– У тебе є чудовий улюблений син, – сказала Тетяна рівно, виставивши матір за двері. – От нехай він і вирішує, де тебе поселити. А цю квартиру купила я сама. І нікого сюди не пущу!

– Тань, ну що тобі на новосілля подарувати? – голос Олени звучав весело у слухавці. – Може, гарну вазу. чи картину?

– Оленко, давай краще тарілки, – Тетяна притулилася до стіни коридору. – У мене взагалі нічого немає поки що.

– Серйозно? Навіть посуду?

– Тільки два кухлі та одна виделка, – засміялася Тетяна. – Уявляєш?

– Господи, ну ти даєш! Добре, значить, куплю нормальний набір посуду.

– Дякую величезне, врятуєш мене просто.

– Та нема за що! Побачимося у суботу на святі.

Тетяна прибрала телефон у кишеню джинсів. Тиша огорнула її маленьку двокімнатну квартиру. Тридцять шість квадратних метрів у тихому спальному районі. Але це була її оселя. Іпотека на двадцять років висіла важким тягарем, зате ключі лежали в кишені.

Тетяна повільно пройшла кімнатами. Голі стіни, порожні полиці, тільки матрац на підлозі у спальні. У холодильнику стояли йогурт та пачка молока.

На підвіконні сумно чахла єдина квітка у пластиковому горщику. Але навіть ця порожнеча здавалася райською після всього пережитого.

Спогади наринули несподівано. Батьківська хата, де старший брат Андрій спав в окремій кімнаті, а вона – на розкладачку в кухні.

Мати завжди більше уваги приділяла синові. Купувала йому нові речі, водила до лікарів при найменшому нежиті. А Тетяна задовольнялася доношуванням та народною медициною.

– Андрій утомився в школі, – казала мати щодня. – Не галасуй, хай відпочине.

Тетяна вчилася мовчати. Робила уроки на тісному кухонному столі. Мила посуд та прасувала білизну, поки мати допомагала Андрію з уроками. Поступово вона зрозуміла – вдома їй не місце.

Вступ в університет став порятунком. Бюджетне місце, гуртожиток. Підробіток у кафе у вихідні, нічні зміни в кол-центрі. Кожна гривня йшла у скарбничку майбутнього. Додому вона не повернулася.

Минули місяці. Тетяна помалу обживала квартиру. Купила стіл та стільці для кухні. Повісила штори. Поставила невеликий диван у вітальні.

Працювала допізна, приходила втомлена, але задоволена. Тиша стала її найкращим другом. Ніхто не командував, не критикував, не вимагав уваги.

Спокій виявився дивовижною розкішшю. Вранці можна було пити каву, не поспішаючи. Увечері читати книгу, або дивитися фільм. Вихідні проводила у парку, чи музеях. Впевненість у завтрашньому дні зростала з кожним днем.

У недільний ранок Тетяна сиділа на кухні з кухлем чаю. Сонце зазирало у вікно, підсвічуючи порошинки в повітрі. Тиша була ідеальною. Телефон задзвонив різко та несподівано.

На екрані висвітлилося – “Мама”.

Тетяна завмерла з кухлем у руках. Дивилася на миготливий екран і не рухалася. Дзвінок продовжувався, розриваючи ранковий спокій на частини.

Ні. Не сьогодні. Не цього ідеального недільного ранку.

Телефон замовк. Тетяна видихнула і відпила ковток чаю, що охолонув. За хвилину мелодія зазвучала знову. Потім ще раз. Мати не здавалася.

На четвертий дзвінок Тетяна здалася. Провела пальцем на екрані.

– Ти чого слухавку не береш? – голос матері одразу перейшов на крик. – Я вже пів години надзвонюю!

– І тобі доброго ранку, мамо, – сухо відповіла Тетяна. – Навіщо дзвониш?

– Я не можу зателефонувати своїй дочці?

Тетяна відкинулася на спинку стільця. Знайомі інтонації, знайомі закиди. Нічого не змінилося.

– Добре, мамо. Про що хотіла поговорити?

– У нас новини! – тон матері став урочистим. – Андрій одружується! За два місяці весілля.

Тетяна мовчала, перетравлюючи інформацію. Брат нарешті зважився створити сім’ю. У тридцять років, живучи з матір’ю в її двокімнатній квартирі.

– Вітаю, – мовила Тетяна рівно. – Передавай привіт нареченому.

– І ти запрошена, звісно! Будеш на весіллі?

– Буду.

– Чудово! Я вже…

Тетяна натиснула на відбій. Розмова закінчена. Телефон знову задзвонив, але вона вимкнула звук і відклала вбік.

Два місяці пролетіли швидко. Робота, облаштування квартири, поодинокі зустрічі з друзями. Тетяна майже забула про майбутнє свято. Згадала лише напередодні. І поспішила зняти з картки гроші.

Двадцять тисяч. Пристойна сума для подарунка братові. Хоча він ніколи не цікавився її життям.

У РАЦСі Тетяна зайняла місце в останній смузі. Андрій виглядав нервовим у костюмі, що погано сидів. Наречена – тиха мишка з опущеними очима. Мати сяяла від щастя, поправляючи нову сукню.

– Танюшо! – підбігла мати після церемонії. – Як добре, що ти приїхала!

Брат підійшов слідом.

– Звичайно, приїхала, – Тетяна простягла конверт. – Вітаю.

На бенкеті мати не відходила ні на крок. Говорила без упину, розмахуючи руками.

– Бачиш, який Андрійко молодець? – шепотіла вона на вухо. – Став справжнім сім’янином. А ти все одна блукаєш. Коли вже вийдеш заміж?

Тетяна кивала, посміхалася гостям, їла салат. Мати продовжувала.

– У твоєму віці час про дітей думати! Годинник цокає. А Андрій уже одружений, скоро онуків подарує.

– Мамо, може, годі? – Тетяна відклала виделку.

– Про що ти? Я ж правду говорю. Подивися на себе – одна, як перекотиполе.

Терпець урвався. Тетяна розвернулася до матері всім корпусом.

– Натомість я у власній квартирі живу, – сказала вона чітко. – А не в маминій двокімнатній у тридцять років. І тепер Андрій ще й жінку туди притяг.

Мати замовкла. Обличчя її стало кам’яним.

– Як ти смієш? – прошипіла вона. – Андрій все одно більшого в житті досяг. І не тобі його судити!

Тетяна кивнула. Встала із-за столу, взяла сумочку.

– Звісно, ​​мамо. Усього хорошого.

Вона пішла, не прощаючись із братом. Надворі дихалося легше.

Вдома Тетяна сіла на диван та заплакала. Тихо, без схлипів. Сльози текли самі по собі. Нічого не змінилося за ці роки. Андрій, як і раніше, залишався улюбленим сином. А вона – просто на заваді, яку терплять із ввічливості.

Минуло два місяці. Тетяна не дзвонила матері та не відповідала на її рідкісні повідомлення. Робота, будинок, спокій – життя налагодилося без сімейної драми.

Вечір п’ятниці Тетяна проводила з користю. Пральна машина гуділа на кухні, а вона складала чисту білизну у спальні. Вихідні хотілося провести без домашніх справ.

Дзвінок у двері пролунав різко та наполегливо. Тетяна кинула рушник на ліжко і пішла відчиняти. Не дивлячись у вічко, повернула ключ.

На порозі стояла мати. Поруч із нею нагромаджувалися три валізи, спортивна сумка та коробка. Тетяна застигла у дверях.

– Що відбувається? – Видихнула вона.

– Пусти мене у квартиру, – мати рішуче протиснулася повз дочку. – Поговорити треба.

Тетяна дивилася, як мати затягує речі до передпокою. Валізи ледь поміщалися у вузькому коридорі.

– Мамо, поясни, що це означає?

– Все дуже просто, – мати розстебнула куртку. – Оля в положенні. Їм у двокімнатній стало тісно. Вирішили, що я з’їду.

Тетяна притулилася до стіни. Світ перекинувся за п’ять хвилин.

– Куди ти з’їжджаєш?

Мати повісила куртку на гачок із виглядом повноправної господині. Рухи її були спокійними, впевненими. Тетяна спостерігала за цією нахабною простотою і не вірила тому, що відбувається.

– Сюди, звісно, ​​- здивовано глянула на дочку. – У старшого сина сім’я. А ти одна! Тому повинна прийняти мене до себе.

Кров кинулася в голову. Повітря стало густим, важким. Тетяна стиснула кулаки та випросталась. Двадцять п’ять років образи підійнялися грудкою до горла.

– Повинна? – голос тремтів від обурення. – Після того, що було?

Мати повела плечима, ніби струшуючи пилюку. Байдужість у її очах була гірша за будь-які образи.

– Про що ти кажеш? – Мати махнула рукою.

– Про те, що я спала на розкладачці, поки брат займав окрему кімнату! – Тетяна більше не стримувалася. Слова виривалися назовні, як вода, що прорвала греблю.

– Про те, що ти купувала йому нові речі, а мені діставалися недоноски! Про те, що я ніколи не була коханою дитиною!

Мати скривилася, наче від неприємного запаху. Відвернулася до дзеркала і поправила зачіску.

– Вигадуєш дурниці, – байдуже відмахнулася вона. – Нічого цього не було.

Цих слів Тетяні вистачило. Лють накрила з головою. Руки затремтіли, дихання збилося. Вона розвернулася і відчинила вхідні двері настільки різко, що ті з гуркотом врізалися в стіну. Схопила першу валізу і витягла на сходовий майданчик.

– Що ти робиш? – заверещала мати, кидаючись до валіз.

Тетяна діяла швидше. Адреналін надавав сили. Друга валіза видалася легкою, як порожня коробка.

– Те, що мала зробити давно, – видихнула Тетяна, тягнучи багаж.

Мати металася по коридору, намагаючись перегородити шлях. Обличчя її почервоніло, очі блищали від злості.

– Зупинися негайно! – Мати намагалася схопити дочку за руку.

Тетяна відсмикнулася так різко, що мало не впала. Остання валіза полетіла на майданчик із глухим стуком. Сумка та коробка пішли за нею.

– У тебе є чудовий улюблений син, – сказала Тетяна рівно, виставивши матір за двері. – От нехай він і вирішує, де тебе поселити. А цю квартиру купила я сама. І нікого сюди не пущу!

– Але ж це свинство! – кричала мати. – Ти егоїстка! Так не можна чинити з матір’ю!

Тетяна зачинила двері так сильно, що забрязкали шибки. Повернула ключ двічі тремтячими пальцями. За дверима лунали істеричні крики та вимоги відчинити.

Ноги підкошувалися. Тетяна притулилася спиною до дверей і поволі з’їхала вниз. Сіла прямо на підлогу, обхопивши коліна руками. Серце шалено калатало, у роті пересохло. Тетяна дістала телефон та набрала номер Олени.

– Лєно, приїжджай до мене, – попросила вона. – Мені треба виговоритись. Спечу твій улюблений пиріг.

– Вже їду! – Подруга не стала розпитувати. – За годину буду.

Тетяна підійшла до вікна. Мати стояла на вулиці біля під’їзду з речами, розмахувала руками й розмовляла телефоном. Мабуть, дзвонила до Андрія.

Сім’я втрачена остаточно. Але поряд є люди, які підтримають у скрутну хвилину. І цього поки що достатньо для щастя. Жіноче щастя ще попереду, – які її роки…

А ви що скажете з цього приводжу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.