– У дітей зараз такий складний період, яка робота, – розводить руками дочка. А я вже втомилася жити табором

Я вже втомилася від своєї дочки. Ми живемо всі разом у моїй двокімнатній квартирі, а п’ять осіб на дві кімнати дуже багато.

У дочки є чоловік та двоє дітей. Не скажу, що зять дармоїд, він працює на двох роботах, але все одно не вдається відкладати. Дочка не працює, а на двох дітей йде дуже багато грошей, особливо якщо дехто економити не вміє.

Після весілля дочка разом із чоловіком прийшли жити до мене. План був такий: вони кілька років поживуть у мене, щоб зібрати на перший внесок по іпотеці, а потім переїдуть у своє житло, де й далі розмножуватимуться, розмножуватимуться і будуватимуть окремий осередок суспільства.

Але через пів року дочка опустивши очі повідомляє, що вони чекають дитину. Аборт робити не буде, вона гріх на душу брати не збирається. Ну що тут поробиш, робіть як вважаєте за потрібне, кажу.

Другий сюрприз був, коли з’ясувалося, що вони чекають на двійнят, а це зовсім інші витрати зовсім інше навантаження. Про квартиру навіть не йшлося.

– Добре, що одразу двоє, не доведеться ще раз у декрет ходити, – раділа дочка. Ми із зятем тільки переглядалися, оптимізму майбутньої мами ми не поділяли.

Коли діти зʼявилися, вдома встановилося постійне пекло. Я приповзала з роботи й перехоплювала у дочки дітей, щоб вона хоч трохи прийшла до тями. Я чудово розумію, що їй одній із двома дуже тяжко було.

Потім з роботи приповзав зять, я скидала онуків йому, а сама бігла готувати вечерю, мити посуд і займатися іншими домашніми справами.

Зять швидко їв, віддавав мені дітей назад, а сам тікав на нічну роботу. Я до півночі була із дітьми, потім на пост заступала дочка, а я вирушала спати.

Коли діти підросли, полегшало, але всі з нетерпінням чекали, коли діти підуть у садок. Але коли цей час нарешті настав, дочка зводила дітей туди кілька разів, потім вони злягли вдома із застудою.

– Мені здоров’я моїх дітей дорожче. Я не водитиму їх у садок, – заявила вона і звільнилася з роботи. Ми із зятем були в шоці.

Я намагалася переконати дочку, що всі діти хворіють, це нормальний процес, так формується імунітет, але крім її істерик, що я не люблю онуків, нічого не добилася.

Питання про квартиру та накопичення знову відклалося в далеку скриньку. А з яких грошей щось відкладати, якщо мої гроші йдуть на господарство та комуналку, а гроші зятя на утримання непрацюючої дружини та двох дітей, яких треба одягати та взувати. Дочка ще й економити не вміє від слова “зовсім”.

Я чекала, коли онуки підуть у садок, щоб дочка вже вийшла із затяжного декрету, знайшла роботу і вони нарешті накопичили на перший внесок.

Але нещодавно я дізналася, що дочка не планує виходити на роботу, бо діти підуть у перший клас, за ними ще пильніший нагляд потрібен. Це вже не лізло в жодні ворота.

– Мамо, ну яка робота, у дітей зараз такий складний період. Їм поряд потрібна буде мама, як я їх залишу?

А потім будуть складні іспити, куди діти без матусі, а потім вступ теж потрібна мама поруч. Загалом працювати донька не збиралася, судячи з усього.

Але й у мене терпіння не безмежне, бо я вісім із лишком років живу в якомусь таборі. Ні хвилини спокою, онуки мало не на голові ходять, а дочка тільки розчулюється їхньою жвавістю.

Я хочу вже пожити сама і насолоджуватися тишею, чого найближчим часом з дітьми та онуками мені не світить. Але терпіти це я більше не погоджуюся.

Сказала, що або дочка влаштовується на роботу і я ще рік терплю їх у своїй хаті, або хай з’їжджають. Я теж не залізна, у мене нерви є, і ці нерви вже закінчилися.

Часу їм до жовтня, потім або так чи інакше. Дочка, як на мене, не вірить у серйозність моїх намірів, але це вона дарма. Я більш ніж серйозна.

Я не знаю, як я їх буду виселяти, можливо навіть с поліцією, але це точно станеться!