася до дверного косяка, спостерігаючи за сестрою з легкою посмішкою.

— Маринко, ти чого така невдоволена? Премію ж дали, так? Круто ж, — вона зачерпнула ложкою йогурт. — Кирило вчора знайшов таку класну хату, уяви! Дві кімнати, вікна у двір, і господарка — нормальна тітка. Тільки каже: або за пів року вперед, або шукайте інше житло.

Марина подивилася на сестру. На відміну від самої Марини з її темним волоссям, зібраним у строгий пучок, і вічно втомленими очима, Аня сяяла. Легкі світлі локони, ямочки на щоках, безтурботність у погляді. Мамина принцеса — як казав їхній тато до того, як три роки тому пішов до бухгалтерки зі свого офісу.

— Аня, а чому Кирило сам не може оплатити цю квартиру? — запитала Марина, стараючись, щоб у голосі не пролунало роздратування. — Йому ж вже двадцять шість. Його батьки могли б дати гроші.

Аня закотила очі.

— Ти ж знаєш, у них зараз проблеми з бізнесом. Тимчасові труднощі. А потім він усе поверне. До того ж, ми ж пара, маємо один одного підтримувати.

— Мають. Один одного, — виділила останні слова Марина. — А не просити сестру віддати відкладені гроші.

— Та перестань, Маринко, — Аня підійшла ближче, поклала руку на плече сестрі. — У тебе ще буде купа часу, щоб з’їздити на те море. А нам ця квартира потрібна зараз. Ти ж розумієш, так? Ми з Кирилом хочемо жити разом, перевірити наші стосунки.

Мати гучно хмикнула, не відволікаючись від готування.

— Перевіряти вони зібралися… Краще б по-людськи заміж вийшла.

— Мамо, ну зараз усі так спочатку живуть, — протягнула Аня. — Правда ж, Марин?

Марина мовчала. Чотири роки вона працювала в міжнародній компанії, останній рік — на посаді старшого аналітика. Щодня вставала о шостій ранку, поверталася о дев’ятій вечора. Вихідні часто проводила з ноутбуком. Остання нормальна відпустка була два роки тому.

А Аня… Аня після коледжу змінила три роботи, ніде не затримуючись довше трьох місяців. Зараз вона «шукала себе», паралельно проходячи онлайн-курс з дизайну нігтів. Кирило теж «шукав себе», обіцяючи то відкрити бізнес, то стати трейдером, то зайнятися вебдизайном.

— Марино, — голос матері став жорсткішим. — Не будь егоїсткою. Сестрі потрібна допомога. Це ж сім’я, розумієш? Сім’я.

Марина відчула, як усередині щось надломилося. Егоїстка? Вона, яка щомісяця віддавала половину зарплати на спільні витрати, поки Аня витрачала свої випадкові заробітки на нові сукні й посиденьки з Кирилом?

— Я збиралася у відпустку, мамо, — тихо сказала вона. — Всього на два тижні. Я рік відкладала на цю поїздку.

— Відпустка! — мати схопилася за голову. — Яка ще відпустка, коли в сестри життя налагоджується? Ти думаєш тільки про себе. Завжди так було.

Аня підійшла до Марини, зазирнула в очі своїм фірмовим, благальним поглядом.

— Маринко, ну будь ласка. Я ж усе поверну. Потім. Як тільки нормальну роботу знайду.

— Коли ти її знайдеш, ту роботу? — Марина не витримала. — Ти вже третій рік збираєшся.

— Не всі такі кар’єристки, як ти, — вставила мати, гримнувши кришкою від каструлі. — Ані ще родину створювати. Дітей народжувати.

— А мені, значить, не створювати та не народжувати? — вирвалося у Марини.

Мати подивилася на неї з дивним виразом — суміш жалю та роздратування.

— А коли ти встигнеш, з твоєю роботою? Вічно втомлена, вічно зайнята. Чоловіки таких не люблять. Аня — вона домашня, тепла.

Марина стиснула губи. Тим часом Аня по-домашньому взяла її телефон і почала гортати фото турецьких готелів.

— Ого, ти ж у п’ятизірковий зібралася? — присвиснула вона. — Так, недешево. Але знаєш, можна ж і в тризірковий. Або взагалі в Одесу. Там теж море.

Марина забрала телефон.

— Я хотіла в хороший готель, — сказала вона. — Раз на два роки я можу собі це дозволити.

— Звісно, можеш, — кивнула мати. — Але зараз важливіше допомогти сестрі. Відпочинеш потім.

Потім. Вічне «потім».

— Аню, — Марина подивилася на сестру. — А чому ви не можете знайти квартиру з помісячною оплатою?

— Та вони дорожче виходять! — вигукнула Аня. — А в цій — і метро поруч, і магазини. І господарка не проти, що в Кирила собака. Ти ж знаєш, як він любить свого Чарлі.

Чарлі. Німецький шпіц, якого Кирило вигулював тричі на день — єдине, що він робив регулярно.

— Скільки вам потрібно? — запитала Марина, вже знаючи, що програла.

Аня засяяла усмішкою.

— Двадцять п’ять тисяч. Але це на пів року! Уявляєш? Це ж менше ніж п’ять на місяць. Дуже вигідно.

Марина завмерла. Двадцять п’ять. Майже вся її премія.

— Аню, я…

— Марино, — мати повернулася до неї всім корпусом. — Ти ж не відмовиш сестрі. Ти ж не така. Я тебе не такою виховувала.

У цей момент у двері подзвонили. Аня підстрибнула.

— Це Кирило! Я йому сказала зайти на вечерю. Мамо, накривай на стіл. Маринка, ти з нами?

Марина повільно похитала головою.

— Ні, я… піду до себе. Втомилась.

У своїй кімнаті Марина сиділа на ліжку, втупившись в одну точку. У телефоні — п’ять нових повідомлень від Олени:

«Ну що? Дали премію? Завтра йдемо купальники обирати?)))»
«Маринко, ти там жива?»
«Я знайшла ще один класний готель, але його треба бронювати сьогодні, місця закінчуються»
«Ау?»
«Ти чого мовчиш? Все добре?»

З кухні долинав сміх Ані, басовиті репліки Кирила й схвальне стукання маминої ложки об тарілку.

«Олено, я не зможу поїхати», — написала Марина.

«ЩО? ЧОМУ???»

Марина зітхнула. Як пояснити? Як пояснити цю вічну схему, в якій вона опиняється знову і знову?

«Сімейні обставини».

«Знову твоя сестричка? Марин, коли ти вже перестанеш їх усіх утримувати?»

Марина не відповіла. Їй раптом стало душно в цій маленькій кімнаті, де вона жила ще з підліткового віку. Ті самі шпалери, та сама рипуча шафа, ті самі фотографії на стіні. Лише комп’ютер змінився — на ньому вона працювала, коли не вистачало сил залишатися в офісі.

Вона вийшла з кімнати, тихо прокралась до вхідних дверей. Накинула пальто.

— Ти куди? — долинув голос матері з кухні.

— Пройдуся трохи. Голова болить.

— Не затримуйся. І завтра не забудь про гроші для Ані.

Не чекаючи відповіді, мати повернулася до вечері.

Марина йшла вечірнім районом, не помічаючи перехожих. Телефон тремтів у кишені — Олена не здавалася. Вона відкрила повідомлення…

«Марин, я серйозно. Я розумію, що в тебе там складнощі, але ти не можеш вічно жертвувати собою».

«Ти ж казала, що хотіла цього року зняти житло сама. Що заважає?»
«Марин, відповідай».

Марина зупинилася біля парапету набережної. Удалині мерехтіли вікна висоток, де жили незнайомі люди — кожен зі своїми радощами й проблемами. З дитинства вона дивилася на ці вогники й уявляла інше життя.

Вона набрала Олені:
«Я лечу з тобою».

«Що??? Справді??? А як же сімейні обставини?»

«Нехай самі розбираються зі своїми обставинами».

Марина глибоко вдихнула прохолодне вечірнє повітря. Всередині було дивне відчуття порожнечі, але й полегшення — ніби важкий рюкзак нарешті зняли з плечей.

«Точно? Не передумаєш до завтра?» — не вірила Олена.

«Точно. Сьогодні ж забронюю квитки».

І вона це зробила — просто там, на набережній, тремтячими від холоду й хвилювання пальцями оплатила два квитки до Анталії.

Додому Марина повернулася пізно. У квартирі було тихо, лише з кімнати Ані лунала приглушена музика. Мати, мабуть, уже спала.

Вранці, збираючись на роботу, вона зіткнулася з матір’ю на кухні.

— Перекажи гроші сестрі на картку, — сказала та, не дивлячись на доньку. — Аня сьогодні йде дивитися квартиру й має внести завдаток.

— Які гроші? — спитала Марина, наливаючи собі каву.

Мати насупилася.

— Як які? Твою премію. Мені прийшло сповіщення, що на рахунок надійшли кошти. Перекажи їх одразу Ані, щоб не забути.

Марина застигла з чашкою в руках.

— Ти… що?

— Не дивись так. У нас же спільний рахунок. Для сімейних витрат.

Спільний рахунок. Колись давно Марина зробила мамі додаткову картку до свого рахунку, щоб та могла знімати гроші чи купити продукти, коли Марина затримувалася на роботі. Але вона й подумати не могла, що за її надходженнями слідкують настільки уважно.

— Мамо, ці гроші… я їх уже витратила, — повільно вимовила Марина.

— В якому сенсі? — мати нарешті подивилася на неї.

— Я купила квитки. На море. З Оленою.

На кухні запанувала важка тиша.

— Що ж ти накоїла? — тихо й загрозливо спитала мати. — Ти ж знала, що ці гроші потрібні сестрі. Я ж учора чітко сказала.

— А я чітко сказала, що збиралася у відпустку, — голос Марини звучав чужо навіть для неї — твердий, без звичних ноток вибачення.

— Скасовуй свої квитки, — наказала мати. — Негайно. Аня вже домовилася з господинею, сьогодні підписує договір.

— Я нічого не скасовуватиму.

Мати дивилася на неї так, ніби бачила вперше.

— Що з тобою? Ти ж завжди була хорошою донькою, відповідальною. А тепер поводишся як… як егоїстка.

— Ні, мамо, — Марина поставила чашку на стіл. — Я завжди була зручною донькою. Тією, що працює, платить, мовчить. А Аня… Аня може жити у своє задоволення, бо є я і ти, хто її постійно підстрахують.

У дверях кухні з’явилася заспана Аня в піжамі з єдинорогами.

— Що відбувається? Чого ви кричите з самого ранку?

— Твоя сестра вирішила, що її відпустка важливіша за твою квартиру, — сказала мати. — Витратила всі гроші з премії на якусь там поїздку з тією своєю Оленою.

Аня здивовано глянула на Марину.

— Справді? Але… як же ми з Кирилом? Ми вже почали пакувати речі…

— Аню, — Марина подивилася їй просто в очі. — Тобі двадцять три. У тебе є руки й голова. Знайди роботу. Зароби на свою квартиру.

— Легко тобі казати! — вигукнула Аня. — Ти завжди була така… правильна. А я не можу сидіти в офісі з дев’яти до шостої, розумієш? Я — інша!

— Зате можеш сидіти в мене на шиї, так? — Марина відчула, як хвиля, що роками наростала всередині, нарешті проривається. — Ти інша, ти особлива, тобі всі винні — і я, і мама, і Кирило з його батьками. А коли вже ти почнеш щось віддавати світу, а не лише брати?

— Досить! — закричала мати. — Як ти смієш так говорити з сестрою?

— А як ти смієш, — Марина обернулась до матері, — розпоряджатися моїми грошима без дозволу? Моєю свободою? Моїм життям?

Мати зблідла.

— Я вас обох виховувала сама. Робила все для вас. А тепер…

— Тепер ти все робиш для Ані, — докінчила Марина. — А я для вас — просто банкомат на підхваті.

— Іди, — раптом сказала мати. — Якщо ти так думаєш про свою родину — йди з цього дому.

Марина дивилася на двох жінок перед собою — таких схожих зовні, з однаковим виразом ображеної гідності на обличчі. Вони справді не розуміли.

— Добре, — сказала вона. — Я піду. Одразу після відпустки.

Два тижні в Туреччині промайнули як одна мить. Сонце, море, екскурсії, вечірні прогулянки набережною. Вони з Оленою фотографувались біля вітрильників, куштували місцеву кухню, танцювали на пляжних вечірках. Марина вперше за багато років відчула себе живою.

Телефон вона вмикала тільки ввечері. Десятки пропущених від Ані, кілька повідомлень від матері — від погроз до спроб присоромити. Марина не відповідала.

В останній вечір перед вильотом вона сиділа на балконі з келихом вина і дивилась, як сонце опускається в море.

— Про що думаєш? — спитала Олена, вмощуючись поруч.

— Про те, що мені нема куди повертатись.

— Як це? А квартира? Робота?

— Робота — так. А квартира… Мама сказала йти. І знаєш, я навіть рада. Давно треба було.

Олена поклала їй руку на плече.

— Поживеш у мене, поки не знайдеш щось своє. В мене диван розкладається.

Марина всміхнулася.

— Дякую. Але, здається, я вже знайшла.

Вона дістала телефон і показала Олені фото невеликої студії з панорамними вікнами.

— Бачила оголошення ще перед поїздкою. Встигла списатися з власницею. Після повернення можна заселятись.

— Ого! — Олена розглядала фото. — Гарнюня квартирка. І одна! Нарешті!

— Так, — кивнула Марина. — Сама. Без маминих докорів і Аніних вічних «позич».

— А що буде з ними? З твоєю родиною?

Марина знизала плечима.

— Не знаю. Хай вчаться жити самі. Може, Аня нарешті подорослішає. А я… я тепер матиму власне життя.

Вона зробила ковток вина, дивлячись у темніючий горизонт. Попереду — невідомість, але вперше за довгий час вона не лякала, а надихала.

Через місяць Марина сиділа в новій квартирі, розпаковуючи останні коробки. На столі блимав ноутбук — вона завершувала презентацію для нового проєкту на роботі.

Телефон завібрував. На екрані висвітилось: «Мама».

Вона кілька секунд дивилась на це слово, потім, зітхнувши, відповіла.

— Так?

— Марина, — голос матері був незвично тихим. — Як ти?

— Нормально. Потроху облаштовуюсь.

Пауза. Вона чула мамине дихання у слухавці.

— Аня з’їхала з квартири, — нарешті сказала мати. — Вони з Кирилом посварилися. Вона повернулась додому.

Марина мовчала. Вона вже знала, що буде далі.

— Їй потрібні гроші, — мати говорила тихо. — Господарка не повернула завдаток. Вона знайшла роботу, але треба пройти навчання. Курси платні. Допоможеш?

— Ні, мамо, — Марина дивилася у вікно на вечірнє місто. — Більше не допоможу. Ні тобі, ні Ані. Не тому, що не люблю. А тому, що така допомога — шкодить.

— Але ж ми родина, — у голосі матері чулося щире нерозуміння.

— Так, родина. Але в здоровій родині кожен відповідає за себе. Я навчилася цього запізно, але все ж навчилася.

Мати схлипнула.

— Ти змінилася, Марина. Стала жорсткою.

— Ні, мамо. Я просто нарешті стала собою.

Після дзвінка Марина ще довго стояла біля вікна, дивлячись на вогні міста. Телефон знову завібрував. Цього разу — Аня.

Марина вимкнула звук і повернулась до презентації. У офісі ходили чутки про підвищення. А вона якраз придивлялася до чудового туру на південь — навесні.

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.