– У вас буде дві квартири, а в мене жодної? – з образою вимовила свекруха

Ми одружилися відразу після інституту. Весілля ми не грали, через відсутність грошей. На нашому скромному розписі були лише батьки, та кілька друзів.

Через кілька років мені вдалося влаштуватися на більш престижну роботу.

– Манюня, тепер у мене майже вдвічі більша зарплатня і нам точно схвалять іпотеку, – натхненно повідомив я.

– Ти навіть не уявляєш, наскільки я цьому рада. Мені так набридло блукати по орендованих квартирах, – щиро сказала Олена.

– Для початку нам потрібно трохи напружитися і зібрати гроші на початковий внесок, – серйозно промовив я.

– Можливо зайняти частину грошей у батьків? Чим швидше купимо власне житло, тим більше заощадимо на оренді, – запропонувала дружина.

– У моєї матері точно немає таких грошей. Вона сама бідкається, і орендує квартиру в передмісті, – гірко посміхнувся я, – а у батька я нізащо просити не стану.

– Гаразд, тоді попросимо позику у моїх батьків, – впевнено заявила Олена.
– Давай спочатку самі хоч трохи накопичимо грошей, а там подивимося, – рішуче промовив я.

Я не хотів залазити у борги без особливої ​​потреби. Моя горда і честолюбна вдача не дозволяла мені цього зробити.

Через пів року нам вдалося самостійно накопичити на початковий внесок і, потреба у позиці відпала сама собою.

Тож незабаром ми оформили іпотеку, та купили свою першу двокімнатну квартиру. Коли про це дізналася свекруха, вона відразу примчала подивитися на наше новопридбане житло.

– Ой які ви молодці! Тепер у нас у всіх є власний кут, – радісно вимовила вона, оглядаючи квартиру.

Я незрозуміло подивилася на свекруху, але ніяк не відреагувала на її репліку. Я вирішила, що вона обмовилася.

– Спочатку потрібно ремонт зробити, у квартирі, як бачите, все ще з радянських часів стоїть, – діловим тоном промовила я.

– Потім ще меблі купити та розставити, техніку придбати. Коротше, справ ще багато, – додав Семен і важко зітхнув.

– А де ви житимете, поки ремонт робитимуть, ви ж з орендованої квартири з’їхали? – здивовано запитала свекруха. – У мене ніде жити, нам з Антоном і так місця мало.

– З яким Антоном? – засмутився від почутого я.
– Антон – мій кавалер, ми нещодавно стали зустрічатися, – гордо заявила вона.

– Як давно ви зустрічаєтеся? – здивовано поцікавився я.

– Майже два тижні. Він такий галантний, – захоплено поділилася мати. – А головне, шляхетний. Антон після розлучення свою квартиру віддав дружині.

– Тому й живе у тебе, – єхидно посміхнувся я.
– То ви мені не відповіли, де жити плануєте? – повернула вона розмову у колишнє річище.

– Мій дядько на кілька місяців поїде жити до дітей в інше місто, – повідомила я. – Він дозволив нам тимчасово пожити у нього.

– А ви встигнете за цей час зробити ремонт? – спантеличено поцікавилася свекруха.

– Швидше за все, дядько погодиться на пропозицію своїх дітей, та залишиться у них назавжди. Вони давно вже пропонували йому переїхати до них на зовсім!

– Так? Так це чудово! Як же нам пощастило, аж дві квартири! – натхненно промовила свекруха. – Ну, гаразд. Заговорилася я з вами, мені ще Антона годувати треба.

Вона попрощалася з нами, та поспішила додому. Вона пішла, а ми обговорили майбутній ремонт. Ніхто з нас не згадав і, тим більше не надав значення словам свекрухи про дві квартири, а дарма.

Незабаром бригада будівельників розпочала ремонт. Мати Семена чомусь вирішила, що без її порад у цій справі ніяк не обійтися.

Проте, зі зрозумілих причин, ремонтники її не слухали, тому вона усі свої претензії висловлювала нам.

– Ти бачив, які кахлі вони зібралися класти у ванній кімнаті? Мені вони категорично не подобаються, – обурено промовила вона.

– Чому? Нам з Оленою вони сподобалися, – здивовано спитав я.

– Він помаранчевого кольору! Ви зовсім збожеволіли? Це ванна кімната, а не дитяча. Чому ви зі мною не порадились? – продовжила бурчати мати.

– Навіщо? Платимо за ремонт ми з Оленою, отже, і вибираємо ми, – резонно зауважив я.
– Дивись, який ти дорослий став, без матері все вирішуєш, – роздратовано відповіла вона.

– Ти чого образилася? Хіба я не маю рації? – промовив я.

– Може в чомусь і маєш, але моя думка все одно могла б бути врахованою. Ключі мені від квартири даси? – несподівано запитала вона.

– Навіщо вони тобі? – здивовано поцікавився я.
– Щоб бригаду ваших будівельників контролювати, поки ви на роботі, – незворушно промовила вона.

Я важко зітхнув і мовчки віддав матері запасний комплект ключів. Мені було простіше задовольнити її забаганку, ніж починати сварку.

До закінчення ремонту мати ще кілька разів скаржилася мені, що її не влаштовує дизайн та якість ремонту.

Щоразу я вислуховував її, але нічого не робив, бо нас з Оленою все влаштовувало.

Нарешті настав той день, коли ми обставили відремонтовану квартиру новими меблями й, могли в неї сміливо заїжджати. Однак зробити це з першого разу, на превеликий подив, у нас не вийшло.

– Дивно, двері не відчиняються. Ключ крутиться, але ніякого толку немає, – здивовано сказав я. – Невже там хтось є…

Я з усієї сили почав стукати у двері. За кілька хвилин мені відкрила мати.

– Чого ломитеся? Зателефонувати не могли, перед тим, як у гості йти? – невдоволеним голосом запитала вона.

– У гості? Ми додому прийшли! Ти що тут робиш? – ошелешено запитав я.

– Як це що? Живу я тут, синочку, – глузливим голосом промовила мати. – Заходьте, нема чого на порозі стояти. Я вас з Антоном познайомлю.

Ми, нічого не розуміючи, пройшли за нею всередину. Вона провела нас у зал, де на дивані сидів повненький високий чоловік років сорока і дивився телевізор.

– Антоне, це мій син і невістка Олена. Це вони нам квартиру подарували, – гордо сказала вона.
– Правильно тебе мати виховала, батькам треба допомагати, – ліниво відповів Антон.

– Мамо, ти що кажеш? Нічого я тобі не дарував! Це наша з Оленою квартира, ми її собі купували, – обурено вигукнув я.

– Як це для себе? А де мені накажеш жити? У вас буде дві квартири, а в мене жодної? – Сердито сказала вона.

– Які дві квартири? Про що ви кажете? – Незрозуміло запитала Олена.

– Ця, й твого дядька! Знаєш, що? До зустрічі з тобою мій син не був таким жадібним! – на одному подиху випалила свекруха.

– З чого ви взяли, що дядько віддав нам свою квартиру? Він, якщо і не повернеться, то все одно продасть її, – здивовано промовила я.

– Мамо, припиняй балаган і їдь разом з Антоном до себе додому, – скомандував я і, вичікуючи подивився на матір.

– Мені нікуди йти, я вже з’їхала з орендованої квартири, – засмучено відповіла мати.

– Лєро, так виходить, що в тебе немає хати, а без хати я бабу і краще знайду, – посміхнувся Антон і підвівся з дивана.

Буквально за десять хвилин чоловік зібрав сумку зі своїми речами, та втік.

– Залицяльника, звичайно, ти знайшла собі знатного! Добре, що цей приймак сам звалив, – зневажливо озвався я про Антона.

– Чого гарного? Я тепер без чоловіка залишилася, а все через вас! – щиро промовила мати. – Міг би й мені залишити цю квартиру!

– Ага, а самі ми на вулиці житимемо? Це тобі потрібно було гроші, отримані з продажу своєї частки, в нову квартиру вкласти, а не промотувати їх, – роздратовано сказав я.

Мати нічого мені не відповіла і розплакалася. Протягом години ми з’ясували, як житимемо далі.

У результаті ми вирішили, що мати кілька місяців поживе із нами, а потім знову винайме собі квартиру.

Однак, вона з’їхала від нас набагато раніше. Лише за два тижні вона зустріла нового “нареченого” і переїхала жити до нього. Ось така в мене легковажна мати!

Замість того, щоб замислитися про своє житло, вона пурхає по “нареченим”! А старість же й не за горами! Як мені напоумити її взятися за розум? Можливо дасте слушну пораду?