У мій ювілей сусідка з дітьми “зайшли на хвилину” – а стіл спустошили майже повністю…

Ірина крутилася на кухні від самого ранку, готувала, розкладала по тарілках, перевіряла, чи все готове до свята. Сорок п’ять років – дата серйозна, хоч гостей планувалося небагато.

Тільки найближчі: чоловік Сергій, сестра Оля та дві подруги – Олена та Марина. Жодної метушні, ніяких зайвих розмов, просто затишний вечір у колі рідних людей.

У залі стіл виглядав, як картинка з журналу. Гаряче в гарному посуді, м’ясна нарізка віялом, рибна – тонкими скибочками, салати в кришталевих салатниках.

Окремий витвір мистецтва – канапе з червоною ікрою, на які пішло чимало грошей та часу. Тарталетки з начинками, овочева нарізка, ковбаса – все акуратно розкладено, все сяє та манить.

На кухні стояв торт. Розкішний, з кремовими трояндочками та золотистим написом «45». Поруч – тарілка з еклерами в шоколадній глазурі, ягоди розсипом, полуниця велика, виноград зелений і синій, гірка фруктів.

Ірина милувалась цим багатством і думала, що десерт стане гідним завершенням вечора.

Гості почали збиратися ближче до шостої. Першою прийшла сестра, слідом подруги із квітами. Сергій розставляв келихи на стіл і жартував з дружини, що вона хвилюється, як перед іспитом.

Тільки-но розсілися, тільки почали розмову, як пролунав дзвінок у двері. Ірина здивовано підійняла брови – всі запрошені вже тут.

Відчинила – на порозі сусідка Ганна з трьома дітьми. Хлопчик шести років і трохи молодші дівчатка близнючки. Вони стояли та з явною цікавістю намагалися роздивитися, що відбувається всередині квартири.

– Ірочко, з ювілеєм тебе, – защебетала Ганна, простягаючи скромний букетик хризантем. – Ми буквально на хвилиночку, просто привітати хотіли.

Ірина розгубилася. Вона не кликала сусідку, але відмовити ніяково, та й справді, на хвилинку можна пустити.

– Дуже дякую, проходьте, – вона відсторонилася, впускаючи сімейство і взявши букетик.

Аня пройшла до передпокою, діти мовчки одразу прослизнули до зали. Поки Ірина пішла за вазою, обмінювалася черговими фразами із сусідкою. Та розпитувала про ремонт, роботу, плани на літо.

– Ми ненадовго,- запевняла Ганна. – Просто хотіла привітати особисто, знаєш, по-сусідськи.

За кілька хвилин Ірина повернулася до зали з вазою і завмерла. Діти стояли за столом, методично підбираючи канапе.

Хлопчик запихав у рота третє за рахунком канапе з ікрою, дівчатка тяглися за другим. Тарілка помітно спорожніла.

– Діти, ви що, – почала Ірина, але Аня перервала її сміхом.

– Ой, вони в мене такі любителі смачненького. Діти, ну, не хапайте все поспіль.

Невиразне зауваження пролунало, але діти його ніби не почули. Хлопчик перейшов на рибну нарізку, вибираючи найбільші та найкрасивіші шматки. Дівчатка взялися за ковбасу, залишаючи на тарілці неакуратні обгризені краї.

Гості Ірини переглянулись. Олена підійняла брови, Оля стиснула губи. Сергій покашляв і відвернувся до стіни. У кімнаті відчувалася збентеженість.

– Може, на кухню пройдемо, чай наллємо, якщо ви ненадовго, – запропонувала Ірина, сподіваючись відвести сусідку якомога далі від столу.

– О, із задоволенням, – Аня попрямувала слідом за господинею.

Діти попрямували за дорослими, наче почувши, що на кухні ховається щось цікавіше. І не помилились.

Побачивши торт, хлопчик завмер із відкритим ротом. Дівчата ахнули. Ірина наливала чай, Ганна розповідала щось про ремонт під’їзду, а діти підійшли до підготовлених десертів.

– Дивись, трояндочки, – прошепотіла одна дівчинка до іншої.

– А цифри які гарні, – озвався брат.

Ірина обернулася саме у той момент, коли хлопчик простяг руку і тицьнув пальцем прямо в центр торта, де красувалася золотиста цифра. Шматок щільного крему з трояндочкою залишився у нього в долоні.

– Ой, – тільки й видавила жінка.

Сергій завмер із кухлем в руках. Подруги, що стояли у дверях кухні, дивилися на те, що відбувалося.

– Діти, ну що ви робите, – мляво пробурмотіла Ганна, але не зробила жодного кроку, щоб їх зупинити.

Дівчата тим часом схопили по еклеру і почали їх уплітати, облизуючи пальці. Крем розмазався по щоках, шоколадна глазур була на підборідді. Хлопчик, розправившись зі шматком торта, теж потягнувся за еклером.

– Мамо, можна ще? – спитав він, уже жуючи.

– Ну з’їж, коли вже почав, – махнула рукою Ганна.

Потім вони перейшли на ягоди. Полуницю хапали жменями, виноград відривали цілими гронами. На столі та на фруктах залишалися липкі сліди дитячих пальців. Ірина стояла, стискаючи чайник, і відчувала, як усередині закипає обурення.

Гості мовчали. Такого розгрому ніхто не очікував. Святковий десерт, на який господиня витратила і сили, і гроші, перетворювався на руїни на очах.

– У них просто солодке – справжня слабкість, – винним тоном пояснила Аня. – Вдома намагаюся не купувати, от вони й накидаються.

– Зрозуміло, – сухо відповіла Ірина.

Ще десять хвилин тяглися, як година. Ганна допивала чай, розповідала про дитячий садок та сусідські новини. Діти жували, чавкали, хапали то одне, то інше. Нарешті сусідка підвелася.

– Ну що ж, нам настав час, дякую, що запросили до столу, – вона посміхнулася. – Ще раз із ювілеєм.

– Дякую, що зайшли, – намагалася спокійно і чемно вимовити Ірина і провела їх до дверей.

Зачинивши за гостями, жінка повернулася на кухню. Торт був безнадійно зіпсований – дірка посередині, замість ювілейних цифр, змащені трояндочки, розмазаний крем.

Еклери майже зникли, від ягід залишилося жалюгідне видовище. На столі всюди липкі плями та крихти.

У залі картина виявилася не кращою. Канапе з ікрою майже не залишилося, рибна нарізка виглядала так, ніби її грабували похапцем. Ковбаса лежала обгризеними шматками, овочі пом’яті.

– Ну й нахабниця, – не витримала Оля. – Привести дітей на чуже свято, та дозволити їм усе з’їсти.

– Я просто шокована, – Олена похитала головою. – Вона навіть не намагалася їх зупинити!

Сергій мовчки почав прибирати зі столу зіпсовані страви. Ірина опустилася на стілець і подивилася на те, що лишилося від її свята. Настрій був безнадійно зіпсований.

– Гаразд, – зітхнула вона. – Давайте бодай те, що вціліло, доїмо.

Гості спробували підтримати розмову, але веселощі вже не клеїлися. Усі думали про одне – як можна було так нахабно поводитись у гостях.

Привести дітей, яких явно ніхто не кликав, дозволити їм розгромити стіл і піти, ніби нічого не сталося.

Вечір закінчився раніше, ніж планувалося. Подруги розійшлися, сестра поїхала. Ірина з чоловіком сиділи на кухні серед брудного посуду та дивилися на залишки торта.

– Більше ніколи не відчиню двері сусідам під час свята, – твердо сказала жінка.

– Підтримую, – кивнув Сергій.

Наступного дня Ганна зустріла Ірину у під’їзді та привітно помахала рукою, ніби нічого не сталося. Жінка сухо кивнула і пройшла повз.

З того часу вони віталися тільки з ввічливості, але в гості один до одного більше не заходили. Ірина жодного разу про це не пошкодувала…

Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.