– У вас його серце… — тихо промовила вона. — Серце мого чоловіка… Чоловік не знав, що сказати. Він взагалі не уявляв, як треба поводитися в такій ситуації.

Він щодня проїжджав повз це місце — звичний маршрут на роботу. Тут, біля парку, на нього чекав вірний приятель — невеличкий пес із хвостом, закрученим у кільце.

Собака незмінно з’являвся в той самий час, чекаючи саме його. Чоловік приїжджав двічі — вранці та ввечері, і щоразу його зустрічали радісний гавкіт та привітний погляд.

Пес кидав на нього віддані очі, а чоловік незмінно діставав щось смачне — частування для друга. Він гладив тварину по голові, і пес, немов відповідаючи на ласку, оживав від щастя.

Хто з них сподівався сильніше – пес чи людина – було неясно. Але надія безперечно жила в обох. Чоловік уже розповідав про пса сім’ї: дружині, восьмирічному сину та шестирічній доньці.

Вони навіть придумали ім’я — Дік. Він сфотографував собаку та показав знімки вдома. Всі чекали на нового члена сім’ї та навіть встигли посперечатися, хто гулятиме з ним і де він спатиме.

Машина у чоловіка була далеко не нова, зі зношеними деталями, які потребують заміни. Грошей катастрофічно не вистачало, і щоразу він вибирав на користь сім’ї, відкладаючи ремонт.

Це рішення виявилося фатальним. Гальма не спрацювали, і на повороті машина потрапила прямо під багатотонну вантажівку з причепом.

У лікарні, коли лікарі повідомили дружину, що шансів немає, вона знепритомніла. Але це ще не кінець.

Виявилося, що чоловік залишив заповіт — він погодився передати свої органи тим, кому вони будуть життєво потрібні. У лікарні це знали. Дружину привели до тями та, посадивши в крісло, попросили підписати документи.

Людина, якій пересадили серце жила в іншому районі. Після операції минуло пів року і лікарі наполягали на регулярних прогулянках. Він часто виходив у той самий парк.

Одного разу, прогулюючись, він помітив схудлого пса. Шерсть у того стирчала в різні боки, погляд був згаслим, а рухи — нерішучими. Але, заглянувши в очі тварини, чоловік побачив у них щось. Чи то тривогу, чи то… очікування?

Пес тягнув носом повітря, потім махнув хвостом і підійшов ближче. Чоловік простяг руку, і той несподівано загавкав, уткнувся мордою і почав облизувати його обличчя.

– Що з тобою? – здивувався він. — Ти ніби мене знаєш… Хоча я певен, що ми не зустрічалися.

Але пес ніби не чув. Він притиснувся до чоловіка всім тілом і не відходив.

– Ну що ж, — зітхнув чоловік. — Доведеться тебе забрати. Тепер разом гулятимемо.

З цього дня пес ні на крок не відходив. Він спав поруч, ходив по п’ятах, ніби боявся знов втратити. Між ними швидко утворилася міцна прихильність.

І все ж таки чоловіка не залишало дивне відчуття. Пес дивився на нього якось особливо — ніби впізнав у ньому когось іншого. Минуло ще пів року, перш ніж одна нав’язлива думка почала мучити чоловіка.

Він не міг знайти собі спокою, доки не вирішив усе з’ясувати. Отримавши потрібну адресу, він довго наважувався.

В один із вихідних він таки підійшов до потрібних дверей і подзвонив.

Жінка, що відчинила двері, подивилася на нього з легким подивом — хотіла вже сказати, що він помилився… Але в цей момент через його ноги виринув собака.

– Дік! — скрикнула вона, кинулась до пса, підняла його на руки і почала цілувати морду.

На шум вибігли діти. Хлопчик і дівчинка радісно закричали і кинулися обіймати собаку.

– Боже, невже це він! – Жінка перевела погляд на чоловіка. — Де ви його знайшли? Як зрозуміли, що він наш? Як ви дізналися, де ми живемо?

Чоловік зітхнув і серйозно сказав:

– Нам треба поговорити. Чи можна увійти?

Жінка одразу стала серйозною. Уважно подивившись на нього, сказала:

– Проходьте на кухню. Я зараз поставлю чай. Діти,— звернулася вона до сина та дочки,— ми з дядьком поговоримо, не заважайте нам.

Але чай так і не був заварений. Вона сіла навпроти та розплакалася.

– У вас його серце… — тихо промовила вона. — Серце мого чоловіка…

Чоловік не знав, що сказати. Він взагалі не уявляв, як треба поводитися в такій ситуації.

Коли вона трохи прийшла до тями, він сказав:

– Залишіть собаку собі.

– Ні, – похитала вона головою. — Ми його шукали, обійшли весь парк та пів міста. Я хотіла зберегти його на згадку про чоловіка… Але пес сам вибрав. Він відчув його сме рть. Якось дізнався, що його серце тепер у вас. Він знайшов саме вас. Тепер ви його господар. Точніше, ви обоє.

– А діти? — спитав він. – Як ви їм поясните?

– Я щось вигадаю, — відповіла вона. — Але ж ви повинні пообіцяти мені одну річ.

– Кажіть, – кивнув чоловік.

– Приходьте до нас у вихідні. Просто приходьте та гуляйте з дітьми. Їм так радісно знову бачити його. Ви згодні?

– Звісно.

Вони просиділи до пізнього вечора. Жінка розповідала про життя з чоловіком, а діти, хоч і засмутилися, що пес знову пішов, втішилися тим, що він приходитиме у вихідні.

З того дня він чекав на вихідні з нетерпінням. Він був самотній, а зустрічі з дітьми та радість у їхніх очах наповнювали його щастям.

Жінка також не заперечувала. Дітям вона нічого не сказала про пересадку серця. Але якось зрозуміла: не може уявити, що він більше не прийде. Тоді вона сіла з дітьми та розповіла їм усе.

А він… Він усе більше відчував, що не може не бути поряд. Наче серце — те саме, чуже – тягнуло його до цієї сім’ї. І він більше не намагався розібратися, чия це воля — його чи серця. Він просто слідував поклику.

За рік він переїхав до них. Продали квартиру, купили нову в іншому районі. Він намагався щосили, щоб заслужити любов дітей. І досяг цього.

Він був по-справжньому щасливим. Жінка дивилася на нього з довірою та теплом. Але була одна річ, що не давала йому спокою.

Кого вона у ньому бачила? Чоловіка, якого втратила? Чи його самого? Чи обох одразу?

Коли я дізнався про цю історію, він так і не наважився поставити їй це питання. А тепер… тепер я не знаю, чи станеться це колись.

І це питання не виходить у мене з голови: А що вона йому відповіла? Як ви вважаєте?

Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.