У сім’ї також усе трималося абияк. Дружина Інна нещодавно заявила, що втомилася від шлюбу, що їй набридло проводити час на самоті або в компанії сковорідок та каструль. Вона сварилася до чоловіка через невелику зарплату, через його м’якотілість, через те, що кредит на машину вони цього року не поїхали на море

За вікном пролітали поля й лісосмуги. Степан їхав на машині, одну руку тримаючи на кермі, а другою підперши щоку.

Настрій у нього був байдужий. Він ніби змирився з усім і просто погодився плисти за течією.

Кондиціонер раптом вимкнувся. Степан зітхнув. Він пустив скло на дверцятах. Почувся запах соняшника і польових трав. Вечоріло.

Коли його відправили в інше місто по роботі, Степан навіть був радий.

Хоч кілька днів не бачити ці обличчя, не слухати плітки і не відчувати недобрих поглядів.

Він працював у компанії з продажу запчастин до вантажівок.

Одну з деталей помилково відправили в інше місто. А замовник уже заплатив за неї і чекав у термін.

Начальник у Степана розбиратися з цим не захотів. Просто поставив Степана перед фактом – або їдеш на своїй машині, за свої гроші, п’ятсот кілометрів, або оплачуєш фірмі збитки, або звільняйся, якщо не догледів.

Степан звільнитися не міг – кредит на машину та й жити на щось треба.

Довелося стиснути зуби і їхати. Колеги сміялися. Навіть до ладу було незрозуміло чому, просто так пішло все з самого початку…

У сім’ї також усе трималося абияк. Дружина Інна нещодавно заявила, що втомилася від шлюбу, що їй набридло проводити час на самоті або в компанії сковорідок та каструль.

Вона сварилася до чоловіка через невелику зарплату, через його м’якотілість, через те, що кредит на машину вони цього року не поїхали на море.

Хоча сама ж і наполягла на тому, щоб брати саме цю недешеву модель, а Степан був проти.

Дружина цілими днями дивилася серіали і розмовляла з подружками по телефону. Найчастіше він приходив вечорами додому, сам смажив пару яєць і засинав на дивані біля телевізора.

Напередодні ще й найкращий друг підвів. Взяв гроші у борг. У визначений термін не віддав. А дзвінки та повідомлення просто ігнорував. Степан похмуро згадував слова діда про те, що якщо захочеш втратити друга, дай йому в борг.

Словом, якось не клеїлося. Все й зовсім.

Раптом пролунав якийсь звук, а через кілька хвилин новенька машина просіла на праве переднє колесо.

Степан вийшов з машини. Одне колесо спустило.

Степан зробив глибокий вдих. Тільки цього ще бракувало.

Телефон показував відсутність сигналу. Запасного колеса в машині не було. Судячи з карти, найближче село було за п’ятнадцять кілометрів.

Степан нервово хихикнув. Несподівано вдалині почулося торохтіння мотора.

Через кілька хвилин навпроти з тріском зупинилися старенька машина.

З-за керма визирнув дідусь. У старій запраній, але добротній сорочці, шортах трохи нижче коліна з пояском і шльопанцях.

З-під колись білого кашкета, що вицвів, вибивалися сиві пасма, а на обличчі красувалися хвацько закручені на кутах вуса.

Степан мимоволі посміхнувся.

-Що синку, зламався? – підійшовши ближче, поцікавився гість.

Степан кивнув і роздратовано штовхнув колесо.

-Ну годі тобі, – дід уважно оглянув колесо. – Тут роботи на півгодини.

Степан замислився. Несподівана допомога в особі діда вселила в нього надію.

-Ти давай кидай тут машину, закривай, і поїхали, переночуєш у нас зі Степанівною, а зранку вже поміняємо колесо.

Є в мене стара шина, підійде сюди, тобі доїхати до ремонту вистачить, – запропонував дід.

Степан почухав потилицю, потім махнув рукою, забрав сумку з речами, документи, телефон із салону, поставив авто на сигналізацію.

Несподіваного помічника звали Микола Микитович. Він із дружиною Анастасією Степанівною жив у тому селі, що й було на карті за п’ятнадцять кілометрів.

На задньому сидінні гриміли відра, якісь городні інструменти, каструлі.

-Я, значить, поїхав до куми. Її добро їй і відвезти. Думаю, зріжу полями, – розповідав дід Микола. – А тут ось тобі маєш…

Степан слухав веселі історії несподіваного помічника і майже забув про те, що в місті на нього чекають обридла робота і сварлива жінка.

-А тебе, синку, як сюди занесло? – спитав дід Микола, хвацько викручуючи кермо.

Степан почав плутано розповідати. Розповідь плавно перейшла у роздуми про життя. Хлопець зітхнув. Не хотів він скаржитися, але мимоволі так воно й виходило.

-Ну нічого, нічого, – поплескав його по плечу Микола Микитович. – Життя, воно ж від тебе залежить. Як ти з ним, так і воно з тобою. Не сумуй.

Вже стемніло. Машина під’їхала до дерев’яного старенького, але добротного паркану. По ньому вився виноград, обплітав металеву сітку над хвірткою.

Навколо все потопало в кущах, розливався пряний запах і літали нічні метелики, що збирали нектар.

Зрідка шелестіли крила кажанів і чулося стрекотіння цвіркунів.

Прийняли гостя дуже радісно. На кухні клопотала маленька, бадьора жіночка в квітчастому халаті і фартуху.

Вона вручила Степанові рушник і відправила у двір мити руки в умивальнику.

А потім на столі в кухні перед ним з’явилися смажені карасі, варена картопля, соління з льоху, холодець, компот і навіть домашнє ігристе.

Степан і схаменутися не встиг, як за розмовами вже наминав страви за обидві щоки і нахвалював.

-Голодний якийсь, – посміювалася господиня. – У місті, мабуть, не годують так?

-Та дружина майже не готує, – підтвердив Степан, але потім додав. – Якось у нас кожен сам собі готує.

Микола Микитович підняв брову.

-Ми з Анастасією Степанівною вже сорок років разом живемо, – він з усмішкою глянув на дружину. – Разом тут будинок збудували, разом город доглядаємо, дерева садили, господарство вели, дітей виростили. Словом, знаємо один одного, як облуплені.

Степан слухав, як школяр на уроці. Уважно і з якоюсь іскрою в очах.

-…А вона мене, як і раніше, щодня запитує, що приготувати, – Микола Микитович посміхнувся у вуса.

-Якось влітку залишились ми без хазяйства, а значить без м’яса та без грошей, – сказала Анастасія Степанівна. – Так Миколка будь-якої роботи не цурався, на рибалку їздив, продавав рибку, щоб було чим дітей годувати. Воно хоч і погано, але, коли разом, легше.

-Коли вдома добре, і робота в радість, – підтвердив господар. – Якщо знаєш заради чого, то й вулиці мести підеш.

Після вечері господиня відвела Степана до маленької кімнатки, показала спальне місце. І вперше за довгий час Степанові було так добре в цьому будинку, з цими людьми, спокійно на душі, ніби його повернули в дитинство. Він лежав на пледі на старому скрипучому ліжку з сіткою, слухав, як за вікном шелестить виноград.

Вдихав запах сухих квітів, м’яти, скошеної трави. Запах доброти, домашнього тепла та затишку. Того, чого давно не було в їх з Інною квартирі…

…На ранок Степан прокинувся сам і несміливо зайшов на кухню. Анастасія Степанівна вже ставила на стіл гарячі млинці.

-Доброго ранку, сідай, поїси в дорогу, – привіталась вона. – Микитович тебе на дворі вже чекає.

Після сніданку вони вдвох із дідом Миколою завантажили у багажник змінну покришку, домкрат, насос та інші необхідні інструменти.

Хазяйка будинку обняла Степана на прощання, як рідного. Щось було в цих обіймах щире, добре, душевне. І так йому не хотілося залишати цей будинок, де кожен кут, кожна цеглинка дихали затишком і спокоєм.

Дід Микола завів мотор, що торохтів, і вони рушили.

У вікна дуло прохолодне ранкове повітря з полів. Пахло річкою, очеретом та акацієвим медом. Степан знову слухав свого нового знайомого, цього разу посміхався і сміявся.

Залишене на ніч у полі авто все вкрилося краплями роси та сухими квітками акації. Удвох чоловіки швидко поміняли колесо.

-Дякую вам, Миколо Микитовичу, – Степан міцно потиснув шорстку долоню. – Не знаю, як вам і дякувати.

-Та годі тобі, – дід поплескав його по плечу іншою рукою, як старого друга. – Будеш у наших краях, то заходь. Їдь, синку, їдь. В добру путь!

Автомобіль рівно гудів мотором. Степан задумливо дивився на карту – до кінця поїздки залишалося ще близько трьохсот кілометрів.

Потім він раптом викрутив кермо, посміхнувся і рішуче поїхав у протилежному напрямку…

…Степан приїхав додому пізно. Відчинивши двері своєї квартири, він раптом почув з кухні голос Інни і її двох подружок.

Судячи з усього, вони ще й гульбанили… Він обережно зняв кросівки і зайшов на кухню.

-О, Степан, – Інна здивовано дивилася на чоловіка. – Ти чого сьогодні приїхав? Але добре, що приїхав. Відвезеш нас в ресторан?

Степан оглянув кухню. На плиті і в мийці стояв брудний посуд. На столі ігристе, коробка з-під піци…

-Не відвезу, – несподівано сказав він.

-Це чому ще? – Інна аж присіла від здивування.

-Бо машини нема, – сказав Степан.

-Інночко, ми, мабуть, підемо, – подружки, передчуваючи недобре, вискочили з кухні і квапливо почали збирати речі по коридору. Про їхній відхід сповістили двері, що голосно гримнули…

-Що?! Як нема, ти зовсім, чи що?! – Інна скочила з табуретки і підбігла до чоловіка.

-Я її продав. А ще я звільнився з роботи, – додав Степан.

-Та, ти, ти, ти… – Інна не знаходила слів. – Ти чим думав, га?

-Тим, чим треба, – спокійно відповів Степан, дивлячись на дружину.

-Зовсім вже, – шипіла Інна. – Негайно повертай машину, а то я… я… Я на розлучення подам!

-Подавай, – байдуже глянув на неї Степан…

…Грошима з продажу автомобіля він закрив ненависний кредит наступного ж дня.

Інна зібрала речі і поїхала до мами, знову пригрозивши розлученням.
Але Степана це вже не турбувало. Він сам вирушив у ЗАГС, щоб першим подати заяву. І саме на шляху туди зустрів друга-боржника.

Той купу разів вибачався за затримку, але всі гроші віддав одразу на руки.

Увечері Степан вирішив розібрати шафи на балконі, щоб остаточно відсортувати речі колишньої дружини.

У купі старих журналів він несподівано знайшов альбом із дитячими фотографіями.

На них маленький Степан тримав за руку маму і свою тітку Таню, яка нині жила десь у селі біля Житомира.

Альбом навіяв почуття приємної теплоти, легкості та ностальгії, ніби зі спини зняли купу важких мішків.

Стало душевно й затишно, як у хаті дідуся Миколи.

Можна було вдихнути на повні груди, не переживати через недобрі погляди і причіпки.

Степан сів на підлогу. Усміхнувся сам собі в скляні дверцята шафи.

Він взяв до рук дитяче фото і почав шукати в мережі квиток на найближчий поїзд в Житомир…