– У сенсі – он двері? Я лише увійшов! Ти мене виганяєш, чи що? – розгублено кліпав очима чоловік

– У сенсі – он двері? Я лише увійшов! Ти мене виганяєш, чи що? – розгублено кліпав очима Олег. – Марино, ти що?

– Що чув! Забирайся!

– Я так стомився. Три дні у відрядженні був, по об’єктах мотався, як підірваний. Втомився, як пес. На харчах з їдальні усі дні, готель убогий якийсь попався, не спав до пуття. Так додому прагнув, до тебе, а ти…

– Ось твої речі, все тут, можеш не перевіряти. Ноутбук твій у сумці, одяг та взуття у валізах. Я тебе більше не затримую, Олеже.

Дружина дивилася на нього чужими холодними очима, від чого Олегу на мить стало ніяково.

– Ти можеш мені пояснити, в чому річ? Що на тебе найшло? Три дні тому все було добре, ми з тобою так мило розлучилися, ти побажала мені хорошої дороги, й сказала, що з нетерпінням чекатимеш мене назад. А зараз що за комедію ти тут ламаєш? – не хотів визнати очевидного чоловік.

– Комедію? – піднявши одну брову, посміхнулася Марина. – Ні, любий мій. Це ти майстер комедії грати! Будь-який народний артист позаздрить твоєму вмінню!

– Так спритно вдавати з себе закоханого чоловіка і вірного сім’янина, так довго зображати глибокі почуття – цьому в тебе треба повчитися!

– Марино! Ну вистачить, га? Прошу тебе, дай мені увійти. Я втомився з дороги. Мені треба помитися. Я їсти хочу. Невже тобі мене зовсім не шкода? – Тиснув на почуття дружини Олег, навіть і зараз впевнений у своїй безперечній чарівності.

– А що, коханка не нагодувала? І в джакузі не помилила свого тигра, – згадавши, як він сам любив себе називати, запитала Марина. – Ай-ай-ай! Який непорядок! Їй треба терміново догану зробити.

– Ну, Марино!

– Забирайся звідси, я сказала!

– Ти серйозно? – нарешті здався Олег. – Тобто ти мене зараз просто так виганяєш, надумавши собі всякої нісенітниці?

– Може, тобі треба до психолога сходити? Нерви підлікувати, пігулки якісь попити, щоб не лякати нормальних людей своєю поведінкою.

– Я зараз поліцію викличу, якщо не підеш. Квартира належить мені, і тебе звідси викинуть за секунду, – продовжувала Марина сталевим голосом.

– Ти думаєш, що в мене є хтось, так? – спитав нарешті Олег, зробивши безвинне обличчя.

– Думаю! Точніше, впевнена у цьому! Тому й виганяю тебе!

– А як? Звідки ти… З чого ти взяла? Адже я…

Олег хотів сказати, що він був дуже обережним, і не допускав прорахунків. Але осікся, зрозумівши, що цими словами визнає правоту дружини, й підпише собі вирок, який, власне, і був уже підписаний Мариною.

Але саме зараз йому це було не потрібно. Навпаки, необхідно зрозуміти, що справді відомо дружині. І чи має вона якісь докази його невірності.

Олег раптом недоречно згадав, як годину тому він прощався з Людочкою, їдучи з її квартири. І як вона йому поставила ультиматум – або вона, або дружина.

– Я так більше не можу! Постійно ділити тебе з цією тіткою – вище моїх сил! – міцно обіймаючи Олега за шию, казала вона. – Скажи, ну навіщо вона тобі, якщо є я?

– Котик, ну тут все складно. Так просто не пояснити, – туманно уникав він відповіді, згадуючи про гроші Марини. – Зараз не час, треба трохи зачекати.

– А чого ж чекати, я не зрозумію? Ми ж кохаємо один одного, а ти весь час повертаєшся до дружини! Тобі що, погано зі мною? Чи, може, тобі мене не вистачає? – допитувала його кохана.

– Ну що ти таке кажеш, маленька? – заспокоював Люду Олег.

А сьогодні, після трьох проведених разом ночей, вона взагалі налякала його тим, що сама все розповість дружині.

– Якщо ти такий нерішучий, я тоді сама розповім їй про нас! – палко видала Людочка.

– Ні! Не треба! Я сам, обіцяю тобі. Дай мені трохи часу, – раптом злякався такого натиску Олег. – Мені треба всі справи впорядкувати, ти ж розумієш.

– Ну, дивись у мене. Тільки не довго щоб!

І ось зараз Олег подумав про те, що, можливо, Люда вже встигла зателефонувати дружині, поки він їхав додому.

“Ось, напевно, тому вона й зібрала мої речі, – невесело міркував Олег. – Так, доведеться, мабуть, зізнаватись Марині в зраді. От тільки зробити це треба правильно. Так, щоб вона зрозуміла і вибачила. Так, саме так! Шкода втрачати такий зручний варіант. Пробачити – ось, що вона повинна зробити після його визнання.”

– Марино, ти розумієш, – почав Олег здалеку. – Ми з тобою живемо разом уже п’ять років. Я дуже кохаю тебе. Це так, не смійся!

– Але з нами, чоловіками, іноді відбуваються такі речі… Незрозумілі, й не підвладні нашій свідомості, та навіть волі…

– Набік тягне? Потішити своє чоловіче его? То я знаю, можеш не продовжувати, не перший день живу. Я тобі й кажу – йди! Не тримаю, не потрібний ти мені більше!

– Ні, ні… Стривай. Мені це не потрібно… Більше не потрібно. Розумієш, ну трапилось один раз, і все! Дідько поплутав, сам не знаю, навіщо погодився на це!

– Прямо напасть якась, чаклунство. Ця Людмила просто, як лещатами в мене вчепилася, – почав своє зізнання Олег, й побачив, яким здивованим стало обличчя Марини.

“Уражена моїм благородством, не інакше. Не чекала, що я сам зізнаюся. Людка їй зателефонувала, дружина думала, що я все заперечуватиму. А я – ні. Зараз головне – виставити цю дівку в найнепристойнішому вигляді, і Марина мені простить”, – думав Олег.

– Так, так… Продовжуй. Вже цікаво, – посміхаючись, сказала Марина.

– Вона з тих жінок, яким будь-що потрібно відбити у дружини чоловіка. Ось медом їх не годуй, дай з одруженим познайомитися, і в ліжко до себе потягти.

– А я ні, не хотів. Присягаюсь тобі! Опирався навіть. Але вона обпоїла мене чимось, не інакше, – дедалі більше входив у роль жертви Олег.

– Біленькою? – перебила чоловіка Марина. – Так біленька ще й не те з людиною може зробити. Я тобі давно казала – кидай це.

– Ні, Марино, чимось, що блокує волю, ось чим вона мене обпоїла, – раптом дуже доречно в пам’яті виникли ці слова.

– Всього заблокувало? Чи все ж таки щось функціонувало? – із сарказмом запитала Марина.

– Ну, навіщо ти? Не смійся з мене, це не смішно. Ти мені повинна пробачити, бо я не з власної волі здався на милість цієї безсовісної жінки.

– Я тобі нічого не винна, зраднику! – крикнула Марина.

– Невже не вибачиш? Ну хоча б заради нашого кохання. Адже ми з тобою п’ять років, Марино, жили душа в душу! – продовжував Олег.

– Можеш далі не продовжувати. Все, що мені потрібно, я вже почула. Я тебе зараз, швидше за все, здивую, дорогий, і навіть засмучу, – поблажливо посміхнувшись, промовила дружина Олегу.

– Не треба, прошу тебе! Не засмучуй, дай надію!

– Річ у тім, що поки тебе не було, я знайшла вдома одну річ, яка зміцнила мої сумніви у твоїй вірності, Олег. Я й раніше підозрювала, що ти бігаєш ліворуч. Були такі моменти, й чимало.

– Та й брехати ти не вмієш, хоч і дуже старався. Нині, навіть згадувати смішно. І хоч я не вірила тобі в ті моменти, але розуміла, що одні припущення та емоції до справи не пришиєш, як то кажуть.

– Але коли ти три дні тому їхав у своє “відрядження” такий щасливий, що навіть не зміг цього приховати, я зрозуміла – знову брешеш. І напевно помчиш до чергової своєї подружки. А потім знайшла те, що мені остаточно розплющило очі на твою підлу сутність.

– І що це? – розгублено спитав Олег, навіть боячись щось припустити.

– Це твій паспорт, любий, – переможно посміхнувшись, відповіла Марина. Ти без нього жодного разу у відрядження не їхав!

– Паспорт?.. – не повірив Олег.

– Так, любий, твій паспорт. Я знайшла його тут, вдома. І тоді я зрозуміла, що ти мені зраджуєш. Не можна виїхати у відрядження в інше міста, де доведеться жити у готелі, без паспорта. А ти, покидаючи квартиру, навіть не згадав про нього. Так поспішав до своєї коханої!

– Марино, ну почекай…У мене ж в Дії є всі документи…

– Ні, все! Ти сам мені все розповів. Я навіть і не чекала від тебе такої щирості! Але дякую тобі за це, що все виклав. І ще скажу тобі одне…

– Коли я збирала твої речі, я згадувала все, що було в нас з тобою хорошого. Адже було, і багато… І я до останнього сподівалася. А може, помиляюсь? Вигадую собі щось про тебе.

– Підозрюю у тому, чого немає. Раптом ти чистий переді мною? І ось повернешся додому, побачиш ці валізи, та зробиш щось таке… Не знаю навіть, що. Переконаєш мене у своєму коханні!

– Зумієш, постараєшся, заради мене, заради нас із тобою. І я перестану сумніватися у тобі. І я знала, що забутий паспорт, це маячня, але сподівалася, що пояснення якесь знайдеш, а я повірю. Тому що по очах твоїх зрозумію – ти мене все ще кохаєш.

Марина замовкла. А потім підійшла до вхідних дверей, і відчинила їх навстіж. Але, не зрослося…

– Все, йди. Людочка чекає. А мені ти більше не потрібний. І паспорт свій цього разу не забудь. Він тобі дуже скоро знадобиться для розлучення.

Випроводивши зрадника зі своєї квартири та з життя, Марина зітхнула з полегшенням. Так краще буде – і повітря чистіше, і нерви міцніші!