Уляна здригнулася від телефонного дзвінка, що пролунав у повній тиші. Відразу підступило якесь незрозуміле переживання. Таке з Уляною сталося вперше. Вона дивилася на незнайомий номер і не наважилася відповісти. А телефон дзвонив та дзвонив. Уляна натиснула зелену кнопку, в трубці схвильований жіночий голос сказав

Уляна здригнулася від телефонного дзвінка, що пролунав у повній тиші. Відразу підступило якесь незрозуміле переживання. Таке з Уляною сталося вперше. Вона дивилася на незнайомий номер і не наважилася відповісти. А телефон дзвонив та дзвонив.

Уляна натиснула зелену кнопку, в трубці схвильований жіночий голос сказав:

– Доброго дня, Уляно. Я тебе від чогось відволікла? Вибач!

Жінка замовкла, мабуть, чекала на відповідь. Але Уляна мовчала, перебирала в пам’яті, чий голос, але не могла згадати.

– Ти мене не впізнала? – продовжила жінка. – Я тітка Віра, мама Наталії. Згадала? Мама твоєї шкільної подруги.

Уляна, звісно, пам’ятає Наталю та її маму, хоч і останні двадцять років намагалася забути їх. Розмовляти ні з Наталею, ні з її мамою не було жодного бажання. Але, мабуть, тітка Віра зрозуміла це і сказала:

– Зачекай, не відключай телефон. Я на прохання дочки тобі дзвоню. Дослухай. Ти ж пам’ятаєш, що вона дуже нездужала? Так ось, її скоро нестане, просить, щоби ти приїхала до неї. Будь ласка, приїжджай. Ви ж були, як сестри. Попрощайся з нею. Я довго шукала твій номер телефону, а то раніше подзвонила б. Приїдеш?

– Не знаю, – відповіла Уляна і завершила розмову.

Недаремно телефонний дзвінок так схвилював Уляну, нічого доброго він не приніс.

Уляна з Наталією, дійсно, були подружками «не розлий вода». Наталю виховувала одна мама, жили вони бідно, у школі Наталю ображали. Ось Уляна і взяла над Наталією “шефство”. У Уляни сім’я була благополучна, цілими днями дівчата проводили в Уляни вдома. Робили уроки, а ввечері, після вечері, Наталя йшла додому.

Потім разом поїхали до міста, здобули професії, почали працювати.

Уляна вже жила з Миколою, з яким планували весілля, коли прийшла у сльозах Наталя та повідомила, що у неї виявили важку недугу. Уляні шкода було Наталю, вона всіляко допомагала їй. Довелося відкласти весілля, а гроші витратили на допомогу Наталі. Після того, як Наталю виписали, Уляна запросила її пожити з ними. Так простіше доглядати Наталю. Наталя йшла на поправку.

Загалом, через два місяці прийшла Уляна з роботи, а її речі виставлені в під’їзд. Вона зателефонувала у двері, вийшов Микола і сказав, що він любить Наталю, а Уляна може йти куди очі дивляться.

Як тоді було важко від зради двох, як здавалося, рідних людей. Уляна переживала, змарніла. Тоді до Уляни приїхала мама і допомогла впоратися з бідою. Уляна поїхала з цього міста. Ось вже двадцять років не чула нічого ні про колишню подругу, ні про колишнього нареченого. Та й не хотілося.

Уляна вийшла заміж і щасливо жила. І раптом цей дзвінок.

З одного боку, їхати не хотілося, з іншого – начебто як прохання людини, якої скоро не стане, гріх не з’їздити. І мама Уляни та її чоловік порадили з’їздити.

На Наталю важко було дивитись. Коли вона побачила Уляну, сльоза покотилася з її очей. Одними губами, без звуку, Наталя сказала: «Пробач». Сказала і заплющила очі. Більше вона їх не відкрила. Наступного дня Наталі не стало. Микола дуже переживав втрату дружини. Його заспокоювали, а він плакав. Уляна теж говорила якісь слова втіхи, що життя триває. Усі ті слова, які будь-хто говорить у таких випадках.

Після прощання Уляна збиралася на поїзд. Микола зголосився проводити Уляну. Вона відмовлялася, але мати Наталії сказала: «Хай з’їздить. Хоч розвіється».

До вокзалу їхали мовчки, а біля вагона Микола раптом сказав:

– Хочеш, я з тобою поїду? Ось зараз. Все кину та поїду!

Уляна від подиву навіть застигла:

– Ти про що? У мене є коханий чоловік. Ти мені не потрібен.

– Але погодься, ти ж досі любиш мене. Навіть приїхала сюди заради мене. Не дивись так, я одразу це зрозумів. Ну, не заради Наталі ти ж приїхала, вона все одно вже нічого не розуміла. Зізнайся, адже любиш мене?

Наталя засміялася:

– Добре, що тоді так вийшло, і я не вийшла за тебе заміж. Інакше не зустріла б свого чоловіка. Прощавай, Миколо!

Поїзд стукав колесами, а Уляна думала, правильно, що з’їздила. Неначе завершила щось недороблене. Наталю, звісно, шкода, але в душі Уляни вщухли якісь давні переживання.