– У тебе дача велика, знайдеш, куди маму поселити – поставив перед фактом брат

– Чого це, Андрію? По-моєму, кілька років тому ти присягався і божився, що дбатимеш про неї до кінця її днів! – Мишко чекав такого повороту подій.

– Михайле, у мене вдома зараз назріває великий конфлікт, мені треба, щоб ти забрав матір до себе! – Андрій починав переходити на підвищений тон. – І взагалі, у тебе дача велика, маму знайдеш, куди поселити – поставив перед фактом брат.

– Знаєш, Андрію, це твої проблеми, сам їх і вирішуй! – повторив Мишко улюблену фразу брата, і поклав слухавку.

Мишко та Андрій – рідні брати, виховані одними батьками. На жаль, цей факт ніяк не зміг їх об’єднати. Різні характером, хлопчики з дитинства не могли знайти спільні точки дотику.

Андрій завжди вважав, що, як старший брат, він має повне право диктувати свої умови та вказівки молодшому. Той же, і собі, цілком справедливо вважав, що Андрій не має над ним жодної влади.

Багато років тому вони майже одночасно покинули батьківську хату, та створили свої власні сім’ї. З цього моменту їхнє спілкування зійшло нанівець.

Під час рідких зустрічей у батьківському будинку, чоловіки намагалися мінімізувати контакт, перекидаючись лише кількома стандартними фразами за весь вечір.

Все змінилося в день, коли їхній батько пішов із життя. Тепер їхня мама залишилася сама, і вимагала підвищеної уваги, та догляду.

– Мишко, ти приїжджатимеш до матері серед тижня, а ми будемо проводити з нею вихідні! – розподілив обов’язки Андрій, коли ховали батька.

Мишкові такий тон не сподобався, але сперечатися з братом зовсім не хотілося. Він без розмов погодився на умови Андрія, і сумлінно виконував їх разом із дружиною та дітьми, які з великим задоволенням відвідували бабусю.

– Андрюхо, ми у відпустку збираємося, доглянь маму серед тижня, щоб вона одна не залишилася… — звернувся якось Мишко до старшого брата.

– Слухай, у мене роботи повно, Віка теж зайнята, у нас не вийде! – почув він у відповідь.

– Але ми їдемо, і я ніяк не зможу відвідувати її…

– Знаєш що, це твої проблеми, ось сам їх і вирішуй! – Закінчив розмову старший брат.

Це була, мабуть, улюблена фраза Андрія із самого дитинства. І цього разу він не став собі зраджувати.

Щоб поїхати у довгоочікувану відпустку, Мишкові довелося найняти доглядальницю, яка приходила до Марії Захарівни весь тиждень. Краще так, ніж випрошувати допомоги у старшого брата.

– Михайле, ну якщо в неї доглядальниця працює, хай вона і на вихідні з нею залишиться, ми відпочинемо небагато! – совість ніяк не завадила Андрієві звернутися до брата після відмови.

– Немає проблем, з тебе тисячу двісті гривень, і всі вихідні твої! – Процідив Мишко в слухавку.

– Ти нічого не поплутав? Звідки така сума?

– Від верблюда! – цього разу Мишко перший поклав слухавку.

Про нахабство Андрія можна було писати легенди. Саме тому його крок був цілком передбачуваний.

– Мамо, давай продамо твою квартиру, а тобі купимо кімнатку, а гроші, що залишаться, ми з Мишком поділимо. Мені розширюватися потрібно, у нашій двокімнатній тісно дуже …

– Ні, синку, так не піде справа! Хто мене доглядатиме, той квартиру мою й отримає! – запротестувала Марія Захарівна.

– Значить, я тебе заберу до себе, а квартиру твою продам! – знайшов вихід Андрій.

– А Мишко із чим залишиться? – не вгамовувалася Марія Захарівна.

– А Мишко хай забирає дачу, там простора ділянка, знесе стару халупу і поставить новий будиночок.

Мишко ніколи не був жадібним. Та й на батьківську спадщину особливих надій не мав. Саме тому сперечатися із братом він не став. Нехай забирає собі квартиру, не шкода!

– Даремно ти так, Андрюхо, ти ж знаєш, що мати твою Віку терпіти не може, як вони разом уживуться? – по-дружньому сказав він братові.

– Не твоя справа, Мишко! Матері потрібен особливий догляд, та постійна увага, ти їй цього не можеш забезпечити, зате я можу!

Де це бачено, щоб молодший брат старшого навчав? Мишко тільки посміхнувся у відповідь. Андрій зовсім не уявляє, як може скластися їхнє спільне життя з матір’ю.

Точніше, він і думати про це не хоче, у нього в голові зараз тільки одне: захопити батьківську квартиру, щоб потім її з молодшим ділити не довелося.

Все вийшло так, як і хотів Андрій. Він продав дві квартири, купив собі простору хату, та забрав Марію Захарівну до себе.

Мишко ж отримав у дар непогану дачну ділянку, зніс стару споруду і збудував на її місці добротний будиночок. Добре, що руки у нього завжди росли з правильного місця.

Після того, як ремонт у будинку було закінчено, Мишко разом із дружиною перебрався жити на ту саму дачу, залишивши свою міську квартиру дітям.

У Андрія ж справи складалися не так добре, як йому хотілося. Куплений будинок був не в найкращому стані. Грошей на його ремонт не вистачило.

– Нічого, матусину пенсію відкладатимемо, і робитимемо потихеньку! – пообіцяв він дружині.

Але Марія Захарівна була не така проста, як розраховував син. Свою пенсію вона берегла, воліючи жити на гроші Андрія.

– Ти сам так вирішив, синку! Я зробила так, як ти хотів, допомогла тобі, далі ти самотужки ремонт роби!

– Мамо, ти ж знаєш, що зараз все дуже дорого, могла б і підтримати грішми!

– Нехай твоя дружина йде на другу роботу! Подивися, на ній орати можна! Вдома нічого не робить, пилюка по кутах клубочиться, тільки в телефоні вечорами сидить, картинки пальчиком гортає! – Марія Захарівна не здавалася.

Андрій починав усвідомлювати, що виявився не в найвигіднішому становищі. Сподівання ніяк не збігалися з реальністю.

Його батько все життя присвятив службі в органах, тому наприкінці своїх днів отримував дуже пристойну пенсію.

Мати отримувала трохи менше, але все одно, на його думку, люди похилого віку повинні були встигнути накопичити пристойну суму, яку він і розраховував використати, роблячи ремонт у новому будинку.

Чим більше Андрій тиснув на матір, випрошуючи гроші, тим більше Марія Захарівна починала показувати свій характер. Діставалося всім: і старшому синові, і його дружині, і дітям.

Дійшло до того, що шлюб Андрія почав тріщати по швах. Вікторія чекала на зовсім інше, і жити в таких умовах більше не хотіла.

– Твій Мишко відхопив собі ділянку, збагрив матінку, і живе тепер приспівуючи! А ти не можеш із нею впоратися! – висловлювала вона чоловікові.

Розмірене життя Михайла не давало спокою сім’ї старшого брата. Саме тому він і вирішив перевезти матінку до його нового будинку, і жити далі спокійно.

Мишко ж рідко приїжджав до матері, зате телефонував їй майже кожен день. Тому, одразу після розмови з Андрієм зателефонував Марії Захарівні:

– Мам, тобі в Андрюхи погано? – Занепокоївся він.

– Все добре, синку, не хвилюйся! – ласкаво відповіла та.

Мишко чудово знав свою матір. Вона завжди була дуже владною та характерною жінкою. Вік та хвороба лише посилили ці якості. Вона ніколи не дасть себе образити.

Погано буде скоріше Андрію, ніж їй. Саме тому він не став турбуватися після прохання Андрія забрати матір до себе.

Ну а Марія Захарівна, дізнавшись, що її старший син хоче відправити її до Михайла, показала свій характер у всій красі.

– Андрюша, мені лікар мій призначив пігулки нові, дорогі тільки, ти купи, будь ласка! – звернулася вона до сина того ж вечора.

– Добре, мамо, давай гроші…

– А гроші ти свої витрать, будь ласка, у мене такої суми немає!

Спостережлива Марія Захарівна примудрилася виявити слабкі місця кожного, щоб тепер тиснути на хворе.

– Вікторія, я не можу постійно дихати цим пилом! Вологе прибирання в будинку потрібно робити щодня! – Вона чудово бачила, що дружина сина була не зразковою господинею.

Дуже ввічливі зауваження матері довели Андрія та Віку до великого скандалу. Після якого Вікторія почала збирати свої речі, а Андрій, не придумавши нічого кращого, швидко зібрав пожитки матері, та разом із нею попрямував до Михайла.

– Забирай, у мене сил більше нема! – Випалив він, як тільки Мишко відкрив двері свого будинку.

– Що трапилося, мамо? – Запитав Мишко у матері, не дивлячись на старшого брата.

– Все добре, синку! Просто твій старший брат вирішив, що він найрозумніший!

Мишко був дуже здивований спокою своєї матері.

– Надю, чи можна я поживу у вас? – з усмішкою звернулася Марія Захарівна до дружини меншлго сина, яка щойно ввійшла.

– Звичайно, мамо, не треба навіть питати про це! – розгублено відповіла та.

– Ми зможемо напоїти чаєм Андрія Сергійовича? – Тепер вона звернулася до Мишка.

– Звичайно, мамо, – Мишко вже взагалі не розумів, що відбувається.

– Я завжди мріяла про те, щоб ви виросли дружними та згуртованими, хлопцями, — почала вона розмову, як тільки всі посідали за накритий до чаю стіл. – Тільки от не склалося у вас. Нічого, так буває.

– Давай не починатимемо, мам! – перебив її Андрій.

– Закрий свій рот і слухай! – різко відповіла вона синові. – Коли не стало батька, я твердо вирішила: якщо ви прийшли до спільного рішення і поділили свої обов’язки, я теж поділю всю спадщину порівну між вами.

Мишко завжди знав, що його мати не та жінка, яку можна обвести довкола пальця. А ще він добре знав свого брата, тож із самого початку був переконаний, що мешкати свої останні дні Марія Захарівна буде поруч із ним, молодшим сином. Але те, що він почув від матері, не міг навіть припустити.

Виявляється, мама зрозуміла задум Андрія відразу, як тільки почула розмову про продаж її квартири. Вона спеціально дозволила старшому синові втілити задумане, щоб потім добре провчити його.

Андрій отримав далеко не більшу частину спадщини. На рахунку Марії Захарівни давно збиралася досить пристойна сума, яка в майбутньому мала порівну розділитися між її дітьми. За кращого розкладу.

Дізнавшись про це, Андрій майже миттєво змінився в обличчі. Його мета була так близько, але досягти її йому не вдалося.

– Гаразд, мам, посиділи, та й годі, поїхали додому! – обережно промовив він, щойно Марія Захарівна закінчила свій монолог.

– Ти давай не прикидайся, синку! – підняла брову старенька.

– А я й не прикидаюсь! Гроші свої собі залиш, я все одно тебе заберу! Погарячкували, поскандалили, і що? У кожній родині буває! Невже я рідну матір із хати вижену? – Андрій продовжував наполягати на своєму.

– Добре, синку, як скажеш! І справді, з усіма буває, – Марія Захарівна почала підійматися з-за столу.

Вже біля машини вона повернулася до Михайла, який нічого не розумів.

– Синку, мало не забула, перекажи собі на карту всю суму з рахунку, – навмисне голосно, щоб почув Андрій, сказала вона, простягаючи свій телефон молодшому синові.

– Не треба, мам! – Збентежився той, відводячи руку матері.

– Звісно, ​​не треба! Ти зараз на емоціях, мамо, потім спокійно все вирішиш! – Андрій вихопив телефон із рук матері.

– Поверни! – несподівано скомандувала вона.

– Ні! Хочеш отримати телефон, сідай у машину!

– Їдь, синку, я тут залишуся, мені з Мишком і Надюшею краще буде! – несподівано лагідним голосом промовила Марія Захарівна.

– Мам, дарма ти телефон свій йому віддала! – Занепокоївся Мишко відразу, як машина Андрія зникла за поворотом.

– Мишко, ти в мене вже такий великий, а все в казки віриш! – Марія Захарівна ласкаво обійняла сина – Ну, подивися на мене!

– Я навіть повідомлення писати не вмію, яким чином я з телефону могла б гроші зі свого рахунку переказати? Вся сума лежить на рахунку, і зняти її можу тільки я, приїхавши в банк!

Після цього вечора Андрій пропав разом із телефоном матері. Марія Захарівна віддала частину своїх заощаджень Мишкові, який витратив їх на покупку ще однієї квартири.

Тепер кожен із його дітей був забезпечений власним житлом. Він же, разом із дружиною Надею та матір’ю продовжили своє спокійне та розмірене життя у новому будинку.

Холодного осіннього вечора тишу будинку Михайла порушив наполегливий стукіт у двері. На порозі стояв Андрій — неголений, з червоними від недосипання очима, і в пом’ятому одязі.

– Мамо! Мишко! – Вибачте мені, благаю!

Марія Захарівна та Михайло переглянулися, не приховуючи подиву.

– Ну, проходь. Ти звідки такий ошатний? – Мишко відійшов від дверей, пропускаючи брата всередину.

Андрій увірвався до будинку, жестикулюючи і театрально хапаючись за голову:

– Я такий …! Я все зіпсував! Віка пішла, забрала дітей… Я залишився один у цьому чортовому порожньому будинку! — він упав навколішки, схопившись за голову. — Будь ласка, дайте мені ще один шанс! Вибачте мені!

Марія Захарівна насупилась, схрестивши руки на грудях. Михайло поклав руку на плече матері і кілька разів поплескав, мовчки закликаючи до спокою.

– Встань із підлоги, Андрію, нам тут паркет полірувати не треба, – сказала Марія Захарівна сухо. – І поясни до ладу, чого ти хочеш.

Андрій підвівся, підскочив до матері, взявши її за руку.

– Я хочу все виправити, мамо. Давай забудемо минулі образи. Повернися до мене жити, я піклуватимуся про тебе, як обіцяв.

Марія Захарівна пильно подивилася на сина, ніби намагаючись зазирнути до його душі.

– З чого раптом такі зміни, Андрюша? Невже, правда, одумався?

– Присягаюся, мамо! – Андрій притис руку до серця. – Я все усвідомив і каюсь! Я знаєш, скільки ночей не спав, думав. І мені так соромно, що я так поводився з найріднішою на світі людиною!

Марія Захарівна повільно кивнула.

– Що ж, гаразд. Знаєш, я тут подумала – може, справді варто розділити мої заощадження між вами обома? Я ж мати зрештою, а ви мої діти – все порівну має бути.

Очі Андрія спалахнули, але він тут же спробував надати обличчю байдужого виразу.

– Ні, мамо, справа не в грошах! Я просто хочу повернути сім’ю.

– Звичайно, звичайно, – з ледь помітною усмішкою відповіла Марія Захарівна. — Але все ж таки, гадаю, буде справедливо поділити гроші порівну. Мишко, ти не проти?

Михайло байдуже знизав плечима:

– Як скажеш, мамо. Мені твої гроші не потрібні.

– Чудово! — грюкнула долонею по столу Марія Захарівна. – Завтра вранці їдемо в банк!

Наступного ранку вони увійшли до просторого офісу банку. Андрій нервово смикав гудзик на сорочці, постійно поглядаючи на годинник. Марія Захарівна, навпаки, була спокійна та зібрана.

– Доброго ранку, – привітала вона менеджера. – Будьте ласкаві, перевірте баланс на моєму рахунку.

Менеджер застукав по клавіатурі, потім здивовано підняв брови:

– Маріє Захарівно, на вашому рахунку залишок – 147гривень.

У кабінеті повисла тиша. Андрій побілів, як крейда, його губи беззвучно ворушились. Марія Захарівна незворушно кивнула:

– Все правильно. Андрюша, любий, ти ж не думав, що я не розкушу твій план? Я зняла всі гроші місяць тому і пожертвувала на благодійність. Тепер можеш забрати свої законні 73 гривні – рівно половину. Знімаємо?

Андрій схопився. Його обличчя почервоніло від люті:

– Ти… ти обдурила мене! Знову!

– Ні, синку, – спокійно відповіла Марія Захарівна, дивлячись йому просто у вічі. – Це ти намагався обдурити мене. Знову. Я лише дала тобі урок. Сподіваюся, цього разу він піде на користь.

Андрій вискочив з банку, ледь не збивши з ніг клієнта, що входив. Михайло похитав головою:

– Мамо, ти справді віддала всі гроші на благодійність?

Марія Захарівна хитро посміхнулася, в її очах танцювали пустотливі іскорки:

– Звісно, ​​ні. Я просто перевела їх на інший рахунок. Але нехай Андрій думає, що грошей більше немає – може, це нарешті навчить його цінувати сім’ю, а не гроші.

Михайло обійняв матір, відчуваючи, як його переповнює гордість:

– Страшна ти жінка, мамо, неймовірна, але страшна – засміявся він.

Вони вийшли з банку під яскраве проміння осіннього сонця. Марія Захарівна йшла з високо піднятою головою, відчуваючи задоволення від уроку, який добре подала синові.

Вона знала, що шлях до виправлення Андрія буде довгим, якщо буде взагалі, але перший крок було зроблено. І хто знає, можливо, якось її сім’я знову стане єдиним цілим, де любов і повага цінуватимуться вище за будь-які гроші.