– Знаєш що?! – нарешті випалила Людмила Іванівна. – Ти якась заздрісна стала останнім часом. Тобі все не подобається!  – Я ділюся радістю, а ти мене критикуєш. Я когось лаю за справу, а ти за нього заступаєшся. Ти взагалі мені подруга, чи ні? Наталя Ігорівна помовчала кілька секунд, а потім зібралася з духом і відповіла: – Ось і я багато років ставлю собі це питання…

– Уявляєш, що утнула наша сусідка з третього поверху? – замість вітання випалила Людмила Іванівна.

Почувши знайомий голос у слухавці, Наталя Ігорівна подивилася на годинник і важко зітхнула. Було одинадцята ранку, а значить, її подруга вже годину, як прокинулася, вмилася, поснідала і вирішила поділитися новинами зі свого нудного та не цікавого життя.

– І що ж? – з награною цікавістю запитала Наталя.

– Вона впустила в під’їзд безпритульну собаку, постелила там лежанку і сказала, що буде прилаштовувати її в добрі руки.

– Це ж добре.

– Ні, Наталко, це дуже погано! Тепер весь під’їзд смердить псиною! – невдоволено вигукнула Людмила Іванівна.

Наталія Ігорівна посміхнулася:

– Слухай, Людо, ти сама частенько пускаєш у під’їзд бродячих кішок. Вони теж там гидять, але тебе це не бентежить.

– То це ж кішки! Милі створіння! А тут цілий собака! Навіть не знаю, що робити. Доведеться відвезти тварину в інше місце, поки сусідка буде на дачі.

Ідея подруги Наталі Ігорівні не сподобалася, але сперечатися з нею вона не хотіла.

Дві жінки тісно спілкувалися вже понад сорок років. Колись вони сиділи за однією партою у школі, разом бігали на танці, ділилися секретами та мріяли про прекрасне майбутнє.

Але з часом Наталя все частіше запитувала себе: а чи це дружба? Дружба зазвичай передбачає інтерес один до одного, а Людмилу цікавила лише вона сама.

Щоразу, коли жінка дзвонила приятельці, то тараторила без зупинки:

– Сусідка купила нову машину!

– І що? – дивувалася Наталя.

– Та звідки в неї стільки грошей?

– Може, заробила?

– Ну, звичайно! – фиркала Люда. – Таких грошей чесною працею не заробити. Напевно, якісь сірі схеми на роботі провертає.

За тиждень була вже інша історія:

– Уявляєш, мій двоюрідний брат вирішив переїхати в село!

– Це добре.

– Що хорошого? Молодий і здоровий мужик тепер бенкетуватиме у селі замість того, щоб кар’єру будувати!

Ще через якийсь час у Людмили Іванівни з’явився новий привід для обурення:

– Знайома найняла хатню робітницю! Бач, багачка яка!

– Якщо вона може собі це дозволити, то чому б і ні?

– Тому що нормальні жінки самі прибирають удома!

– А ти відмовилася б від помічниці, якби тобі запропонували?

– Можливо. Але ж це інше! У мене ж коліна болять, ти знаєш.

Фраза «це інше» у Людмили завжди була напоготові. Для навколишніх у неї постійно були суворі правила, а для себе коханої – вічні винятки.

Наприклад, Людмила Іванівна любила нарікати на те, якою лінивою стала сучасна молодь. При цьому її молодший син удома нічого не робив.

– Встигне ще, а поки що нехай відпочиває, – казала жінка, коли подруга питала, чи допомагає їй підліток із прибиранням.

А коли старший син Людмили Іванівни одного разу відмовився приїхати в гості, бо хотів провести вихідні з дружиною, вона цілий тиждень усім скаржилася:

– Вітя зовсім про матір забув! Який він невдячний!

При цьому сама Люда не тільки не їздила до своїх літніх батьків, а й дзвонила їм вкрай рідко. І це, зрозуміло, також було «інше».

Наталя давно помітила цю особливість подруги. Людмила дивилася на світ крізь призму своєї вигоди. Якщо родичі дарували їй те, що хотілося, вони були чудовими людьми. Якщо подарунок не виправдовував її очікувань, вона відразу ж таврувала їх скнарами.

Спостерігаючи за цими подвійними стандартами, Наталія Ігорівна вирішила звести до мінімуму спілкування із давньою подругою. Якийсь час їй навіть вдавалося ігнорувати дзвінки Людмили, але якось та змінила номер, і жінка таки взяла слухавку.

Того дня голос Людмили Іванівни був особливо щасливим.

– Куди ти поділася, Натусю? Дзвоню-дзвоню, а ти не реагуєш. Знаєш, скільки у мене новин накопичилося?

– Уявляю… – посміхнулася Наталя.

– Нещодавно моя Світлана вийшла заміж! Їй так пощастило! Дочка знайшла чудового чоловіка!

– Вітаю, – відповіла Наталя і зручніше влаштувалася у кріслі. Вона відразу зрозуміла, що розповідь буде довгою.

– Він забезпечена людина, і такий дбайливий!

– Рада за неї.

– Ні-ні, ти тільки послухай! Коля оплачує все: квартиру, комунальні послуги, машину, відпочинок. Навіть сказав, що найме няню, коли дружина подарує йому дитину.

– При цьому зять не просить мою дочку працювати. Він наполягає, щоб Світлана сиділа вдома і присвячувала весь час сім’ї та дітям.

– Серйозно?

– Так! Моя Світлана тепер живе, як королева! Їй взагалі більше ні про що не треба думати. Коля все вирішує і про все дбає. Ось він, справжній чоловік!

Людмила Іванівна була на сьомому небі від щастя. Ще десять хвилин вона розписувала переваги зятя, а коли, зрештою, перевела подих, Наталя Ігорівна несподівано запитала:

– А як твій старший син живе? Адже він теж одружений. Які в тебе стосунки з невісткою?

Питання змусило Люду насупитися.

– Якщо чесно, моєму старшому пощастило менше, ніж дочці.

– Чому? – Здивувалася подруга.

– Він одружився не з тією, з якою слід було.

– Ось як… Чому ти так вважаєш?

Людмила Іванівна важко зітхнула.

– Марія – лінтяйка! – роздратовано вигукнула вона. – Працювати особливо не прагне, проте запити у неї величезні!

– Вітя працює без відпусток та вихідних, щоб забезпечувати родину. Я, як цю Марію побачила, одразу йому сказала, щоб йшов від неї. Вона ж із тих жінок, які сідають чоловікам на шию та звішують ніжки.

Наталя Ігорівна широко посміхнулася, почувши, як подруга скаржиться на невістку-ледарку. Зрештою, їхня розмова підійшла до найцікавішого місця.

– Стривай, Людо, – глузливо сказала вона.

– Що?

– Я намагаюся дещо зрозуміти. Твоя дочка живе коштом чоловіка. Вона не працює, а він її забезпечує. Так?

– Так.

– І ти цьому рада?

– Звичайно!

– Тоді чому ти незадоволена тим, що невістка живе коштом твого сина, який працює без вихідних? Хіба це не одне й те саме?

– Ні, це зовсім інше! – звично промовила Людмила Іванівна.

– З якого дива це інше? Твій зять – теж чийсь син, а твоя невістка – чиясь дочка!

Людмила відкрила рота, щоб відповісти подрузі, але промовчала. Сказати їй справді було нічого.

Тоді Наталя продовжила:

– Знаєш, я на днях згадувала твої історії. Пам’ятаєш, ти засуджувала сусідку за хатню робітницю? А потім сама найняла чоловіка, щоб він допомагав тобі на дачі.

– Ще ти лаяла племінника, який тягнув гроші із сестри. Тоді ти казала, що дорослі діти мають жити самостійно, не коштом батьків. А потім дала своїй Світлані непогану суму на машину.

Людмила насупилась.

– Це допомога дочці. І взагалі, навіщо ти мені все це кажеш?

– Та просто цікаво спостерігати за тобою. Чомусь тобі той самий вчинок стає хорошим чи поганим залежно від того, хто його робить.

У слухавці повисла пауза. Кілька секунд Наталя Ігорівна чула лише роздратований подих подруги. Люда явно сердилась, але сперечатися не хотіла, бо все це було правдою.

– Знаєш що?! – нарешті випалила Людмила Іванівна. – Ти якась заздрісна стала останнім часом. Тобі все не подобається!

– Я ділюся радістю, а ти мене критикуєш. Я когось лаю за справу, а ти за нього заступаєшся. Ти взагалі мені подруга, чи ні?

Наталя Ігорівна помовчала кілька секунд, а потім зібралася з духом і відповіла:

– Ось і я багато років ставлю собі це питання. Ти не помічаєш, що дзвониш мені тільки для того, щоб розповісти про себе та пліткувати?

– Ти жодного разу не запитала про мене, про моє здоров’я, моїх дітей та онуків. Зате я знаю про тебе, твоїх родичів та сусідів усе! Людо, не ображайся, але я втомилася!

– Не дзвони мені більше, будь ласка. Не хочу слухати, як ти одних хвалиш, а інших ображаєш, хоча сама ти нічим не краща за них! Набридли твої подвійні стандарти! Прощавай, подруго!

Сказавши це, Наталя Ігорівна скинула виклик. Вона не хотіла знову слухати бурчання та виправдання подруги. І не прогадала.

У цей момент Наталя відчула неймовірну легкість. Нарешті, їй вдалося висловити Людмилі те, що збиралося в ній роками. Так і закінчилася їхня сорокарічна дружба.

Людмила Іванівна ще довго розповсюджувала плітки про колишню подругу. Вона казала, що та черства, заздрісна і завжди всім незадоволена.

Наталя ж нічого про це не чула, а якби й почула, то тільки б посміхнулася. Адже вона, як ніхто інший, знала, що Людмила звикла міряти людей різними мірками.

Для себе вона встановлювала одні правила, а для інших – зовсім інші. І витрачати сили на те, щоб доводити це, Наталі більше не хотілося…

Можливо хтось впізнав у Людмилі свою знайому? Як ви вважаєте, слушно вчинила Наталя? Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!