– Ти живеш на мої гроші! – випалив чоловік, забувши про важливий нюанс

За вікном промайнула зграйка горобців, і на секунду Ганна завмерла, дивлячись їм услід. Колись і вона так пурхала, почуваючи себе вільною та незалежною.

Вона залишила кар’єру успішного маркетолога після появи Марійки, потім з’явилася Ліза. Максим, її чоловік, тоді лише відкривав свій склад будматеріалів, очі горіли від надмірних можливостей та планів.

Він говорив дружині:

– Не поспішай виходити з декрету, я про вас подбаю.

І дбав, доки не прийшли важкі часи. Тепер у кар’єрі чоловіка були лише нерівності, а вона вже й не думала повертатися на роботу. Її світ звузився до стін цієї трикімнатної квартири у спальному районі.

Ганні довелося вчитися заощаджувати. Вона щоразу перешивала дитячий одяг. Купувала продукти по акціях, вираховуючи знижки до гривні. Про свій одяг забула.

Остання пристойна кофточка була куплена нею рік тому, перед батьківськими зборами. Максим сприймав цю економію, як щось зрозуміле – «тимчасовими труднощами», через які проходять усі.

Її будні, наповнені уроками з дітьми, походами по лікарях, приготуванням, пранням, він називав узагальнено: «сидінням вдома». У його вустах це звучало майже, як «нічого не роблення».

Частим гостем у їхньому будинку був Сергій, молодший брат Максима. Він працював десь менеджером із продажу, але найчастіше з’являвся з пакетом чогось і готовністю «обговорити справи». Ганна його недолюблювала. Сергій це добре знав, але не прагнув іти на зближення.

Той вечір нічим не відрізнявся від інших. Ганна забрала Лізу та Марійку з додаткових занять, забігла в магазин за продуктами, приготувала вечерю – макарони з тушкованкою та салат із сезонних овочів. Маша робила уроки у своїй кімнаті. Ліза малювала на кухні.

Тишу в будинку перервав звук дверей. Максим із братом зайшли до передпокою. Обличчя чоловіка було похмуре, рухи різкі.

Він жбурнув ключі на тумбу і пройшов у вітальню, не дивлячись на дружину. Сергій же, навпаки, був балакучий.

– Привіт, сім’я! Ну що, як курорт? – кинув він Ганні, розминаючи плечі.

– Звичайний трудовий день, Сергію, – спокійно відповіла вона, ставлячи на стіл салатницю.

-Та ну, кинь, – засміявся він, дістаючи з пакета дві пляшки пінного. – Тепло, затишно, діти при справі. Не те що ми, на холоді та в багнюці, на цьому складі.

Ганна промовчала, покликавши дочок до столу. Вечеря почалася у тяжкому мовчанні. Максим похмуро колупав виделкою в тарілці. Сергій, наливши собі пінного, почав розвивати думку.

– От чесно, Аню, тобі пощастило. Макс тут горбатиться, ризикує, нерви витрачає, а ти… у шоколаді. Жодної відповідальності, одна благодать!

– Спробуй сам пожити в такому «шоколаді» тиждень, Сергію, – не витримала Ганна, намагаючись, щоб фраза не прозвучала надто грубо. – З усіма обов’язками. Може, тоді зрозумієш різницю між курортом і домашніми клопотами.

То була помилка. Максим повільно підняв голову. Очі його були порожні, ніби всі емоції в ньому згоріли, залишивши тільки попіл злості.

– Та замовкни ти.

Він сказав це тихо, але так, що Ліза здригнулася і припинила жувати.

– Що? – Не зрозуміла Ганна.

– Я сказав – замовкни! – голос його зірвався, став гучним та різким. Він гупнув кулаком по столу. Тарілки брязнули, виделка зіслизнула на підлогу.

– Що ти можеш пред’явити?! Ти живеш моїм коштом! Все, що тут є – моє! І їжа моя, і дах над головою мій! Так що не вихитуйся тут і не вчи нас з братом життя!

У квартирі повисла абсолютна, дзвінка тиша. Сергій завмер із пляшкою на півдорозі до склянки, дивлячись кудись убік.

Марія застигла у дверях, очі її були широко розплющені. Ліза, маленька Ліза, дивилася на батька, і її личко спотворилося від страху та нерозуміння. Вона ось-ось заплаче.

Ганна дивилася на чоловіка. На зміну звичної втоми та терпіння прийшла дивна, невідома їй раніше рішучість. Вона повільно відсунула стілець і встала. Звук, скрегіт ніжок об підлогу, пролунав оглушливо голосно.

Вона глянула прямо на Максима. І почала говорити чітко, карбуючи кожне слово, ніби читала давно завчений, дуже важливий текст.

– Ти маєш рацію, Максиме! Майже у всьому маєш рацію. Лише один нюанс ти забув. Іпотека на цю квартиру була повністю виплачена грошима, які я отримала за продаж «хрущовки» моєї бабусі!

– Ремонт, яким ти всім хвалився, було зроблено переважно на мою річну премію. Я її отримала ще коли працювала маркетологом у «Векторі».

– Машина, на якій ти досі їздиш на свій склад зі своїм братиком, – це весільний подарунок моїх батьків! Вони тоді зробили найбільший внесок у наше майбутнє.

Вона зупинилася, давши йому трохи часу все зрозуміти.

– А останні вісім років… Так, останні вісім я справді живу тут «безплатно». Не отримуючи зарплати. Але й грошей за свою працю я не беру!

– Та якщо ти хочеш, я покажу свій рахунок, він виріс до таких розмірів, що тобі його не сплатити ніколи.

– Він за мою молодість, яку я провела в цих стінах. За мою кар’єру, яку я поховала, щоб ти міг збудувати свою.

– За мою самоповагу, яку ти щойно розтоптав перед дітьми та своїм братом! І цей рахунок, – вона трохи знизила голос, – щойно став простроченим. Остаточно і безповоротно!

Вона відвернулась від нього, від його зблідлого, закляклого обличчя. Підійшла до Лізи, яка тихо плакала, і поклала руку їй на спину. Голос її став м’якшим.

– Ліза, йди, збери з сестрою речі. Візьміть найнеобхідніше: одяг, підручники, те, що потрібно на тиждень. Швидко.

Максим, здавалося, тільки зараз почав розуміти зміст її слів. Він намагався щось сказати, але виривався лише хрип.

– Ти хотів рахувати гроші, Максиме? Чудово! Порахуймо! Склади кошторис. Дізнайся, скільки у нашому місті коштує послуга няні на повний день.

– Не забудь про прибиральницю, яка приходитиме тричі на тиждень. І про кухаря, щоб тебе годували, як ти звик. І найбільшу статтю – послуги хорошого дитячого психолога.

– Який розгрібатиме в головах наших дочок наслідки тієї фрази, що ти щойно сказав. Коли отримаєш повну вартість, прийшли її мені. А потім … потім ми сядемо і нарешті поговоримо про те, що в цьому будинку чиє насправді.

Вона не стала чекати на відповідь. Не поглянула більше ні на онімілого Сергія, ні на чоловіка, в очах якого повільно проступав жах усвідомлення.

Ганна пройшла на кухню, взяла свою стару, потерту сумку і почала методично складати в неї документи з шухляди столу: паспорти, свідоцтва про народження дітей. Все, що могло стати в пригоді в найближчому майбутньому.

Через двадцять хвилин вона вийшла зі спальні з двома зібраними валізами. Дівчатка, тихі й злякані, чекали на неї в передпокої. Марія тримала Лізу за руку.

– Все, ходімо, – сказала Ганна.

Вона відчинила двері. Перед тим як переступити поріг, обернулася. Максим стояв посеред вітальні, один без свого брата – Сергій кудись безшумно зник.

Він дивився на неї, і в його погляді була вже не злість, а паніка людини, яка раптово побачила, що опора, яку він вважав вічною і непорушною, насправді була тонкою кригою. І крига ця щойно тріснула.

– Я … я не це … – почав він безладно.

– Це саме те, що ти сказав, – перервала його Ганна. – І діти це чули.

Вона вийшла, прикривши за собою двері. Звук зачинених дверей пролунав тихо, але остаточно.

Надворі було прохолодно. Вона викликала таксі, посадила дочок, та завантажила валізи. Машина рушила. Ліза пригорнулася до матері.

– Мамо, ми не повернемося?

– Не знаю, рибка. Поки що ні.

Вона дивилася у вікно на миготливі вогні рідного району, який раптом став чужим. У грудях не було ні злості, ні горя. Була лише та сама крижана порожнеча і дивне почуття… легкості та свободи.

Минув тиждень. Максим прийшов до будинку її матері з квітами. Він стояв на холодному ґанку, слова плуталися, зривалися, і в його очах була не колишня злість, а страх.

– Я все зрозумів. Все. Це не повториться. Вибач. Будь ласка, – повторював він, і голос його тремтів.

Ганна дивилася на нього, слухала і впізнавала в цьому зламаному чоловікові ту саму людину, з якою колись будувала спільне майбутнє. Вона кивнула і тихо сказала:

– Заходь. Дівчата сумують.

Прощення – це не забуття. Це важка рішучість дати ще один шанс людині, яка колись була для тебе всім. Що вона й зробила. А чоловіка попередила, що шанс двічі не стукає!

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!