У мене не було молодших братів і сестер. А коли мені доводилося стикатися з маленькими дітьми, розуміла, що вони мене дратують, що мені з ними не цікаво. Через роки, я так і не навчилася спілкуватися з дітьми, коли поставало питання “Куди йти вчитися?”, я відповіла мамі, що не хочу бути вчителем

З дитинства я зростала серед однолітків. У мене не було молодших братів і сестер. А коли мені доводилося стикатися з маленькими дітьми, розуміла, що вони мене дратують, що мені з ними не цікаво.

Через роки, я так і не навчилася спілкуватися з дітьми, коли поставало питання “Куди йти вчитися?”, я відповіла мамі, що не хочу бути вчителем, як багато з нашої родини, адже мені доведеться працювати все життя з дітьми!

Напевно за весь цей час у мене склалося в голові, що діти – це не моє.

Через час у мене з’явився племінник, а незабаром я була його хрещеною.

Мені часто доводилося за ним стежити, поки його батьки їхали у справах. Я розуміла, що коли небудь теж стану мамою, і мені треба вчитися жити із дітьми, і все таки коли його батьки забирали, я відчувала таке полегшення.

І ось я заміжня. Дізнаюся, що вагітна. Перші думки “Якою я буду мамою? Чи вийде у мене?”, Цей страх переслідував мене протягом всієї вагітності.

Але тепер у мене є маленька донька, якій вже другий рік, і можу сказати, що всі мої страхи були марними.

Адже після народження дитини, у мене прокинувся материнський інстинкт, я дивлюся на неї і бачу сенс життя, мені подобається з нею грати, подобається її вчити, пізнавати з нею світ.

Тепер я розумію, що даремно боялася, що все це лише в моїй голові. Я стала по іншому дивитися на світ, і розуміти фразу – “Діти – квіти життя!” І можу сказати з упевненістю, що щаслива бути мамою!