У мене дуже багато родичів.З одного боку, це – гарно, а з іншого – часом такі тісні взаємини напружують. Минулого року я переїхала жити та працювати до Києва. Ну, як переїхала – винаймаю однокімнатну квартиру ближче до метро і влаштувалася менеджером середньої ланки.Цю новину серед рідні не обговорив лише лінивий. З того часу почалися мої муки. Щотижня до мене приїжджали родичі з усіх куточків нашої країни

У мене дуже багато родичів. У нашій родині заведено спілкуватися з усіма до сьомого коліна, тож Дні Народження та весілля завжди відбуваються дуже галасливо.

З одного боку, це – гарно, а з іншого – часом такі тісні взаємини напружують. Минулого року я переїхала жити та працювати до Києва. Ну, як переїхала – винаймаю однокімнатну квартиру ближче до метро і влаштувалася менеджером середньої ланки.

Цю новину серед рідні не обговорив лише лінивий. З того часу почалися мої муки. Щотижня до мене приїжджали родичі з усіх куточків нашої країни.

Хтось приїжджав просто погуляти столицею, хтось – на обстеження чи співбесіду, комусь хотілося пройтися магазинами. При цьому в мене ніколи не питали дозволу: «Чи можна приїхати?».

Рідні чомусь вважали, що я завжди на всіх чекаю з широкими обіймами. Спочатку мені нескладно було зустріти сестру (тітку, бабусю) на вокзалі.

Ми могли прогулятися вечірнім Києвом і випити кави у затишній кафешці. Але потім, коли моя квартира перетворилася на безкоштовний готель, я розлютилася. По-перше, абсолютно всі залишалися у мене з ночівлею.

А після кожного гостя треба було все випрати, прибратись та вимити посуд. Ніхто з родичів навіть чашку за собою не промив! Звісно, вони ж у гості.

По-друге, я змушена була з ранку збиратися навшпиньки, щоб нікого не розбудити. Так, і світло особливо в спальні не ввімкнеш. Тому я нерідко потрапляла на роботу в пом’ятій сукні або з розмазаною під оком тушшю.

По-третє, мої родичі неодноразово порушували мої плани. Вони вважали, що ніяк мене не стискають і зовсім не заважають жити. А я, між іншим, через них кілька разів пропустила Дні Народження друзів.

У такі моменти я хотіла відшити родичів, але мама відмовляла. “Вони ж – рідна кров, з ними потрібно по-доброму. Раптом тобі щось знадобиться, а ніхто на виручку не прийде”, – казала мені мати.

І я мовчки терпіла. Але нещодавно в гостях у мене була двоюрідна сестра з дитиною – мамина племінниця. Після неї я цілий день віддраювала квартиру, тому що малюк вимазав фарбами меблі, і стіни, і постільну білизну.

Проте сестра вдала, що нічого не помітила і спокійно доївши обід (посуд, природно, залишилася на столі), поїхала додому. Проводити я нікого не стала. Цей візит став для мене останньою краплею.

Я зателефонувала мамі, змалювала їй ситуацію і попередила: “Відтепер мій будинок закритий на замок. Якщо родичі хочуть побачитися, ось список кафе, куди ми можемо сходити. Зорієнтувати містом я їх теж зможу, а ось дати притулок на ніч – ні”.

Мама спочатку намагалася мене переконати. Мабуть, вона сподівалася, що я заспокоюся і передумаю. Але я просто втомилася від нескінченних гостей. Зате батько сказав мені: “Дочко, ти все правильно зробила. Ти й так довго терпіла, треба було зробити це раніше. Скільки ж можна користуватись чужою добротою?”.

Батько виявився єдиним, хто мене підтримав. Найдивовижніше те, що більшість родичів тепер зі мною не спілкуються. До них належать і ті, які неодноразово були у мене в гостях.

Гучні свята у колі гостей мені недоступні. І я, якщо чесно, цьому навіть рада. Зате я нарешті можу робити, що хочу, і відчути себе не консьєржем та прибиральницею, а господаркою у квартирі, в якій живу.