– Ти ж пішов, щоб мене провчити? Навіщо ти мені такий? Сім’я – це коли люди можуть покластися один на одного. – А ти тільки вимагаєш

– Алісо! – пробурчав чоловік. – Знову весь день нічого не робила?

Аліса, яка тільки-но розігнулася після восьми годин роботи за комп’ютером, так захотіла його чимось тріснути, що словами просто не передати.

– Костю, моя робота така сама, як і твоя. Тільки тут, удома. І я щойно закінчила.

Ні разу в неї ще не вийшло довести йому, що її робота не легша, ніж його, тільки вона розумова. Але у Кості залізобетонна установка: сидиш удома – ледарюєш.

– Ну так, ну так, – простягнув він, закотивши очі, – робота вдома, якщо це можна вважати роботою. А уявляєш, сьогодні мужики у цеху запитали, чого це я став локшину швидкого приготування купувати?

І як же він це пережив?

– Що? – спитала вона, хоч знала, що він не зупиниться.

– Тому я теж хочу спитати. Алісо, а з чого це я став “Мівіну” купувати? – іронічно переадресував він запитання.

– Раніше я по п’ять контейнерів з їжею на роботу носив, доки у мами жив. А тепер, якщо раз на тиждень ти щось приготуєш і мені збереш, то це, блін, свято!

Як із цим конкурувати? Аліса не знала. Ті п’ять контейнерів, що його мама люб’язно збирала синочку вранці, незмінно перемагали Алісу у цій конкурентній боротьбі.

– А ти спробуй сам готувати й сам розкладати по контейнерах, – запропонувала вона. – І буде тобі їх п’ять. Та хоч п’ятнадцять.

Костя, який чекав благання про милість або, на крайній випадок, жалісливих вибачень, здивувався.

– Що за марення ти несеш? – Фиркнув він, дістаючи з холодильника залишки вчорашньої вечері, яка, звичайно, не була маминим шедевром. – Дожили … Я ж не вимагаю від тебе, щоб ти виконувала чоловічі справи по дому!

– А ти їх виконуєш? – Аліса з несподіваною легкістю спіймала його на слові.

Він дістав курку.

– Хм… поки що у нас нічого не ламалося, – неохоче погодився він. – Але, якщо знадобиться, зроблю. Я за свою частину справ відповідаю.

– Так і я роблю свої справи! – Після робочого дня скандал “найкраще” підіймає настрій. – Крім роботи, якою я займаюся весь день, я ще й готую. Чи ти думаєш, що їжа в цій квартирі з’являється сама по собі?

Костя зачинив дверцята мікрохвильової печі.

– Що ти там готуєш? Одну й ту саму курку щовечора! Або макарони із сиром, які навіть я можу зварити! А хто вранці мене збиратиме на роботу? Ти навіть не встаєш, коли я йду!

– Я встаю пізніше за тебе, бо працюю допізна…

– Ось воно, твоє ставлення до мене! – Костя перейшов до головної зброї – маніпуляції. – Усі твої відмовки. Ну нічого, якщо тобі щось від мене знадобиться, хоч лампочку вкрутити, я тобі відповім.

Їхній шлюб із самого початку був схожий на недобудований будинок: начебто і дах, і стінки є, але крізь щілини дме, і будь-якої миті він може впасти. Але чим довше вони жили під цим хистким дахом, тим нестерпніше ставали тріщини.

Середа. Вечір.

Сьогодні Алісі довелося їхати в офіс, тому що їхня головна філія влаштувала раптову інвентаризацію документів, яку, зрозуміло, не можливо було провести віддалено. Дорога, затори, задуха, а потім знову тягнучки.

Дуже хотілося сполоснутися. Але не цього разу.

Аліса подивилася вниз. Вода у ванній відмовлялася йти у злив. Аліна спробувала прочистити вантузом. Не спрацювало.

– Та щоб тебе! – прошипіла вона.

Вона психанула. Знайшла велику пластикову пляшку з їдким синім гелем, який якраз від засмічення. Аліса, не читаючи інструкцію, вилила, напевно, половину пляшки прямо в жижу, що застоялася, а решту щедро залила в раковину, просто щоб вже напевно все почистити. Але знову не вийшло.

З роботи повернувся і Костя.

Побачивши баталію у ванній, Костя зупинився. Синій гель шипів, а Аліса, схилившись над ванною, голосно лаялася.

Костя посміхнувся – дуже зловтішною усмішкою.

– Ну давай-давай, – сказав він, – сама. Ти ж сильна, незалежна! Якщо жіночі справи не робиш, то чого я робитиму чоловічі?

Тоді в нього й з’явилася ідея, як її провчити. У спальні він зібрав трохи речей на перший випадок. Аліса, яка вийшла з ванни, дивилася на чоловіка:

– Ти що робиш?

Костя підійшов до неї, тримаючи в руках набиту сумку, і схилився так близько, що вона відчула запах його одеколону, який давно вивітрився, але все ще чіплявся за одежу.

– От і подивимося, – заявив він, – як ти хоча б тиждень без мене проживеш. А я поки що до мами. Знаєш чому?

– Там смачно годують, і вона, на відміну від деяких, прокидається раніше, щоб мені млинців напекти. А ти давай, – він показав на забиту ванну, – з чоловічими справами справляйся. Злив прочищай.

Він навмисне вибрав найуразливіший момент.

– Костю, не сміши мене, – видихнула Аліса.

– А я не жартую! – Він уже вмотував. – Поживи одна, потім зробиш висновки і вибачишся.

За хвилину його вже не було.

Аліса повернулася у ванну кімнату. Синій гель продовжував булькати, смердячи хімією, але ніяк не рятуючи ситуацію. Спочатку її опалило хвилею переляку. Він пішов. Що тепер робити? Як він міг покинути її у такий момент?

– Хто тепер прочистить ванну?

А потім вона подумала – “ніби він міг прочистити”.

Вона одягла гумові рукавички, які знайшла на балконі, і знову підійшла до ванної кімнати. Залила ще гель. Результат той самий.

Вода навіть не ворухнулася. Якби раковина забилася, вона б, мабуть, упоралася. Сифон відкрутила – зрозуміло. А з ванною складніше.

Тому Аліса знайшла інший вихід:

– Здрастуйте, у мене забився злив у ванній… Так, вода не йде зовсім. Ні, я не змогла. Так, терміново. Скільки? Тисячу гривень? І п’ятсот за терміновість? Добре, приїжджайте.

Щиро кажучи, їй пощастило. Майстер виявився сумлінним, не заламував ціну, не намагався обдурити. Вона думала, що доведеться обдзвонити з десяток номерів, а пощастило з першого разу.

Сантехнік, якого звали Сергій, спритно відсунув бічну панель ванни, кудись заліз, щось покрутив, щось дістав… і вода пішла.

– Як ви швидко впоралися… А я вже думала, що все…

– Нічого, буває, – відповів Сергій. – У вас тут майже нісенітниця.

За пів години роботу було закінчено. Сергій зібрав інструменти, взяв гроші та пішов, навіть підлоги не забруднивши. Аліса із захопленням побігла у ванну. Нарешті!

Тиждень минув. Костя не дзвонив. Вже на другий день його відсутності вона відчула, що надзвичайно відпочила.

Не було необхідності постійно слухати фонове ремствування про те, що вона сидить у своєму комп’ютері замість того, щоб займатися справжньою справою. А за тиждень взагалі звикла до тиші.

Наприкінці другого тижня вона зрозуміла – вона дуже хоче, щоб у неї був справжній чоловік, але спочатку треба розлучитися з Костею. А потім уже шукати людину, близьку за духом.

Минуло три тижні. Костя не дзвонив.

Коли майже закінчився місяць, хтось почав настирливо смикати ручку вхідних дверей. Спочатку легко, потім сильніше, із роздратованим скреготом.

Аліса подивилася в вічко. Там стояв Костя. Довелося впустити.

– Ну як, – почав Костя, намагаючись повернути собі колишню, зухвалу позу, але виходило погано. – Не зовсім ще пропала без мене?

Він спробував просунути голову в щілину, але Аліса встигла притримати двері плечима.

– Ні. Цілком собі нормально. Навіть полагодила дещо.

Не сподобалася йому її відповідь.

– Гаразд, так і бути, – він спробував зобразити шляхетність, – я повернувся. Я подивився, як ти без мене, і зрозумів, що вистачить. Покарання закінчено.

Він спробував штовхнути двері сильніше, щоб увійти.

– До речі, із замком щось, – пробурчав він, – ключ заїдає.

– Бо це інший замок, Костю, – сказала вона, трохи відсуваючись, – я його змінила. Якраз, щоб ти не повернувся.

– Що означає – не повернувся? Ти знущаєшся з мене?

– Ні. Ти ж пішов, щоб мене провчити? Це ти познущатись вирішив. Навіщо ти мені такий? Сім’я – це коли люди можуть покластися один на одного.

– А ти тільки вимагаєш, вимагаєш і вимагаєш. Потім ще й смієшся. Навіщо тобі зі мною жити? У мами ж так добре, як ти казав!

– Там же смачно годують, і млинці печуть. Ось до неї й іди, – і вона зачинила перед його носом двері назавжди. Як кажуть, – немає мужика, але й це не мужик…

Як ви вважаєте, слушно вчинила дружина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!