– Унітаз – це обличчя господині! – Вчила моя подруга свою невістку, а та за словом в кишеню не полізла

Маю подругу ще зі студентських років. Ми, колись, вже дуже давно навчалися разом. З того часу вже ціле життя минуло! Спершу ми дружили удвох, потім вийшли заміж і стали дружити сім’ями, а коли підросли наші діти, то дружили й вони.

Ми, звичайно, не щодня бачимося, але спілкуємося досить часто. Робота багато часу займає. З віком стало важче фізично щось планувати на “після роботи”.

Часом так втомишся, що нікуди вже тягтись сил немає. Але, крім того, що ми друзі, я ще й хрещена її сина. Тому на всі сімейні свята ми обов’язково ходимо у гості.

А нещодавно, минулого року, похресник мій одружився. Років вже йому нормально, двадцять вісім, а з нареченими все не щастило. Ми з чоловіком і на весіллі у похресника були, але дружину, звісно, ​​не дуже добре знаємо.

Так, бачили кілька разів. Але те, що сталося з подругою останнім часом, для мене є одкровенням. Я Надю знаю, виходить, вже понад тридцять років і такою її ніколи не бачила.

Подруга стала перетворюватися на свекруху! На очах людина змінюється. Почала часто скаржитися мені на невістку.

– Ось скільки разів я їй казала, що унітаз – це обличчя господині, а їй хоч би що! Як не прийду, то збоку бачка пилюка, то на обідок набризкано. Так ще й обличчя кривить щоразу! Наче я неправа! – жаліється подруга.

Я вперше, коли подібні промови почула, не повірила. Не можуть такі слова з рота моєї Наді вилітати! Запитую, а як на такі зауваження син рідний реагує?

– Так він на роботі ж постійно! Ти ж знаєш, у нього графік напружений, у нас із ним вихідні не збігаються. Я, якщо чекатиму на його вихідний, то взагалі тоді в гості не потраплю. Невістка зазвичай вдома одна, коли я приходжу.

Я ще більше очманіла. І добре б хто інший таке коїв, мені б не так дивно було.

Але тільки коли Надя сама заміж вийшла, майже тридцять років тому, вона ж сама була в ролі такої невістки! Я чудово пам’ятаю, як ми, тоді ще молоді зовсім дівчата, вискочили заміж, а потім одна в одної на плечі плакали.

Наді на той час від свекрухи так прилітало, що ого-го! Та не просто ходила в гості, а приїжджала до них пожити на кілька днів. Свекруха у Наді жила у сусідньому селищі.

На вихідні не намотаєшся, тому вона могла приїхати та залишитися з ночівлею одразу днів на п’ять. Щоб, як вона казала, “допомогти по господарству”. Але допомога свекрухи полягала у роздачі наказів та перевірці виконаних завдань.

Виходило так, що Надя нічого робити й не вміла. І борщ вона неправильно варила, і підлогу погано мила. А коли вже похресник народився, то з’ясувалося, що мати з неї теж нікчемна. Свекруха критикувала все.

А Надя все терпіла. Дозволити вона могла собі поплакатись тільки мені. Чоловіка вона побоювалася, а його мати ще більше. Згодом із чоловіком вона розлучилася. А колишню свекруху ще кілька років згадувала зі здриганням.

А тепер ця людина сидить переді мною і веде такі промови! Я спробувала Наді пам’ять трохи освіжити. Кажу, взагалі не ходи туди, якщо тебе там все засмучує.

Ось навіщо ти там під обідком унітаза лазиш? Наче погляд трохи прояснився. Щось зрозуміла. А тут днями дзвонить:

– Це жах просто! Я їй лише сказала, що плита – це обличчя господині! Так вона замки у квартирі змінила! І сказала, що більше мене в будинок пускати не має наміру!

У подруги було таке праведне обурення, що мені навіть смішно стало.
– Ось бачиш, – заспокоюю її, – у невістки-то, мізків більше твого виявилося! Може тепер не розлучиться, як ти, свого часу, через свекруху!

Хороша у похресника дружина, правильна! За сім’ю свою вирішила боротися. Подруга тепер обурюється на мене за те, що я її не підтримала. А я вважаю, що треба іноді кожному з нас мізки на місце ставити. Так, може бути боляче, але точно корисно.