У матері з’явилася нова родина, і я почала їй заважати. Вона мене просто не любила

Мій тато пішов із родини, коли мені було 5 років. Мама дуже переживала із цього приводу, часто плакала. Пішов він, бо покохав іншу. Це була своєрідна зрада, яка налаштувала матір проти мене.

Я просто дуже нагадувала їй батька, можна сказати, я його копія. У мене такі ж очі, ніс та посмішка. Коли я сміялася, мама змушувала мене замовкнути, мовляв, сміх такий самий безглуздий, як і в батька.

Коли мені виповнилося вісім років, мати вийшла ще раз заміж. У сім’ї з’явилася друга дитина, мій брат Іван. Вітчим ставився, та й ставиться до мене добре. Але мама…

У неї з’явилася нова родина, і ​​я почала їй заважати. Вона мене просто не любила. Всі гарні речі та іграшки діставалися братові. На моє запитання, чому саме так, мати відповідала, що він маленький, йому потрібніше.

Я не скажу, що мені не було чого одягти, просто купувалися речі, які потрібні, але не ті, що подобалися. Мені навіть заборонялося приводити до будинку друзів.

У школі я вчилася добре, але, як мама говорить, не ідеально. Я була сором’язливою, та тихою, тому матір жодного разу не викликали до школи за мою поведінку.

З поганими компаніями дружбу не вела. Мені просто було страшно засмутити її. Але все було марно. Я навіть одружилася з хлопцем, який подобався моїй матері.

Спочатку було дуже важко, адже свого чоловіка я не любила. Він зовсім мені був не до душі. Після появи доньки мені наче полегшало, я повністю сконцентрувалася на ній.

У перші місяці батьки завжди допомагають своїм дітям з немовлям, моя ж ні, вона навіть на руки її жодного разу не взяла. Завжди у неї були будь-які відмазки, то справ у неї багато, то не з руки їй їхати у наш бік.

Останнім часом мати навіть не бере слухавки, коли я їй дзвоню. Коли ми в останнє були у неї в гостях, я її запитала, чому вона так себе поводить? І ви знаєте, відповідь мене вбила. Вона сказала, що в неї своє життя, у мене своє, а говорити нам нема про що.

Мені потрібно бути самостійною, а не триматися за її спідницю. Я часто спілкуюсь із психологами. Вони спонукають мене висловлюватись, виписувати свої образи на аркушах паперу, а потім спалювати їх.

Але мені нічого не допомагає. Я не розумію, чому вона так зі мною вчиняє. Що я роблю не так? Чим я її образила? Так, багато років тому її кинув чоловік, а в чому ж моя провина? Я її не кидала! Мені дуже прикро, та самотньо.

Живу я заради своєї доньки, але забути, що у мене є мати – не можу, та й не хочу. Як до неї достукатися? Я так хочу бути маминим сонечком, але не судилося! Мені так боляче! Що робити?