Уклали зі свекрухою суперечку: якщо ми за п’ять років купляємо квартиру без іпотеки, вона нам дарує іномарку! Якщо ні – з нас круїз! Інтрига

Все почалося шість років тому! На той момент ми з Сашком були одружені півтора року. Їжаку зрозуміло, що нам потрібна була власна квартира!

Але ми не діти мільйонерів, доходи у нас не були безмежними, тож можливості одразу щось купити у нас не було.

Все почала Вероніка Іванівна, моя свекруха! До себе у квартиру жити вона нас не запросила, але запропонувала інший варіант, плюс бонус.

Варіантом стала сусідка Вероніки Іванівни. Вони дружать багато років, тож сусідка здала нам кімнату за половину ринкової вартості.

Тепер про бонус. Він був розкішним: якщо ми за п’ять років купуємо собі квартиру без іпотек, то мати чоловіка купує нам іномарку.

У разі нашого програшу ми зобов’язалися відправити свекруху в круїз Середземним морем. Така ось суперечка!

Сашко повірив матері! Я, як дурна, повірила чоловікові!

Ініціатором суперечки була Вероніка Іванівна. За язик її ніхто не тягнув, ніхто нічого не просив. Ця обіцянка — купити нам машину, була повністю її ініціативою. Нам треба було лише придбати квартиру!

– Ви не зможете, кишка тонка, розважатись ви любите більше, ніж думати про майбутнє, — діловито вимовляв нам Вероніка Іванівна.

Ми з Сашком надихнулися: машина — дуже гарний бонус та стимул. І, підстебнуті образливими словами свекрухи, уклали цю суперечку: ми за п’ять років купуємо квартиру, свекруха нам дарує машину, якщо термін буде дотриманий!

Вероніка Іванівна раділа нашим успіхам: хвалила чоловіка за підробітки, мене – за господарність та економію.

Матеріально було нелегко! Морально теж: сусідка доповідала подружці про все, що у нас у побуті відбувалося.

Наприклад, свекруха просила рецепт тушкованої капусти, якої я приготувала велику каструлю. Їли ми її цілих три дні.

– Смачна, мабуть, бо ти її постійно готуєш, — з усмішкою до вух прокоментувала своє прохання Вероніка Іванівна.

Як би не так! Дешево та сердито!

Ми шалено накопичували гроші! Думали не про сьогодення, а про майбутнє. За чотири роки ми зібрали пристойну суму, якої вистачило на однокімнатну квартиру.

– Вітаю! — раділа Вероніка Іванівна, вперше прийшовши до нас у гості. Пам’ятаю про машину, але п’ять років ще не минуло, чекайте!

Про круїз, якого їй не видно, як своїх вух, свекруха теж згадала. Чоловік мамі натякнув, що після сплати боргу у вигляді машини все можливе.

Отже, минуло вже два роки, як ми живемо у своїй квартирі. Машини у нас досі немає! Свекруха всі розмови перекладає жартома. Або відповідає, що не відмовилася б від подяки за те, що нас простимулювала.

Теоретично, купити авто ми можемо самі. Але кредит брати не хочемо, накопичувати — не горимо бажанням, нам вистачило, тепер хочеться просто жити, ні в чому себе не стискаючи.

Я розумію, що Вероніка Іванівна розвела нас із цією суперечкою, як дітей! Начебто має бути прикро, що машина нам просто так не перепала, але образи я не відчуваю.

Втім, вдячності теж — не люблю хитрих людей! Це ми працювали, самі накопичили та купили! Тож не розумію, за які такі заслуги, я маю бути комусь вдячна?

Що скажете на такі хитрощі свекрухи? Чи винна вона нам машину, як вважаєте?