У чому я так завинила, що залишилася без батькової уваги? Чи можна це виправити?

Тата в дитинстві я любила, залишилися про нього добрі спогади. Пам’ятаю, він читав мені книги, допомагав робити уроки, забирав із садка. Не пам’ятаю, щоб це робила мама, хоча, можливо, річ у моїй дірявій пам’яті. Потім у підлітковому віці почалися якісь проблеми, коли ми з’їхалися з бабусею, маминою мамою.

Батько почав гуляти. Не критично, звичайно, але йшов кудись і губився. Ми його шукали, було неприємно. Він приходив з роботи, сідав перед телевізором на диван або з книжкою в кут і мовчав. Мама теж із ним не говорила.

Вона така людина: якщо щось не по ній, образиться і мовчить. Її явно багато не влаштовувало. З бабусею у тата теж було напружено, вона авторитарною була жінкою. Мені здається, саме вона вплинула на наші стосунки. Не треба з’їжджатися з батьками, якщо живеш своєю сім’єю.

Батько мав золоті руки, він часто робив щось, паяв. Причому робив це у туалеті, тому що в інших місцях (у чотирикімнатній квартирі) йому це робити не давали. Це ж принизливо паяти на унітазі. Напевно, на припинення моїх із ним стосунків вплинуло те, що я не пішла попрощатися з його матір’ю.

Мені було 13 років, із його родичами я зв’язок не підтримувала, з батьком теж уже не спілкувався. Я була скривджена і налякана, як там буду одна? Зараз я розумію, що це було не дуже правильно.

Спочатку ми зустрічалися, просто гуляли, балакали. Іноді я просила гроші, але зовсім небагато. Остаточно ми перестали спілкуватися після зустрічі у кафе.

Я, як пубертатна дурненька, хотіла довести йому, що доросла і крута, і попросила разом випити. Як я потім дізналася, він закодувався, перестав гуляти, одружився.

Вже коли я була чекала на дитину, мені захотілося зателефонувати йому. Ледь знайшла його робочий телефон, і запропонувала зустрітися. Він не захотів. Сказав, що має сім’ю, дорослу дитину і все чудово. Я багато плакала.

У чому я завинила, що залишилася без його уваги?