Тягнула все на собі, поки випадково не підслухала розмову свекрухи…

Ірина працювала в салоні краси на околиці міста і добиралася додому до ночі, виснажена, але з почуттям виконаного обов’язку.

Вдома на неї чекав Денис, чоловік, з яким вони виплачували іпотеку вже п’ятий рік. Квартира була світла, з великими вікнами, в новому будинку, і Ірина щоразу, заходячи в під’їзд, раділа: це наше!

Ми це заробили! Точніше, заробляла останнім часом лише вона. Пів року тому Денис втратив роботу, і тепер іпотека лягла на неї цілком.

Вона не скаржилася. Буває, знайде, заспокоювала вона себе. Він шукає, ходить на співбесіди, скоро все налагодиться.

Зоя Архипівна, свекруха, жила в сусідньому будинку через дорогу.

– Це дуже зручно, – говорив Денис, радіючи новій квартирі поряд з матір’ю, – мама завжди поряд допоможе, якщо щось.

Іра не сперечалася. Свекруху не вибирають, а Зоя Архипівна, загалом, жінка не зла. Просто активна. Просто любила зайти в гості до сина з приводу, та без. Просто мала на все свою думку та висловлювала її.

– Ірочко, ну подивися на себе, – Зоя Архипівна підтискала губи та хитала головою. – Тридцять два роки, а виглядаєш на всі сорок.

– Волосся, як мочалка, руки геть у зморшках. А ти ж стиліст, як же ти людей стрижеш, якщо себе впорядкувати не можеш?

Ірина мовчала, кивала, посміхалася. Денис при цьому сидів у кімнаті, дивився телевізор і ніяк не брав участі. Одного разу вона спробувала йому сказати:

– Слухай, твоя мама мене дістає.

Він відповів:

– Ну, що ти, вона ж допомагає. Переживає за нас. Ти просто втомлюєшся за весь день, от тобі і здається.

Тієї суботи вона повернулася з роботи раніше. Клієнтка скасувалась, і Ірина, замість того, щоб досиджувати повний день, поїхала додому.

Думала:

– Додому прийду, тихенько приляжу, відпочину в якісь віки. Вчора Зоя Архіпівна була, завтра, мабуть, знову прийде, а сьогодні вихідний, може, хоч день без неї проведемо.

Вона відчинила двері своїм ключем і одразу почула голоси. З кухні долинала розмова. Свекруха з кимось говорила по відеозв’язку, судячи зі звуку, увімкнула гучний зв’язок.

У передпокої пахло чимось смачним. Дивно. Денис зазвичай не готував. Або готував рідко та погано. Де він, до речі?

Вона зняла куртку, повісила на гачок і прислухалася. З кухні долинав гучний голос свекрухи, судячи з інтонації вона розмовляла з кимось зі своїх подруг.

– …так, уявляєш, Валю, – говорила вона. – Ця наша… ну Ірка… страшна ж, як привид, волосся, як солома, руки зморшкуваті у свої тридцять два. А стиліст же, людям стрижки робить. Хто ж до неї піде, якщо вона так виглядає?

Ірина стояла не дихаючи. У передпокої було темно, її не бачили. Вона дістала телефон, увімкнула запис і простягла руку з телефоном у бік кухні.

– А Денису моєму все не йметься, терпить її, – продовжувала Зоя Архипівна. – А куди він подінеться зараз, без роботи вже який місяць? Квартира її, до шлюбу куплена, ми знаємо ці історії.

– Я йому кажу: терпи, синку, зате з житлом будеш. А я вже їй життя зіпсую, щоб не задавалася. А він сидить та киває. Уявляєш? Сам шкодує, що зв’язався з нею.

Іра дивилася на екран телефону. Смужка запису повзла, вбираючи у себе кожне слово.

– Вона думає, я їй допомагаю, – Зоя навіть засміялася. – А я синові допомагаю квартиру не втратити. Кажу йому: потерпи, доки на ноги встанеш, а там буде видно.

– Може, і знайдеш кого краще, молодше. І квартира, дивишся, залишиться, якщо грамотно все зробиш. Але це я так, думки вголос.

Голос подруги Валі щось відповідав, та Ірина вже не чула. Вона стояла в передпокої своєї квартири та відчувала, як усередині все згортається в тугий вузол. П’ять років терпіння.

– П’ять років мовчазних образ та проковтнутих зауважень. Вона думала, що Денис просто слабкий, просто розгублений, просто потрапив в складну ситуацію.

А він, виявляється, сидів і кивав. Сидів і слухав, як мати планує, як використати дружину, щоб не втратити житло.

Іра зробила крок у коридор, де стояв роутер. Простягла руку і висмикнула шнур із розетки. На кухні стало тихо, тільки чутно було здивоване:

– Алло? Алло! Валю, ти куди зникла? Зв’язок обірвався, що за справи…

Ірина розвернулася і вийшла з квартири так само тихо, як увійшла. Сіла в машину, довго сиділа, дивлячись в одну крапку на панелі приладів. Потім завела двигун і поїхала до сестри.

Сестра жила за містом, у своєму будинку, з чоловіком та двома дітьми. Ірина подзвонила їй на півдорозі.

– Оленко, я приїду. Надовго.

– Що сталося?

– Потім розповім.

Вранці вона встала рано, як завжди. Зібралася і поїхала не в салон, а в агенцію нерухомості. Там сиділа дівчина років двадцяти п’яти, яскраво нафарбована з ідеальними нігтями.

– Здаєте?

– Здаю. Двокімнатна, центр, добрий ремонт, вся техніка є. Шість тисяч на добу, або тридцять на місяць.

Дівчина підняла брови.

– Дорогувато.

– Не дорожче за мою гідність, – відповіла Ірина.

Оформили угоду. Ірина залишила ключі, забрала документи та поїхала до сестри.

Увечері вона надіслала Денису повідомлення. До повідомлення прикріпила відео. Те саме, відверте, де Зоя Архипівна розповідає подрузі всі свої плани.

– Квартира здається через агенцію, – написала Іра. – Гроші підуть на іпотеку. Ключі я вже передала, нові мешканці заїжджають післязавтра.

– У тебе є два дні, щоб забрати свої речі. Живіть тепер разом з мамою. Ти ж терпиш мене заради житла – тепер терпітимеш свою матір.

Денис дзвонив сорок три рази. Ірина скинула всі. Потім написала:

– Не дзвони мені! Вже нічого не виправити.

Свекруха примчала до неї на роботу наступного дня. Увірвалася в салон, де Ірина стригла клієнтку. Клієнтка, пані солідна, із зачіскою за три тисячі, підібгала губи.

– Стерво, як ти могла! На вулицю нас вирішила викинути? Ми ж тобі рідні люди! Я тобі, як мати!

Ірина достригла пасмо, прибрала ножиці й спокійно сказала:

– Зоя Архипівно, ви не моя мати. Ви мати Дениса. І ви воліли, щоб я орала на вашого сина та ваше майбутнє. Я чула все. І записала. Чи вам Денис не показував? Хочете, ввімкну при всіх?

Свекруха побіліла. Подивилася на клієнтку, на інших майстрів, на адміністратора. Розвернулась і вийшла.

Кажуть, вона потім довго хворіла. Їй було соромно. За те, що її голос звучав на цьому записі, який вона знала напам’ять і який переглянуло багато інших людей. За те, що син тепер жив у неї, у її маленькій однокімнатній квартирі, і вони не знали, що робити далі.

Денис намагався. Приходив в салон, чатував її після роботи, носив квіти, казав, що любить, що мати більше не прийде, що він знайшов роботу, що все буде по-іншому.

Ірина дивилася на нього і бачила не чоловіка, а того, хто сидів на дивані та кивав, доки мати казала, що треба терпіти її заради квартири.

– Ти міг би встати та сказати: мамо, це моя дружина, я її люблю, не смій так про неї! Ти міг! Але ти сидів і кивав! Ти мене зрадив, ще до того, як я дізналася!

Вона зачинила перед ним двері. Назавжди.

Шлюб протримався ще три місяці, по документах. Потрібно було подати заяву, дочекатися рішення, розлучитися офіційно. Ірина не поспішала. Їй було байдуже.

Вона просто жила далі. Працювала, платила іпотеку, здавала квартиру, мешкала у сестри. Економила на всьому, щоб колись, коли стане легше, повернутися у своє житло та розпочати нове життя. Як кажуть, – з чистого аркуша…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!