– Ти ж писала, що випишуть у понеділок…- Перелякано мимрив чоловік

– Ти ж писала, що випишуть у понеділок…

Марина повільно обернулася до чоловіка. За його спиною у дверях ванної стояла молода брюнетка в її халаті, з мокрим волоссям і розгубленим обличчям. Жінка швидко ковзнула у спальню.

– Одягайся, – холодно сказала Марина Володимиру, який стояв перед нею з рушником на стегнах.

Чотири дні тому її відвезли на швидкій із гострим апендицитом. Володя не відповідав на дзвінки – телефон було вимкнено, як завжди під час роботи. Вона залишила повідомлення, сподіваючись, що чоловік забере чотирирічного Артема з садка.

Після оперативного втручання зателефонувала знову.

– Чому не попередила? – обурився він тоді. – Добре, що мати погодилася допомогти.

Марина подумала про свою маму, але Володя мав на увазі свою. Тамара Григорівна не працювала, тому могла доглядати онука. Марина заспокоїлася.

А сьогодні вранці сусідка по палаті запропонувала попросити лікаря про дострокову виписку.

– У вихідні тут немає нікого, а вдома полежати можеш, – переконувала та.

Лікар погодився за умови, що Марина не підійматиме тяжкості й не навантажуватиме себе. Вона пообіцяла.

Як хотілося додому! До сина, до чоловіка, в їхню затишну двокімнатну квартиру в новобудові, за яку вони вже два роки виплачували кредит.

Зараз Марина сиділа на дивані та дивилася, як Володя натягує у спальні джинси. На журнальному столі стояли дві філіжанки із залишками кави. У передпокої вона бачила жіночі чоботи та незнайоме пальто.

– Де Артем? – Запитала вона, коли чоловік вийшов, застібаючи сорочку.

– У саду. Я відводжу його щоранку.

– А чому ти вдома? Хіба не на роботі маєш бути?

Володя прочистив горло:

– У нас в офісі аварія була. Пожежа. Усіх розпустили до понеділка. А Іра… це моя колега… дізналася, що я із сином один залишився, запропонувала допомогти. Мама захворіла, боїться нас заразити.

– Іра? – перепитала Марина. – То не твоя мама мені допомагала?

– Ні, мама лише перший день була. А потім… Іра приїхала готувати, прибиратися. Розумієш, я б не впорався…

Марина відчувала, як усередині все холодніє. Чотири роки шлюбу, а він «не справлявся» три дні із власним сином.

– Вона тут ночувала?

– Ну… так. Незручно було на ніч виганяти…

– Таксі викликати не здогадався?

Володя опустив очі. Марина зрозуміла все без слів. Біль у животі здався незначним у порівнянні з тим, що діялося в душі.

– Між нами нічого не було, – квапливо промовив чоловік. – Тобто… один раз. Вона сама… накинулася на мене. Каже, давно закохана. Я розгубився…

– При дитині? – прошепотіла Марина.

– Ні! Вранці, коли відвів Артема до саду. Але потім я зрозумів, що це помилка.

Марина закрила обличчя руками. Поки вона лежала в лікарні, переживала про сина, не могла заснути від туги по хаті – він розважався з колегою. У їхньому ліжку! У її халаті ця жінка ходила по їхній квартирі.

– Іди, – сказала вона тихо.

– Маринко, вибач! Це випадковість! Більше ніколи…

– Іди, – повторила вона, не підводячи голови.

Володя спробував підійти ближче, але вона відсахнулася:

– Не чіпай мене. Свіжий рубець ще болить.

Він пішов. Марина залишилася сама у квартирі, яка більше не здавалася домівкою. На столі остигала чужа кава, у ванній стирчало чуже волосся на гребінці.

Вона підійнялася, попри біль, здерла з ліжка постільну білизну і засунула в пральну машину. Потім пішла за сином.

– Мамо! – Артем кинувся до неї, але вона втримала його на відстані:

– Обережно, у мами болить животик.

– А де тато?

– Батько… поїхав по роботі.

Вдома хлопчик одразу запитав:

– А чому тітка більше не прийде? Вона смачно готувала. І мультики дозволяла дивитися.

У Марини перехопило подих. Значить, Артем знав про «тітку». Бачив її в будинку, звик до неї за три дні.

– Яка тітка, сонечко?

– Тітка Іра. Тато сказав, вона буде мені замість мами, доки ти хворієш.

Замість мами. Марина відчула, як усередині щось рветься. Вона присіла навпочіпки перед сином, перемагаючи біль:

– Артеме, ніхто не може бути замість мами. Ніхто й ніколи! Зрозумів?

Хлопчик кивнув головою, але в очах читався подив.

Увечері зателефонувала Тамара Григорівна. Марина довго не брала слухавку, але та наполегливо передзвонювала.

– Марино? Володя мені все розповів. Ну що ти психуєш через дрібниці? Чоловіки такі. Головне, що він кається.

– Тамаро Григорівна…

– Не переривай! Слухай, що кажуть старші. Ти ж мати, мусиш думати про дитину. Володя добрий батько, заробляє нормально. Такими не розкидаються. А ця… повія вже звільнилася і поїхала з міста. Все – забули!

– А мене хтось спитає, що я хочу? – тихо сказала Марина.

– Що ти хочеш? Одна з дитиною залишитись? На аліменти прожити? Та ти з глузду з’їхала! Прощай чоловіка та живи далі. Не викаблучуйся!

Марина вимкнула телефон. З дитячої долинав спокійний сон Артема. Завтра він знову спитає про тата. Післязавтра теж. І щодня.

Вона підійшла до вікна. Їхній будинок стояв на околиці, навколо будівництва та пустирі. Два роки тому це здавалося початком нового життя. Свій кут, перспективи, майбутнє. А тепер?

Володя не дзвонив. Мабуть, чекав, коли вона «охолоне». Або думав, що мати все владнає. Марина представила їх розмову:

– Не хвилюйся, синку, вона простить. Куди дінеться з дитиною?

А куди, справді? Зарплата економіста в невеликій фірмі ледве покривала дитячий садок та їжу. Найняти квартиру не потягнути. Мама живе в іншому місті, у неї своє життя, проблеми.

На другий день зателефонувала подруга Світлана:

– Як справи? Володя казав, що ти захворіла.

– Він тобі дзвонив? – здивувалася Марина.

– Так, про лікарню дізнавався, як тебе відвідати. Переживав дуже.

Марина нічого не відповіла. Переживав, так! Аж колегу додому притяг!

– Марино, ти чого мовчиш? Щось сталося?

– Світлано, а якщо чоловік зрадив… один раз… варто прощати?

Подруга помовчала:

– Слухай, а це точно? Може, здалося? Чоловіки іноді дивно поводяться, коли дружини хворіють. Панікують, дурниці роблять…

– Я їх застукала.

– Ой… В тебе ж син?

– Ну так.

– Тоді складно. Знаєш, у мене сусідка розлучилася через зраду. Перший рік мучилася, потім ніби звикла. Але каже, шкодує іноді. Хоча, може, я не та людина, щоб радити…

Марина подякувала і поклала слухавку. Ніхто не міг вирішити за неї.

На третій день Володя прийшов із квітами та іграшкою для Артема. Син зрадів, повис на батьковій шиї. Марина дивилася на них і думала:

– Як пояснити дитині, що тато більше не житиме з нами?

– Марино, поговорімо, – попросив чоловік, коли Артем загрався новою машинкою.

– Про що?

– Я розумію, ти злишся. Маєш право. Але ж ми не чужі люди. Чотири роки разом, син у нас… Невже все перекреслити через одну дурість?

Марина мовчала.

– Я її більше не побачу. Вона звільнилася, переїхала в інше місто. А я… працюватиму над собою. Доведу, що гідний вибачення.

– Володю, – нарешті сказала вона, – справа не в цій жінці. Річ у тому, що ти зміг. При дитині, у нашому домі, поки я лежала у лікарні. Як я тепер тобі віритиму?

– Навчишся. Час лікує.

– А як не навчуся? Підозрюватиму в кожному відрядженні, в кожній затримці на роботі?

– Не будеш. Тому що я більше не дам приводу.

Артем підбіг до них:

– Тату, ти тепер удома залишишся?

Володя глянув на дружину. Марина бачила надію у його очах. І розпач.

– Поки що не знаю, синку, – сказала вона.

– Мамо, а чому ти плачеш?

Марина витерла очі. Не помітила, коли покотилися сльози.

– Мама не плаче. Просто очі болять після лікарні.

Володя залишився на вечерю. Потім сказав, що настав час йти. Артем розплакався:

– Не хочу, щоб тато йшов!

– Я прийду завтра, – пообіцяв батько.

– А житимеш де? – спитала Марина, коли син заснув.

– У мами поки що. Вона каже, що ти одумаєшся.

– А як ти думаєш?

Володя знизав плечима:

– Сподіваюся.

Він пішов. Марина довго не могла заснути. У голові крутилися ті самі думки. Вибачити, чи ні? Чи можна розпочати заново? І головне – чи їй цього хочеться?

Вранці зателефонувала мама:

– Як здоров’я, дочко?

– Нормально. Шви вже не болять.

– А Володя як? Не переживає через твою хворобу?

Марина мало не розповіла всю правду, але стрималася. Навіщо засмучувати матір? Поки що й сама не вирішила, що робити далі.

– Мамо, а як ти з татом прожила тридцять років?

– Що за питання таке?

– Просто цікаво. Невже ніколи не хотілося все кинути?

Мама помовчала:

– Хотілося. Особливо перші роки. Твій батько теж не янгол був. Але знаєш, Марино… Кохання – це не лише почуття. Це ще й вибір. Щодня обирати сім’ю, обирати один одного. Навіть, коли важко.

– А якщо… якщо один із подружжя цей вибір зрадив?

– Тоді треба вирішити, чи інший готовий дати другий шанс. І чи вистачить сил в обох його використати.

Марина поклала слухавку й зрозуміла, що рішення прийшло саме. Не прощення і не осуд. Просто втома від невизначеності.

Увечері Володя знову прийшов. Вони нагодували Артема, викупали, поклали спати. Майже, як раніше.

– Я вирішила, – сказала Марина, коли вони лишилися самі. – Ти можеш повернутися. Але на диван.

– Маринко…

– Це не прощення. Це – спроба. Для Артема та… для нас. Але, якщо повториться щось подібне, все! Назавжди.

Володя кивнув:

– Дякую.

– Не дякуй. Ще невідомо, що з цього вийде.

Він переїхав наступного дня. Привіз свої речі, повісив у шафу. Артем гасав по квартирі від щастя. Марина дивилася на сина і думала, що заради цієї радості варто спробувати.

А чи вийде, чи ні – покаже час.

Тамара Григорівна, дізнавшись про примирення, зателефонувала з вітаннями:

– От і розумниця! Я ж казала – не будь недолугою. Тепер живіть дружно.

– Тамаро Григорівно, – сказала Марина, – якщо ви ще раз назвете мене недолугою, спілкування між нами припиниться. Назавжди.

– Та ти що…

– Я це й маю на увазі.

Марина вимкнула телефон. Володя, який слухав розмову, здивовано глянув на неї.

– Ти серйозно?

– Абсолютно. Якщо ми починаємо наново, то з чистого аркуша. І без чужих порад.

Він кивнув головою. В його очах промайнуло щось нове. Повага, чи що.

Марина не знала, чи простить колись по-справжньому. Не знала, чи вдасться бути колишніми. Але знала точно: якщо вони залишаться разом, то це буде їхній власний вибір.

Не через страх самотності, не через громадську думку. Через те що між ними є ще щось, заради чого варто боротися.

А чи є? Час покаже…

А ви що думаєте з цього приводу? Як би вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.