У вікно лив холодний жовтневий дощ. Десь у Києві жили люди, які десять років називали її дочкою. І десь жили ті, хто дав їй життя, але не захотів її кохати

– Досить, Даша! — Віктор Павлович відклав газету і подивився на дочку з тяжким поглядом. — Мені набридло слухати твої докори щовечора.

Дарина завмерла біля дверей, стискаючи в руках куртку. Вона сподівалася непомітно прошмигнути повз, але її план провалився.

— Я просто до Олени збиралася, — спробувала виправдатись дівчина.

— О десятій вечора? Та ще посеред тижня? — Тамара Сергіївна не підводила голови від стопки зошитів, але її голос був наповнений втомою. – Даша, завтра ж заняття.

— А що мені робити? Ці безглузді кухарі з їхніми порядками! – Вибухнула сімнадцятирічна дівчина. — Ви мене туди запхали, а тепер вимагаєте, щоб я вчилася!

Віктор Павлович повільно підвівся з дивана. Високий, широкоплечий чоловік виглядав спокійним, але Даша знала: коли батько підводиться таким чином, його терпіння закінчується.

– Ми тебе нікуди не запихали. Ти сама відмовилася йти у в одинадцятий клас.

– Бо ви весь час давили! — Даша відчула, як усередині закипає знайома образа. — Вчись, вчись, вчись! А навіщо? Щоб стати такою ж сірою, як ви?

Тамара Сергіївна здригнулася і нарешті підвела голову від зошита. Сорокап’ятирічна жінка виглядала змученою: робота в школі, будинок, постійні конфлікти з дочкою вимотували її.

– Даша, ми хочемо для тебе найкращого…

– Найкращого? – Дівчина гірко засміялася. — Ви навіть не знаєте, чого я хочу! Бо ви мені чужі!

Повисла тиша. Тамара Сергіївна зблідла, а Віктор Павлович стиснув щелепи.

– Знову за своє, — тихо промовив він. – Скільки можна?

Дар’я відчула задоволення від того, що натиснула на болючу тему. Так, вона знала правду про своє походження.

Пам’ятала дитячу оселю, пам’ятала, як десять років тому її забрали ці люди. І з кожним роком все ясніше розуміла: справжні батьки ніколи б так із нею не чинили.

– А що тут такого? – продовжувала вона наступати. — Рідні батьки зрозуміли б мене. Вони не змушували б жити за вашими правилами.

– Які рідні батьки? — Віктор Павлович ступив до дочки. — Ті, що викинули тебе сім років тому?

Даша прийшла до тями та згадала, що казала їй вихователька дитячого будинку Клавдія Єгорівна:

«Відмовні діти повинні радіти будь-якій крихітці уваги».

Але ж ні. Вона могла буди відмовною. Не могло такого бути. Щось трапилося з її справжніми батьками, якась трагедія. І коли вона їх знайде, все стане на свої місця.

– Я знайду їх, — твердо сказала Даша. — І піду до них.

– Іди, — несподівано спокійно відповів Віктор Павлович. — Двері не зачинені.

Дівчина здивувалася. Вона чекала умовлянь, сліз, звичного їй «дочко, не говори так». А тут…

– Вікторе, що ти кажеш? — злякано прошепотіла Тамара Сергіївна.

– Те, що назріло, — батько не зводив очей із дочки. — Якщо ми їй чужі, якщо вона нас не поважає, то навіщо тримати насильно?

Дарина відчула, як земля йде з-під ніг. Але гордість не дозволила відступити.

– Добре! – вигукнула вона. – Добре! Я й справді піду!

Через тиждень вона вже сиділа у соціальній службі, заповнюючи папери на пошук біологічних батьків. Співробітниця, огрядна жінка в окулярах, переглядала документи без особливого ентузіазму.

– Матері тридцять три роки, звати Ірина Борисівна. Прописана тут, у місті Києві. — Жінка підняла втомлені очі. — Дитино, а ти впевнена, що тобі це потрібно?

– Абсолютно, – твердо відповіла Даша.

Будинок, де жила її біологічна мати, виявився старою п’ятиповерхівкою у робочому районі. Даша довго стояла біля під’їзду, збираючись із духом. А потім натиснула на дзвінок.

Двері відчинила жінка середнього віку в запраному халаті. Світле волосся недбало зібране у хвіст, обличчя без макіяжу, але риси… Риси справді були схожі на Дашини.

– Ви… ви Ірина Борисівна? — невпевнено спитала дівчина.

Жінка примружилася, вивчаючи гостю. Потім щось майнуло в її очах — впізнавання.

– Даша? – прошепотіла вона. – Господи … це ж моя дівчинка.

І розплакалася. Дарина відчула, як усередині щось перевертається. Нарешті. Нарешті вона знайшла того, хто справді радий її бачити.

— Проходь, доню, проходь, — Ірина втягла дівчину у квартиру. – Розповідай, як ти знайшла мене.

Однокімнатна квартира була незатишною: старі меблі, затертий килим, запах затхлого повітря. Але Даша не звертала уваги на деталі.

– А я завжди знала, що ти шукаєш мене, — говорила Ірина, ставлячи перед дочкою чай. — Материнське серце відчуває.

– Чому… чому мене віддали? — наважилася спитати Даша.

Ірина зітхнула й опустила очі.

– Мені було шістнадцять років, коли ти з’явилася. Уявляєш? Сама ще дитина. А твій батько… — вона гірко посміхнулася. — Зник, щойно дізнався про дитину. Я думала, що не зможу тебе виховати. Хотіла, щоби у тебе була нормальна родина.

– Але ж я знайшлася! – Вигукнула Даша. – Тепер ми можемо бути разом!

Ірина посміхнулася, але усмішка здалася дівчині якоюсь натягнутою.

– Звісно, ​​доню. Звісно, ​​можемо.

Даша переїхала до біологічної матері за два тижні. Тамара Сергіївна плакала під час прощання, Віктор Павлович мовчки допоміг донести речі до таксі. Ніхто не намагався її зупинити.

Перші дні у новому будинку здавались казкою. Ірина називала її донечкою, розповідала, як мріяла про зустріч, показувала старі фотографії. Даша почувала себе нарешті вдома.

Але невдовзі з’ясувалося, що Ірина ніде не працює.

– Здоров’я не дозволяє, — пояснювала вона. — Серце, нерви… Ти ж не кинеш маму?

Даша влаштувалася на підробіток у кафе поряд із технікумом. Гроші йшли на їжу, комунальні платежі. Навчання почало відходити на другий план.

– Мамуся хворіє, – виправдовувалася вона перед викладачами, пропускаючи заняття.

А потім з’явився біологічний батько.

Даша випадково виклала у соціальні мережі фотографію з Іриною, і за тиждень їй написав незнайомий чоловік:

«Я твій батько. Давай зустрінемося».

Зустріч відбулася у тому ж кафе, де Даша підробляла. Михайло Юрійович виглядав пристойно: костюм, краватка, дорогий годинник. І вибачався, вибачався…

— Я був молодий і дурний, — говорив він, стискаючи руки доньки. – Злякався відповідальності. Але потім шкодував усе життя.

– Чому мене не шукав? – Запитала Даша.

Чоловік зам’явся.

– Думав, що Ірина має рацію. Що так тобі буде краще.

– А мама казала, що ти втік.

– Мама… — Михайло Юрійович помовчав. — Дашо, а вона тобі розповідала, чому насправді відмовилася від тебе?

– Бо була молода та самотня…

– Не зовсім так, — батько ніяково відкашлявся. — Ми ще зустрічалися. І я пропонував одружитися, забрати дитину. Але Ірина сказала: навіщо нам цей тягар? Ми ще молоді, хочемо пожити собі.

Даша відчула, як холоне кров.

– Це неправда.

– Доню, я розумію, тобі боляче це чути. Але вона сама наполягла на відмові. Сказала, що з дитиною нецікаво буде.

Увечері вдома Даша дивилася на матір новими очима. Ірина лежала на дивані, дивилася телевізор та просила принести чай.

– Мамо, тато каже, що ви разом вирішили відмовитися від мене.

Ірина смикнулася, але швидко взяла себе в руки.

– Він бреше, доню. Чоловіки завжди брешуть, коли треба виправдати себе.

– А чому ти мене сімнадцять років не шукала, коли так шкодувала?

– Та як же шукати? Я думала, у тебе все гаразд…

Даша зрозуміла, що і мати бреше. Просто краще за батька.

Наступного дня вона зібрала речі. Ірина кричала, плакала, звинувачувала в черствості та невдячності. Але Даша не слухала.

Кімнату вона орендувала у літньої сусідки Параски Петрівни. Бабуся погодилася за символічну плату — аби хтось допомагав по господарству.

– А батьки де? — спитала вона першого дня.

– Батьків немає, – відповіла Даша.

Параска Петрівна кивнула з розумінням.

– Буває, дитинко. Буває.

Даша намагалася підтягнути навчання, але було пізно. Занадто багато пропусків, надто багато боргів. До того ж треба було заробляти на життя.

Іноді вона проходила повз будинок, де жили Тамара Сергіївна та Віктор Павлович. Бачила світло у вікнах, силуети у кімнатах. І розуміла, що життя там іде без неї.