– Ти ж помилка молодості! Сенсу з тебе …

Світлана стояла на сходовій клітці та слухала, як за дверима сміється мати. Сміється по-новому – дзвінко, по-дівчачому, як тридцять років тому, мабуть, сміялася. А вчора цей сміх обірвався фразою, яка тепер свердлила скроні:

– Помилка молодості. Сенсу з неї …

У руці хруснув папірець з результатами іспитів. Трійка. Чотири трійки. У медичний з таким букетом не беруть. Вона знала це ще вчора, але до останнього сподівалася, що мати хоч обійме, скаже:

– Буває, дочко. Перездаси.

Натомість почула про помилку. Світлана штовхнула двері.

Мати сиділа на кухні з Сергієм. Тим самим, із роботи. Молодий, зухвалий, у майці, з татуйованими руками. Він пив чай ​​і гриз печиво, а крихти летіли на підлогу.

– З’явилася, – мати навіть не обернулася. — Ну, що там?

Світлана поклала папірець на стіл. Мовчки. Сергій заглянув, та свиснув:

– Бали, просто охрініти! Ти що, тупа зовсім?

– Заткнися, – тихо сказала Світлана.

– Ти що це, стерво? – він підвівся, але мати поклала йому руку на плече.

– Сядь. А ти, – вона обернулася до дочки, – йди в кімнату. Потім поговоримо.

Світлана пішла. Усередині все горіло.

Вночі вона не спала. Чула, як мати з Сергієм шурхали у спальні, потім задиміли на кухні. Голоси пливли по коридору, врізалися у вуха.

– …набридла вона мені, – голос матері не тверезий, тягучий. – Як нагадування. Розумієш? Все життя через неї одна тягну, а тепер…

– Вижени, – ліниво порадив Сергій.

– Будинок є. Бабчин. У Тисмениці. Дах, щоправда, дірявий.

– То й хай їде. А квартиру на мене перепишеш?

Світлана заплющила очі. У вухах зашуміло.

Вранці мати була твереза ​​та зла.

– Збирай манатки, – сказала вона, стоячи у дверях кімнати. — Місяць тобі даю. Знайдеш роботу та житло, й вали. Не знайдеш – в Тисменицю. Там розберешся.

– Мамо…

– Не мамкай! – гаркнула мати. – Я своїм життям хочу пожити! Двадцять років тебе тягла, годі! Сергійко он, молодший за мене, а я йому старою здаюся з дочкою на шиї!

– Він тебе використовує!

– А ти ні? – Мати посміхнулася. – Ти вісімнадцять років мене використовувала! Іди вже.

Світлана вилетіла з квартири, ніби за нею чорти гналися.

Сходи. Прольоти. Бильця. Вона не бачила нічого від сліз. І на першому поверсі врізалася у когось. Той ахнув, сумка впала на підлогу, покотилися яблука.

– Твою ж… – почав хлопець і затнувся. – Світлано?

Вона підійняла голову. Рома. Однокласник. З тих, у кого завжди все було добре . Навчався добре, спортзал, дівчата. Для неї – з іншої планети.

– Вибач, – буркнула вона і рвонула до дверей.

– Агов, стривай! – він наздогнав її на вулиці, засунув у руки пакет із яблуками. – Ти чого ревеш? Іспити не склала? Не вступила?

– Склала, – видихнула вона. – В медичний інститут здала документи.

Вона сама не знала, навіщо збрехала. Рома ж бачив її трійки, бачив, як вона корчилася над підручниками без пуття. Але зізнатися у провалі – значить, зізнатися, що вона ніхто. Нехай краще думає, що вступила.

– О, круто! – зрадів Рома. – Я теж вступив на юрфак. Слухай, давай відзначимо? У мене вдома нікого, мати в ніч.

– Не можу, – вона відсахнулася. – Відвали.

Рома насупився, але сперечатися не став. Тільки знизав плечима і пішов назад у під’їзд – збирати розсипані продукти.

Світлана побрела в парк. Сіла на лаву, обхопила себе руками. Що робити? Куди іти?

Телефон завібрував. Мати скинула смс:

– Адреса хостела. Сергій домовився. Завтра о десятій. Житло та робота. Збери речі.

Світлана дивилася на екран і відчувала, як усередині щось обривається. Мати навіть не питає. Просто ставить перед фактом.

– Виходить, виганяєш, – прошепотіла вона в порожнечу. – Ну й добре.

Хостел називався «Затишний». Збіг назви з реальністю був таким самим випадковим, як називати болото «Кристальним озером».

Старий двоповерховий будинок на виїзді з міста, обшарпані стіни, сморід дешевого тютюну та вічно не тверезі постояльці.

Керівника звали Ігорем Борисовичем. Мужику було років п’ятдесят. Його обличчям намагалося здаватися добрим, але очі видавали, – липкі такі, хитрі. Обмацували, як руками.

– Симпатична, – кивнув він, оглянувши Світлану з ніг до голови. – Це добре. Клієнтам подобається, коли персонал охайний. Розташовуйся, он та кімната наприкінці коридору.

Кімната виявилася колишньою коморою. Ні вікна, ні вентиляції, тільки ліжко, тумбочка та запах вогкості. Світлана кинула рюкзак на підлогу і пішла працювати.

Дні злилися у сіру масу. Прибирання, зміна білизни, прання. Постояльці – заробітчани, парочки, що знімають номер на годину. Світлана намагалася не дивитися на них. Просто робила свою справу та не думати.

Ігор Борисович з’являвся завжди несподівано. То в підсобці, то в номері, коли вона заправляла ліжко. Стояв у дверях, дивився, ставив безглузді запитання:

– Не втомилася? Ти скажи, якщо що. Я добрий. Можу допомогти.

Світлана навчилася посміхатися і кивати. Але всередині все стискалося. Вона знала, чим пахне така доброта.

Увечері п’ятниці сталося те, чого вона боялася.

Вона мила підлогу у номері на другому поверсі. За спиною рипнули двері. Світлана обернулася – Ігор Борисович стояв у дверному отворі, загороджуючи вихід. У руці – пляшка пінного.

– Усі роз’їхалися, – сказав він. – Тільки ми вдвох лишилися.

– Я зараз закінчу і піду до себе, – Світлана випросталася, сильніше стиснула швабру.

– А чого поспішати? – він ступив усередину. – Посидимо, поговоримо. Ти дівчинка гарна, мені такі подобаються. Я тебе від початку примітив.

– Дякую, але я втомилася.

– Втомилася вона… – він хмикнув і раптом зменшив відстань. Рука лягла їй на талію. – А я допоможу розслабитись. Ти тільки не ламайся. Усі через це проходять.

Світлана відхитнулася, але вперлася спиною в стіну.

– Відпустіть!

– Чого кричиш? – Він притиснувся щільніше, дихнув хмільними парами. – Сама ж прийшла сюди. Сама погодилася. Думаєш, просто тобі житло дали? За гарні очі?

– Я піду, – голос Свєти тремтів. – Прямо зараз.

– Куди ти підеш? Вночі? – Він усміхнувся. – Розумнішою будь.

Світлана довго не думала, просто врізала шваброю кудись у район колін. Він охнув, послабив хватку. Цього їй вистачило.

Вона вилетіла в коридор, стрімголов скотилася сходами, збиваючи стінами лікті, і вирвалася на вулицю. В одній кофті, без куртки, без грошей, без телефону. Ніч, холод, пуста траса.

Бігти. Просто тікати. Далі від цього місця. Бігла, доки не скінчилися сили, потім пішла, обхопивши себе руками. Сльози замерзали на щоках.

Світло фар ковзнуло по спині. Машина загальмувала поряд.

– Світлано? – голос здався знайомим. – Твою ж матір, ти що тут робиш?

Рома вискочив зі старої шістки, накинув на неї свою куртку.

– Ти чого тут у такий час? – спитав він. – Я друга підвозив, їхав повз. А ти?

– Я… – зуби стукали, слова не складалися. – Він… хотів…

– Потім, – перервав Рома. – Сідай у машину.

Вона сиділа в теплі й тремтіла вже не від холоду, а від пережитого стресу. Розповіла все. Про матір, про Сергія, про хостел, про Ігоря Борисовича.

Рома слухав мовчки. Тільки жовна грали.

– Тварюка, – видихнув він, коли вона закінчила. – Поїхали до нас. Мати пиріжків напекла, чай поп’єш. А завтра вирішимо.

– Я не можу, – Світлана схлипнула. – Я тобі набрехала. Про університет. Не вступила я.

Рома посміхнувся:

– Та начхати. Я й сам мало не завалив історію. Ледве проскочив. Поїхали.

Мати Роми виявилася жінкою з руками, які пахли тістом та добротою. Вона не ставила запитань, просто налила чай, засунула тарілку з пиріжками й сказала:

– Їж, давай. Схудла он як.

Світлана їла і плакала. Сльози капали в чай, але їй було байдуже. Вперше за довгий час вона почувала себе у безпеці.

– У мене є бабусин будинок, – сказала вона, заспокоївшись. – У Тисмениці. Але він розвалюється. Дах тече, грубка розбита. Кому він потрібний?

– А з’їздити подивитись? – Запропонував Рома. – Мамо, ми візьмемо тачку на вихідні?

– Бери, – кивнула та. – Тільки обережно.

Тисмениця зустріла тишею і запахом сирого листя. Будинок стояв на околиці села, покосившись, з проваленим дахом і забитими вікнами. Усередині пахло мишами та пліснявою.

– Так, – Рома почухав потилицю. – Капітальний ремонт потрібний. Якщо не зносити взагалі.

– Я ж казала, – зітхнула Світлана.

Вони вийшли на ґанок. Вдалині блищало озеро. Гарне, чисте, з соснами на берегах.

– Краса яка, – Рома примружився. – А що то за озеро?

– Бабуся казала, що раніше санаторій тут був. Лікувальний, – Світлана скривилася, намагаючись згадати. – Тільки хто ж у таку глушину поїде?

– А як поїдуть? – Рома задумливо дивився на озеро. – Слухай, а раптом? Он, по телебаченню весь час про внутрішній туризм товкмачать.

Вони залишилися ночувати в машині – в хату заходити було страшно. Вранці їх розбудив стукіт у скло.

За вікном стояв чоловік у дорогій куртці з планшетом у руках.

– Молоді люди, ви господарі? — спитав він. – Я з області, комітет із туризму. Озеро ваше досліджуємо, перевірили воду – унікальний склад. Санаторій будуватимемо, землю викуповуємо. Не продасте нам свою ділянку?

Світлана і Рома переглянулися.

– Продамо, – видихнула вона.

Сума, яку назвав чоловік, була такою, що у Світлани підкосилися ноги. Вона могла купити квартиру. Не кімнату в гуртожитку, а нормальну однокімнатну квартиру. Тим більше, що вісімнадцять їй виповнилося ще в серпні.

Через три місяці у неї була своя однушка на околиці. Маленька, але своя. З диваном, що пах новизною, з кухнею, де можна було готувати, з вікном, у яке лилося світло.

Вона влаштувалася в крамницю – продавцем-консультантом. Платять небагато, але на життя вистачає. І час залишився на підготовку до перездачі.

Рома приїжджав майже щовечора. То з продуктами, то просто так – чай пити. Вони сиділи на кухні, балакали, сміялися. Вперше у житті Світлана зрозуміла, що означає, коли тебе не використовують, а просто раді бачити.

Одного вечора пролунав дзвінок. Мати.

Світлана дивилася на екран і відчувала порожнечу. Ні злості, ні образи – нічого.

– Доню, – голос матері був солодким, нудотним. – Як ти там? Я так скучила…

– Що трапилося? – Спокійно запитала Світлана.

– Ну навіщо одразу трапилося? – мати ображено замовкла. – Гаразд… Сергій пішов. Квартиру продав, гроші забрав. Я тепер узагалі жебрачка.Можна я до тебе приїду? Ти ж не виженеш рідну матір?

Світлана мовчала. У слухавці сопіли, чекали.

– Мамо, – нарешті сказала вона. – Ти мене вигнала! Сказала, що я твоя помилка! Що я тобі заважаю жити? Я не злюсь. Але й повертатись у минуле не хочу.

– Як ти смієш? Я тебе виховувала! – голос матері зірвався на вереск.

– Ти робила те, що мала по закону. А я тобі нічого не винна. Прощавай.

Вона натиснула відбій. У кімнату зазирнув Рома з пакунком апельсинів.

– Хто дзвонив?

– Ніхто, – усміхнулася Світлана. – Помилка минулого.

Вона підійшла до вікна. За склом кружляв перший сніг, великими пластівцями лягав на карнизи, на дахи, на місто. Попереду було нове життя. І в цьому житті вона була не помилкою, а людиною.

Самостійною. Сильною. Щасливою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Слушно вчинила дочка? Підтримайте автора вподобайками!