У жіночому колективі завжди знайдеться місце для пліток. А, як відомо, язик у пліткарки довший за сходи. В одному дитячому садку часто обговорювали сімейне та особисте життя виховательки Люсі

У жіночому колективі завжди знайдеться місце для пліток.
А, як відомо, язик у пліткарки довший за сходи. В одному дитячому садку часто обговорювали сімейне та особисте життя виховательки Люсі. Для молодої жінки це були різні поняття. Люся, здавалося, із задоволенням дарувала приводи для пересудів.
У неї завжди шанувальників було море. Щойно в дитячому садку з’являвся сантехнік, столяр чи маляр, Люся, забувши про свої прямі обов’язки, бігла, нібито, допомагати майстрові. Хоча, далі неприкритого кокетства та багатообіцяючих усмішок, справа не йшла, всі були впевнені – у Люсі “рильце в пушку”.

Люся щебетала і сміялася, опиняючись серед чоловіків. Вона навіть мило жартувала зі сторожем Михайлом. Без п’яти хвилин пенсіонером. Їй подобалося “купатися” у компліментах, почуватися незрівнянною серед колег у своєму дитячому садку.

А, треба зауважити, Люся була одружена і виховувала доньку Алісу сім років. Але всі ці обставини анітрохи не бентежили та не заважали їй у своєму особистому житті.
Чоловік Валерій дуже любив свою Люсю. Порошинки з неї здував. Він здогадувався про безневинні забави дружини.

“Ну, що ж, якщо жінка вродлива… Їй важко не реагувати на увагу набридливих чоловіків. Зате Люся мені вірна дружина” – заспокоював себе Валерій.

Свята простота. Тим більше Люся запевняла чоловіка у своєму нескінченному коханні.

Люся виходила заміж на вимогу своєї мами. Вона говорила, що з піддатливого Валери можна “виліпити” ідеального чоловіка. Так воно й сталося. Валерій був відмінним фахівцем з електроустаткування. Часто їздив у відрядження на різні об’єкти. Повертаючись, задаровував Люсю та доньку незвичайними подарунками та весь вільний час присвячував родині. Але чогось Люсі в цьому тихому та комфортному шлюбі не вистачало. Пристрастей? Гри почуттів?

…І ось одного разу Люся закохалася до безпам’ятства. Все почалося з того, що сторожа Михайла несподівано вивели на пенсію. А охороняти дитсадок влаштували сина завідувачки. Славко навчався у медінституті на четвертому курсі. Готувався стати стоматологом.

Завідувачка дитячого садка Вікторія Борисівна вирішила допомогти своєму сину-студенту матеріально, тому запропонувала йому попрацювати ночами. Славко одразу погодився. Зайва копійка ніколи не завадить. Та й кохану дівчину можна буде в кіно зводити та морозивом пригостити.

І не важливо, що дівчини наразі немає. У такого молодого та перспективного юнака (майбутній стоматолог!) вона незабаром обов’язково з’явиться.

І тільки-но Славко узявся до роботи, Люся не змогла не зазирнути до нього в сторожку.

…Справа була зимового вечора. Усіх дітей розібрали батьки. Люся непрохано зайшла в гості до сторожа-студента. Познайомитись. Славик, як вихований юнак, запросив гостю присісти на стілець. Сам примостився навпроти на зношеному дивані. Люся вміла зав’язати невимушену розмову. За її балакучістю не встигнеш…

Розговорилися. Кінця та краю не було їх розмовам. Славко захлинаючись говорив про себе, про медицину, про своїх друзів. Люся розуміюче хитала головою. Потім Люся скаржилася на своє тужливе життя, а Славко вже ніжно тримав її за руку і заспокоював. Час у розмові минув непомітно. На місто вже опустилася ніч.

Славику довелося проводжати Люсю додому. Благо, вона жила поряд із дитсадком.
Так почався їх запаморочливий роман.

Люся не могла себе приборкати. Вона мчала в прірву, не зупиняючись. Славко незабаром освідчився їй у коханні. Вся ця історія моментально стала відома колективу дитсадка. А біля чужого рота не поставиш воріт. Завідувачка Вікторія Борисівна викликала Люсю до себе в кабінет. Для розмови.

– Люся, хочу нагадати – у тебе є сім’я. Прошу, як мати, дай Славку спокій. Забудь про нього. Ну що може бути спільного у вас? У тебе чоловік, дочка. Славку ще вчитися та вчитися. Йому не потрібне це крадене кохання. Чи ти хочеш, щоб я звільнила тебе за аморальну поведінку? – пригрозила завідувачка.

– Звільняйте, Вікторія Борисівно! Від Славка я не відступлюсь. Він мій! – Поставила крапку Люся і вибігла з кабінету.
-Дивися не пошкодуй! – крикнула навздогін розгнівана завідувачка.

Наступного дня Люся прийшла до Вікторії Борисівни із заявою про відпустку. Завідувачка без звуку підписала і додала:
– Сподіваюся, Люсю, ти отямишся. Мені не потрібна невістка з “приданим”!

Люся, прихопивши доньку (“придане”), поїхала до своїх батьків у село. Хотілося побути наодинці та ухвалити правильне рішення. Люся сама не розуміла, що з нею відбувається. Бажання? Пристрасть? Кохання? Хоча розум у цей час уперто мовчав, а серце тяжко просило кохання.

У селі жила ворожка Віола. До неї їздили люди з ближніх і далеких сіл за порадою, по допомогу у біді. Віолі було багато – 90 років. Але в неї був світлий розум і безліч оптимізму. Вона жила сама на околиці села у старій хатці. Раніше у Віоли був чоловік та сім дітей. Стара всіх пережила. Виплакала всі сльози, висушила своє горе і раптом стала віщункою.

Усі її прогнози рано чи пізно збувалися. Люди довіряли Віолі, ділилися потаємним і заразом побоювалися її. Люся прихопила гостинці Віолі і вирушила на околицю села “поворожити на долю”.

Не встигла Люся підійти до хати, як Віола її приголомшила:
-Ну що, дівчино, як хлопчика свого назвеш?
Люся не зрозуміла:
-Якого хлопчика?
-Рідного сина. У тебе ж навесні поповнення буде. Ти не знала? – Пророкувала Віола з порога.

Люся була заінтригована. Віщунка запросила гостю увійти до будинку. У темній і тісній хаті висіли на стінах ікони, на печі лежали пучки пахучих трав, на столі стояли запалені свічки.
-Сідай, люба. Все розповім про тебе. Знаю, про що засмучуєшся, – почала свій “сеанс” Віола.

Вона розкинула старі карти. Тяжко зітхнула.
– Не тягни, бабусю. Говори, – почала переживати Люся.
– Дочка твоя вийде заміж за військову людину. Поїде з ним далеко-далеко. Там служба в нього буде. А ти повернися до чоловіка. Він тебе прийме будь-яку. І хлопчика твого він покохає. А ти хочеш замок на піску побудувати… Якщо відвернешся від чоловіка – одна на всьому білому світі опинишся. Світла білого не побачиш, – наставляла Віола.

Потім вона щось нерозбірливо шепотіла, читала молитву, розігрівала віск. Далі вилила його в миску з водою. Віск окреслив силует.
-Що бачиш, дівчино? – Звернулася Віола до вже переляканої Люсі.
Люся уважно подивилась у миску з воском.
-Ой! Адже це … корова! – здивувалася Люся.
-Ну, йди з богом, дівчино. Більше нічого не скажу. Втомилася я, – попрощалася Віола.

Приголомшена Люся поставила пакет із гостинцями на стіл, вийшла надвір.
-Хм … Нічого не розумію. До чого тут хлопчик, корова? – знизала плечима Люся.
Віола посіяла ненадовго у душі Люсі сумніви. Але Люся вже все собі вирішила. Вона покине чоловіка і з донькою піде до Славка.

Стоп! Куди до Славка? Він же із мамою живе. Вікторією Борисівною. Але… Все одно, час ставити крапку. На двох стільцях не всидиш… Щось придумається. Що буде те й буде.
Люся повернулася додому до міста. Два тижні відпустки у селі тяглися нестерпно довго.
Люся скучила за Славком. Вона ледь дочекалася виходу на роботу. Після робочого дня на крилах полетіла до сторожки.

У сторожці сидів і, як завжди, димів цигаркою Михайло. Люся зблідла.
-Знаю, кого ти чекала побачити, Люсю … Звільнився твій залицяльник. Вікторія Борисівна подбала про синочка… Відправила Славка до родичів кудись у село. Сказала, мовляв, нехай мій син коров краще пасе, чим кохання крутить із заміжньою бабою! Ось так. А мене повернула на роботу. Ще й премію дала!

Побачивши, як Люся переживає, Михайло перейшов до гарної новини.
– Ось адреса Славка. Він мені залишив для тебе. Невже поїдеш до нього? Це ж далеко. Даремно ти, Люся закрутила шури-мури. У тебе ж чоловік – золото! Пошукати такого… Проґавиш ти його. А потім лікті кусатимеш. Підберуть такого. А Славко той – перекотиполе. Йому – що ти, що інша… Все одно. Ех, правду кажуть, що в чужу дружину чорт ложку меду кладе.

Михайло махнув рукою, розуміючи, що всіма своїми моралями навчає повітря. Люся вже бігла на пошту, на ходу вигадуючи листа коханому. Шматок паперу з адресою тримала в кулаку і притискала до серця, як коштовність.

…Відповідь прийшла за три місяці. Люся мало не збожеволіла, чекаючи звістки від коханого. Вона цілувала та обливала сльозами закритий конверт. Обережно відкривши та прочитавши листа, Люся обімліла. Жіночим акуратним почерком було написано: “Жінка! Славко – мій чоловік. Не пиши сюди.”

Люся наважилася поговорити з Вікторією Борисівною. Але завідувачка лише посміхнулася:
-Я не віддам тобі сина! Хіба ти ще не зрозуміла?
-Але в мене скоро буде дитина від Славка – закликала до справедливості та жалю Люся.
-Я бачу, що ти чекаєш дитину. Ну що ж, підеш у декретну відпустку. А від Славка ця дитина чи від твого чоловіка, чи… ще від кого… Хто ж знає? – добивала Вікторія Борисівна.

Люся збиралася в дорогу. Чоловіку сказала, що поїде відвідати батьків.
Валерій відпустив дружину, але сказав, щоб Люся оберігала себе. Адже вона у положенні.
А нам, мовляв, потрібне здорове маля.

Чоловік Люсі досі не підозрював, які пристрасті киплять у душі його дружини.
Люся приїхала на адресу. Дорогою надивилася на корів… Славко, побачивши Люсю, підбіг до неї з поцілунками.

-Люся? Як ти тут опинилась?
-Це правда? – Люся помахала аркушем біля обличчя Славка.
-Що це? – не зрозумів молодик.
-Цей лист написала … твоя дружина. Де вона? – обурювалася Люся.

-Нічого не розумію. Нема у мене дружини. Я поки що не одружився. Стривай-стривай. Зараз все з’ясуємо. На мою думку, я здогадуюсь, у чому річ. Мабуть, моя мама це влаштувала, – почав приходити до тями Славко.

Виявляється, лист Люсі написала сестра Вікторії Борисівни. Приховавши листа, адресованого Славку від Люсі. А Славко приїхав до села допомогти родичам зібрати врожай. Славко здогадався, що Люся в положенні. Закохані поспішили повернутись до себе додому.

Люся про все розповіла чоловіку. Валерій, спокійно вислухавши сповідь дружини, зібрав речі та пішов. Насамкінець сказав:
-Очевидно, все до того йшло, але я хочу, щоб ти була щаслива, Люся.

Славко негайно вселився у квартиру Люсі. Вікторія Борисівна обурювалася. Погрожувала Люсі. …Настав час і в Люсі з’явився син Павло.

Тепер для неї сімейне та особисте життя злилися воєдино. Люся пурхала над Славком. Ловила кожен його погляд. Вгадувала та виконувала бажання, наче золота рибка. Коли Павло навчився робити перші кроки та говорити “мама”, у гості завітала Вікторія Борисівна. Тобто рідна бабуся Павла.

Вона, побачивши онука, якось відразу пом’якшала і перейнялася ніжністю до Павла. Відразу почала пропонувати всіляку посильну допомогу. І взагалі, змінила гнів на ласку.
З того часу Вікторія Борисівна була частою гостею в будинку Люсі.

Згодом Павло став її сенсом життя. Вона його няньчила та балувала. Любила з онуком гуляти. І всіляко пишалася ним. Часто брала його з собою на роботу і залишала вдома ночувати. Здавалося, спокійне щастя пливтиме і пливтиме по океану життя. І жодні хвилі розчарувань його не обурять. Люся прожила зі Славком сім років. У цьому шлюбі були й бурхливі сварки та солодкі примирення та взаємні образи… А потім Славко пішов до іншої. До своєї молоденької пацієнтки. Лікував їй зуби та …закохався. Спалахнула любов – не погасиш … “Люся, я дихати без неї не можу!”

Люся покірно відпустила Славка в обійми розлучниці. Пам’ятала себе у момент закоханості. Тоді Люсю неможливо було умовити повернутися до рідної родини. Як тут утримаєш чоловіка?

А невдовзі прийшла Вікторія Борисівна і попросила віддати їй Пашу. Мовляв, життя нема без онука, а тобі ще доньку підіймати. Люся спочатку обурилася зухвалою пропозицією, а згодом, Паша все частіше й частіше став бігати до бабусі. Там його і нагодують, і одягнуть, і зацілують. І син непомітно переселився до бабусі.

А Люся знову замислювалася про особисте життя. Де її Валера тепер? Чи пам’ятає про неї? Про свою недолугу колишню дружину?

Захотілося його побачити, поговорити, обійняти, покаятися… Але залишаючи будинок, адреси Валера не залишив. Час не повернеш назад. Тикає і цокає.

Донька Аліса вийшла заміж за курсанта військового училища. Дочка – чужий скарб. Після закінчення навчання, Аліса з чоловіком поїхали.

Люся до сорока років залишилася одна. Словом, були вишні, та всі вийшли. Душа журилася й нила від болю та самотності, а серце хотіло сподіватися. Весь колектив дитячого садка помітив, що Люся ходить, як у воду опущена. Жінки щиро хотіли допомогти своїй велелюбній співробітниці. І на день народження подарували Люсі кошеня.

-Ось тобі, Люся, від усіх нас живий подарунок! Може, через нього свою долю зустрінеш. Як кажуть люди – у сорок років життя лише починається. А життя – штука непередбачувана, – жартували колеги.
-Не смішіть, дівчатка! Через кота зустріти долю? – повеселішала Люся.

Вона дбайливо взяла пухнасте кошеня, притиснула до себе. Жінки переглянулись. Мовляв, із подарунком вгадали. Він сподобався іменинниці. Люся принесла кошеня додому. І всю свою невитрачену ніжність почала віддавати йому. Вона купила всяких лотків, гребінців, шампунів, їжі в зоомагазині. Кіт купався у розкоші. Він за короткий час перетворився на розкішного доглянутого кота.

Якось, кіт захворів. Люся одразу ж повезла його до ветклініки. Увірвалась до кабінету:
-Рятуйте терміново мого котика! Це ваш обов’язок як лікаря!

Нарешті Люся звернула увагу на відсутність ветлікаря за робочим столом. У кабінеті стояв якийсь чоловік у робочій формі та тримав у руках дроти. О, Боже! Це ж … Валерій! Перший чоловік Люсі. Люся завмерла. У роті все пересохло.

-Ти? Чому тут? – змогла вимовити Люся.
-Коротке замикання. Ось ремонтую. Я досі електрик. Сідайте. Лікар зараз підійде, – сухо відповів Валерій і продовжив займатися своєю справою.

Люся сіла на стілець, ноги підкосилися. За хвилину увійшов ветлікар. Він уважно оглянув кота-пацієнта.
-Ну, Все ясно. Переїдає Ваш улюбленець, – резюмував лікар.
-І що ж робити? Чи не годувати? – Люсі не хотілося йти.
-Годувати, але помірно. Вибачте, але Ваш улюбленець схожий на м’яч.

Люсю це порівняння розсмішило і вона нестримно засміялася. Хоча їй хотілося плакати від радості зустрічі з колишнім чоловіком. Валерій та лікар підхопили сміх. Люсі стало так легко і спокійно. Як тоді, коли вона і Валерій були однією родиною.

Коли всі заспокоїлися, Люся, не зважаючи на лікаря, заговорила до Валерія.
-Подзвони мені, Валеро. Будь ласка. Номер телефону не забув? – благаючи попросила Люся.
-Не забув. Все пам’ятаю, – пожвавішав колишній чоловік.
Валерій зателефонував Люсі того ж вечора.