У дитинстві я навіть не уявляла, яка чудова людина мій вітчим

Пишу, щоб розповісти всім про людину, яка замінила мені батька. Це мій вітчим. Але все це я зрозуміла через двадцять років. А за роки свого дитинства я принесла батькам багато горя.

Тато нас залишив, коли мені було чотири роки, і я його більше ніколи не бачила. Мама вдруге вийшла заміж. Здавалося б я мала радіти, що в мене тепер є батько, але мені тоді здавалося по-іншому. З’явилися якісь ревнощі, я постійно робила все йому на зло. Часто скаржилася мамі, що вітчим мене кривдить. Мама розуміла, що це не так, але ніколи мене не карала за брехню.

Щоб якось налагодити стосунки у сім’ї, мені купували майже все, що я хотіла. Ніхто з моїх однокласниць не мав останнього айфона та крутого комп’ютера, а в мене все це було. Батьки навіть вирішили не заводити спільну дитину, бо я сказала, що піду з дому. Вітчим все це терпів, бо дуже любив мою маму, як я згодом зрозуміла і мене теж.

Якось мама не витримала і запропонувала йому розлучитися. Вони проговорили на кухні цілу ніч. Я підслуховувала під дверима і була рада маминому рішенню. Але тут почула, як вітчим сказав, що не зможе жити без нас і нам буде матеріально тяжко одним.

Після закінчення школи я вступила, не без допомоги знайомих вітчима, до університету. Вдома всі були раді і вирішили відзначити цю подію у кафе.

На третьому курсі я завагітніла, але хлопець просто втік. Мені було соромно зізнатися у цьому батькам, особливо мамі. До цього часу я трохи змінила думку про мого нерідного батька, але за звичкою поводилася з ним так само.

У такий важкий для мене момент я зрозуміла, що поговорити зможу тільки з ним. І не помилилася. Вперше ми говорили так довго та відверто. Я відчувала провину і вибачалася за все. Адже за всі ці роки мій рідний батько жодного разу про мене не згадав.

Я народила сина, закінчила навчання, у всьому мені допомагали батьки. Цього року син йде до першого класу, і ми всі готуємось до цієї події, особливо дідусь. Вони дуже прив’язані один до одного. Кохання онука — це, мабуть, компенсація моєму вітчиму за те, що я витворяла. А від себе мені хочеться сказати: «Пробач, тато»!