– У мене ж навіть солі не вистачить, щоб борщ на всю ораву посолити! – А ми його і не солоний посьорбаємо, – весело відповів Андрій дружині

Андрій із Наталкою, ну прямо одразу добре жити стали. Покохали. Весілля хороше зіграли. І з першого дня – у своєму будинку. Андрій його разом із батьком поставив.

Високий будинок вийшов, міцний якийсь, з вікнами, що дивилися у двір і на вулицю. Двір просторий, похилий трохи, з клумбами-квіточками. А ззаду будівлі для худоби та город немаленький, що тягнувся рівними грядками туди, де сонце вставало.

Господарям трохи за тридцять, а в них уже шестеро дітлахів у хаті та на подвір’ї куйовдяться. І це також – правильно.

Але тут раптом молодша сестра Андрія, Вєрка недолуга, що жила в сусідньому селі та щорічно народжувала казна від кого, – не прокинулася одного ранку після чергової нічної гулянки.

Що тут розмови розмовляти? Андрій зібрався, та поїхав. Наталі куди від дітей та від господарства. Поховав. Все як треба, по-людськи. І додому приїхав. Стоїть на порозі, а попереду руками чотирьох племінників та племінниць обіймає. Молодшому Володі, – чотири.

Наталя на стілець сіла мовчки й дивиться. І діти теж мовчать і дивляться. Що їм ще робити?
Наталя руки фартухом витерла та й каже:

– У мене ж навіть солі не вистачить, щоб борщ на всю ораву посолити!

– А ми його і не солоний посьорбаємо, – Андрій дружині відповідає. А сам усміхається.

Та й Наталя посміхатися стала. А що їй робити?

Двоюрідні ж кинулися до прибулих і роздягати-розкутувати їх стали.

Нормальна така родина вийшла, коли діти перемішались усі. І головне – не багато їх вийшло,- всього десятеро на таку хату простору.

Це вже потім, наприкінці наступного літа, через їхнє село, як буря, промчав циганський табір. Все на своєму шляху змітав.

Після того нашестя багато господинь не дорахувалися кольорових килимів, вивішених на паркани для просушування, курей та качок.

А у Свиридових так навіть порося із заднього двору потягли! Тільки Андрія з Наталією цигани залишили з приплодом.

Увечері Наталя на ґанок вийшла, а там – пакунок із червоного ганчір’я. Вона навіть одразу не зрозуміла, що це, бо ганчірки мовчали собі та й усе.

Коли в будинку вже розгорнула на столі – всередині хлопчина смуглявий. Та гарненький такий. Лежить, крехтить і очима антрацитовими всіх довкола розглядає.

Андрій через плече дружини заглянув і сказав:

– А що? Нормально. Тепер у нас у сім’ї мужиків на одного більше буде, ніж баб. Та й відтінок наш білий розбавить кучерями вороними.

А Вовочка, наймолодший, за край столу взявся, підтягнувся, роздивився молодшого брата і каже:

– От нам пощастило, скажи, тату! У всіх цигани повикрадали різного, а нам так навіть Василька в подарунок залишили!

І заметушилися всі разом, засовалися. Почали новому братові життя організовувати.

Далі що розповідати? Усе як у всіх: діти ростуть, батьки старіють. Андрій ось тільки щоразу стіл у хаті в довжину нарощував.

Як черговий син чи донька до школи йде, треба ж і йому десь уроки робити. І робили. І намагалися. І в будинку все разом робили.

Коли одного разу в школі на зборах вчителька заговорила про труднощі перехідного віку, Андрій з Наталією (на батьківські вони завжди разом ходили) переглянулися і засоромилися прямо обидва, бо всі ці труднощі проґавили. Залишилося тільки Василька не проґавити.

А як його проґавиш, якщо все як треба? У школі – відмінно. У хаті він у свої чотирнадцять усю мужицьку роботу робить та й іншим все допомогти норовить.

Спокійно, поважно дочки заміж виходили й до чоловіків відправились. Хлопці теж одружилися і кожен у своєму будинку жити стали.

Василь в армії відслужив і до старих повернувся. Хотів у місто їхати, далі вчитись – який там. Щоліта сповнений двір онуків, його племінників. А він чекає на всіх, як принців заморських. Готується…

Гойдалку у дворі поставив. А для маленьких, пісочницю спорудив. В неї ж відрами з річки піску промитого наносив. Ближче до паркану, для дрібноти, кому ще на річку не можна, басейн викопав-облаштував.

Туди шлангом з ранку води напускав, щоб зігрілася, щоб діти носами не шморгали. А в крамниці купив качечок-дельфінчиків, щоб прямо зовсім на море було схоже.

Так вся ця орда щоліта не до діда з бабкою їхати збиралася, а до дядька Василя.

А він сяде навпочіпки біля воріт, зарослий майже під самі очі чорною щетиною, і чекає. А як побачить чергового племінника чи племінницю, як розкине руки на всю ширину, та як спалахне усмішкою своєю цукровою, так біжать до нього дітлахи стрімголов, труться, труться об колючі щоки, а самі у вухо норовлять шепнути: «Ти, дядьку Василю, чекав на мене?

Він же цілує, цілує кожного й обов’язково відповість: Ще і як чекав! Найбільше!..

Але найбільше щастя увечері трапляється, коли посуд перемитий, діти викупані й треба спати йти.
Діти, всі до одного причаїлися і чекають. Встає дядько Василь тоді й каже голосно:

– Нуууу… хто сьогодні зі мною ночувати на сінник іде?

І тут кричать усі. Кричать, напевно, так, як раніше «ура» на плацу кричали…

Вранці бабуся Наталя полізе на сінник, щоб перевірити, чи не знесла якась блудлива курка там яйце, і побачить: прямо в середині розстелений величезний такий кожух і спить на ньому зовсім щаслива гарна людина.

А довкола, як курчата, дітлахи до нього тиснуться – до обличчя, до рук, до ніг. І сплять всі. Усі дванадцять. А що? У Андрія з Наталією вже одинадцять онуків народилося… Хіба це не щастя?

Ось така зворушлива життєва історія до вашої уваги! Якщо сподобалася залишайте коментарі та вподобайки!