— У неї інший погляд став, — казала Ніна. – Не боїться, не злиться. Просто ніби… більше не тут

Коли баба Зіна пішла з життя, селище ніби осиротіло. Не те щоб стало тихо — птахи продовжували співати, діти бігали, машини шуміли — та щось важливе пропало.

Наче прибрали незриму опору, на яку всі, самі того не помічаючи, спиралися. І тепер кожен впадав по-своєму: хтось у себе, хтось у метушню, хтось у самотність.

Будинок у Зіни стояв на околиці — застарілий, з перекошеною верандою і штахетником, що покосився. Але доглянутий: у палісаднику завжди цвіли квіти, а на хвіртці висіла табличка:

«Зінаїда Петрівна. Дзвінка немає – стукайте».

Ми з нею не дружили близько, але завжди віталися. І вона завжди була на місці — у капцях, з лійкою, у хустці. Просто була. Баба Зіна.

Коли її не стало, ніби в одному з вікон згасло світло. Не фізично, а всередині відчуття порожнечі.

Проводили Зіну скромно. Без промов. Сусідка Ніна організувала похорон, хтось допоміг грошима, хтось машиною.

На цвинтар прийшло чоловік вісім. Так зазвичай і буває: люди похилого віку йдуть майже непомітно, хоча в кожному — цілий всесвіт.

Залишилась Білка. Собака. Маленька, з короткими лапами та білою цяткою на лобі.

Очі — як у людини, сповнені туги. Ім’я справжнього ніхто вже не пам’ятав, Білка — і все. Прожила із Зіною понад десять років.

Після похорону залишилася одна в будинку. Забилася під ліжко і майже не виходила. Ніна приносила їй воду та їжу, розкладала, як Зіна вчила. Але Білка майже не їла.

— У неї інший погляд став, — казала Ніна. – Не боїться, не злиться. Просто ніби… більше не тут.

Я розуміла. Ми, люди, можемо кричати від болю. У тварин – тиша. І самотність.

А потім Білка почала йти. Спочатку – непомітно. Була вранці, на обід — немає. Надвечір — знову біля дверей.

Брудна, мовчазна. Потім все частіше зникала на цілий день. Ішла — і поверталася. Без гавкоту. Без слідів. Ніби у справах.

— Чи не пробувала за нею простежити? – Запитала я у Ніни.

– Пробувала. Але ж вона швидка. Поки я знайшла капці — вона вже за обрієм.

Якось я вирішила простежити сама. Почекала. Рівно о п’ятій вечора Білка вийшла з двору. Впевнена, не озираючись. Наче знала дорогу.

Я тихенько пішла за нею. Пройшли наш двір, пошту, звернули до путівця. Потім — яр, стежка, цвинтар. Я трималася позаду, метрів за п’ятнадцять. Вона жодного разу не обернулася.

І я раптом зрозуміла, куди вона йде. Просто не хотіла вірити.

Цвинтар у нас старенький, з іржавою брамою. Білка шмигнула під прогнилу дошку і, не затримуючись, пішла далі. Я за нею.

Пройшли повз старі могили, берези, огорожі з пластиковими квітами. І вийшли до свіжого насипу. Дерев’яний хрест, акуратна табличка: Зінаїда Петрівна. 1938-2024».

Білка підійшла, обнюхала землю, сіла. Потім лягла, акуратно, підібгавши лапи, поклала голову — і завмерла.

Я стояла осторонь. Хвилин двадцять. Сонце хилилося до обрію, тіні подовжувалися. Білка не рухалася.

Я пішла. А наступного дня повернулася. І Білка прийшла… В той самий час, тією ж дорогою. На ту саму могилу.

І знову — лягла.

– Вона до неї ходить, – сказала я Ніні ввечері.

– Що ти кажеш, — похитала головою Ніна. — Як пояснити, що Зіни більше нема?

– Не треба пояснювати. Вона знає. Просто чекає.

І справді, день за днем Білка поверталася туди. Одна. Завжди на самоті. Іноді пізніше, іноді – раніше. Але завжди – до неї. Поки одного разу не повернулася до хати.

Спочатку думали: заблукала, може, хтось забрав. Третього дня я не витримала — пішла на цвинтар. Просто… не могла інакше.

Вона лежала на тому самому місці. Поруч із хрестом. Спокійно. Без руху. Немов заснула. Тільки очі заплющені, і груди не підіймаються.

Я сіла поряд, не плакала. Просто гладила її шерсть, що охолола, м’яку.

Потім покликала Ніну. Ми поховали Білку за огорожею. Тихо. Без зайвих слів. На дощечці написали: Білка. Залишилася до кінця.

З того часу минув рік. Дім Зіни порожній. Кажуть, хочуть продати. Ніна іноді заходить, провітрює. Я також навідуюсь. Не в хату — на цвинтарі.

Приношу Зіні пиріжок, а Білці – печиво. Кладу поряд. Тому що… так правильно.

Внучка запитала нещодавно:

– Бабуся, а чому вона так робила? Адже вона знала, що Зіни немає?

– Знала, – відповіла я. — Є в цьому світі такі, хто не йде. Хто чекає. Навіть якщо нічого змінити не можна – все одно поряд.

Вона замислилась. А потім прошепотіла:

– Я теж буду так. Якщо ти…

– Не треба, – перервала я. — Твоє завдання жити. Пам’ятати — і жити.

Вона кивнула головою.

А я тихо додала:

— Але знаєш… якщо хтось колись чекатиме на мене так — я не проти.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!