Уроки життя…

Мама занедужала в листопаді. Іра спочатку дзвонила татові, просила переказати грошей, потім припинила. Він не відмовлявся, говорив:

– Завтра перекажу…

– Після зарплати перекажу…

– Ось у суботу вирішу справи й…

Тато пішов, коли Ірі було дев’ять. Він працював вахтами й там завів другу родину. Мама дізналася, плакала, вони лаялися довго, а потім тато зібрав речі та поїхав.

І без нього було нормально, навіть з огляду на те, що грошей вічно бракувало. Натомість мама не нервувала і не плакала, як раніше.

Іра звикла рости без батька, який дзвонив лише на день народження, а аліменти переказував усе рідше. Але коли мама занедужала, звертатися більше не було до кого.

Іра влаштувалася на роботу: після школи мила посуд у ресторані та розносила газети. Ще у вересні вони з мамою обирали інститут для вступу, а тепер Іра придивлялася до роботи офіціанткою і навіть у коледж не планувала йти.

– Ірино, з твоїми мізками соромно такі оцінки отримувати! – лаялася класна керівниця. – Ти про що думаєш взагалі?

Іра про маму нікому не говорила. А що казати, щоб пожаліли? Цього Іра не хотіла. Тому знизувала плечима і вчилася, як доведеться.

На лікування були потрібні гроші. Багато грошей. Марина Василівна, лікар, що лікувала, дала контакти платної клініки, де мамі могли допомогти.

Іра накопичувала гроші й мріяла, що мама видужає, і тоді Іра зможе вступати до медичного. Стане лікарем, найкращим, і всіх лікуватиме безплатно.

Того дня до школи вона не пішла: знайома із ресторану запропонувала підробіток, листівки у торговому центрі роздавати.

Іра погодилася, все краще, ніж зовсім нічого. Костюм був безглуздий, спина пітніла і свербіла, але Іра видавлювала з себе посмішку, коли роздавала купони відвідувачам.

– Ірино, ти, чи що?

Перед Ірою стояла невиразно знайома дівчина. Впізнати її не виходило.

– Це ж я, Олеся! – засміялася дівчина.

І тут Іра згадала. Згадала і почервоніла: Олесю вона разом з іншими однокласницями цькувала всю середню школу.

Після одного особливо неприємного випадку з унітазом, мати Олесі перевела доньку в іншу школу. Ну, що ж, тепер Олеся може познущатися у відповідь над Ірою.

Судячи з модного лахміття і задоволеного обличчя, вона давно припинила бути вигнанцем. А Іра стоїть у безглуздому костюмі білочки з немитою головою та в стоптаних кросівках.

– Привіт, – сказала Іра. – Маєш гарний вигляд.

– Дякую! А я дивлюся – ти чи не ти? Вирішила підійти.

– Угу.

– А ти чого не в школі? Ти ж була відмінницею. Я думала, ти до одинадцятого залишишся.

– Я і залишилася. Тільки я тепер не відмінниця. Не до цього мені.

Олеся стояла поряд і нікуди не йшла. Іра злилася – і що їй треба?

– У тебе все гаразд? – Запитала Олеся. – Ти вибач, що питаю. Але ти виглядаєш не дуже.

Можна було її проігнорувати. Або сказати щось грубе. Але Іра згадувала ту, іншу Олесю, яку всі вони дружно ображали, і їй знову стало соромно. Тепер вона на своїй шкурі знала, що значить бути вигнанцем.

– Мама хворіє, – чесно відповіла Іра. – Не хочу про це, гаразд?

– Добре, – кивнула Олеся. – Слухай, а ти до котрої листівки будеш роздавати?

– До третьої.

– Не хочеш до мене зайти? Побалакаємо. Розкажеш, як там у вас справи.

Мабуть, Олесі не терпілося похвалитися своїм новим життям. І щоб Іра потім розповіла однокласницям про неї. Гаразд, їй нескладно.

– Давай …

Раніше Олеся була мовчазна, слова з неї не витягнути. А тут базікала без зупинки. Виявилося, що старші класи вона закінчила екстерном, вступила в університет на дизайн, жила в шикарному будинку в центрі, там навіть охорона та консьєржка, як у кіно – Іра лише встигала дивуватися.

– Уявляєш, мама вийшла заміж за багатія, хто б міг подумати! Прямо, як у казці про Попелюшку. У нас навіть куховарка є, хоч мама все одно сама любить готувати.

– Ти не бійся, вдома зараз нікого немає: вони повезли Семена на реабілітацію. Семен – це тепер типу мій брат, хоча він мені й не брат зовсім. Ну, у сенсі – це син вітчима. Ти проходь, не соромся.

Було видно, що Олеся вихваляється, хоче показати, яка вона тепер успішна. І Іра їй підігравала: захоплювалася, ахала, хвалила. Ні словом не згадувала минуле, навіщо?

– Я зараз каву нам зварю і зроблю бутери смачні! Ти поки порозглядай – тут ось бібліотека у нас, ти ж начебто любила читати?

Олеся пішла на кухню, Іра дивилася на ряди книг, торкалася їх пальцями. Одна привернула її увагу: нова книжка Чейза, вона хотіла її прочитати, але купити не могла, грошей шкода було. Вони з мамою обидві його книги поважали.

Іра дістала книгу з полиці, та розкрилася посередині. Замість закладки, лежав подарунковий конверт для грошей. Іра з цікавістю в нього зазирнула й остовпіла: там було кілька тисячних банкнот.

Що на неї найшло, Іра не знала. Вона заштовхала книжку до себе в рюкзак. І саме вчасно: Олеся увійшла з тацею, де стояли дві філіжанки кави й тарілка з апетитними бутербродами.

Вони поїли, після чого Олеся запитала:

– А що все-таки з твоєю мамою?

Іра не хотіла розповідати. Але вона так давно ні з ким не розмовляла про це. І видала все, як є. Навіть розплакалася.

– Ну, ти що? – Вразилася Олеся. – Навіщо ж ти так, одна зовсім? Потрібно ділитися, добрих людей багато, допоможуть. У Семена теж щось із неврологією, давай я спитаю у мами? Залиш свій номер, я подзвоню.

Рюкзак здавався Ірі дуже важким. Дорогою додому вона кілька разів поривалася повернутися, щоб віддати Олесі книгу. Але що вона скаже?

Вирішила взяти почитати без дозволу? Ні, так не піде. Треба напроситися в гості й підкинути якось книгу назад…

Але ж гроші – цих грошей хоч і не вистачить на ту платну клініку, але її скарбничка значно поповниться для цієї мети. Може, взяти їх? Раз у них гроші в книжках лежать, навряд чи вони їх потребують. Може взагалі не помітять.

Книжку Іра сховала під матрац, але вночі не могла заснути, все здавалося, що вона випирає, тисне на ноги. Переклала в тумбочку, але спала все одно погано.

Олеся зателефонувала наступного дня і запросила її ввечері в кафе. Сказала, що буде із мамою. Іра спробувала натякнути, що може вона сама до них зайде, щоб нікого не напружувати, але Олеся сказала, що у вітчима гості.

Маму Олесі Іра побоювалася – та не могла не пам’ятати, що Іра була однією з тих, хто ображав її дочку, хай і не ватажком… Але та зустріла її ласкаво, розпитала про маму і сказала, що домовиться про прийом.

– Про гроші можеш не турбуватися, – веліла вона. – Чоловік все одно перераховує щомісяця на благодійність, нам буде приємно тобі допомогти.

Ірі було ніяково. Але коли йшлося про маму… Залишалася ще ця безглузда книга. І навіщо вона її взяла? Нічого, знайде можливість повернути. Обов’язково знайде.

Відповідний випадок знайшовся не відразу. Поки Іра на нього чекала, книжку навіть майже прочитала. Випадково облила кавою, пішла до крамниці, та купила іншу.

Конверт переклала на ту саму сторінку: він і не знадобився їй – мама Олесі дотримала слова та оплатила лікування.

Воно допомагало: не так швидко, як хотілося б, але допомагало. На подяку Іра все більше спілкувалася з Олесею.

Як вона і думала, той її вчинок був викликаний бажанням показати свою успішність, але подруг в Олесі так і не було.

І Іра стала її подругою. Спочатку з подяки, а потім виявилося, що Олеся і справді гарна, з нею було приємно дружити.

Книгу Іра повернула на полицю, ледь дочекавшись моменту, коли буде одна в кімнаті. І видихнула: ніхто й ніколи не дізнається про її соромний вчинок. Але тільки ось Іра помилялася.

Семен виявився їхнім ровесником. Ще більш замкнутим, ніж колись була Олеся.

– Це через хворобу, – пояснила Олеся. – Його теж у школі дражнили. Адже ми так і познайомилися: на психотерапії в групі. І наших батьків познайомили. А тепер ось брат та сестра.

Семен був цікавим. Іра придивлялася до нього, перша написала йому в соцмережі. Було якось незручно за спиною в Олесі, але вона попередньо дізналася, чи не має вона до нього романтичного інтересу.

– Що ти, він мені, як брат!

У Іри та Семена виявилися схожі смаки: вони слухали одну й ту саму музику, обоє любили аніме та сучасну літературу.

Переписувалися годинами, але коли Іра приходила до Олесі, соромилися спілкуватися при ній. Тоді Семен покликав Іру сходити у кіно.

На той час обидва вони вже навчалися в інститутах: Іра вступила до медичного, а Семен – на програміста. Мама остаточно йшла на виправлення.

Вони змогли сплатити їй путівку до санаторію, тож тимчасово Іра жила сама. Почувалася трохи ніяково, але покликала Семена в гості. Там він уперше її поцілував і пообіцяв, що завжди буде поряд.

Тепер уже від Олесі не було сенсу приховувати. Вона посміювалася і називала себе свахою. Семен вважав за краще проводити час в Іри, і, поки мама була в санаторії, вечорами вони дивилися аніме, разом робили домашнє завдання та обговорювали письменників.

– О, у мене була така книга, Олеся дарувала, – сказав Семен, помітивши на полиці Чейза.

Іра мимоволі почервоніла, зрозумівши, що насправді ця книга його і є.

Семен узяв її в руки, перегорнув. Щось змінилося в його обличчі, і Іра злякалася: може він впізнав свою книгу?

Але, як він міг її впізнати? Втім, Семен нічого не сказав: поставив її на місце, взяв другу, і вечір нічим не відрізнявся від інших.

Доки він не пішов. Іра взяла в руки книгу, перегорнула її ще раз. І обімліла: на форзаці стояв підпис: «З Новим роком, брате! Кохання тобі…».

То був почерк Олесі.

Взяти до рук телефон Іра боялася. Може, він уже заблокував її. Може, написав, як у ній розчарований. І Олесі, напевно, розповів.

Почувши повідомлення, Іра стиснула зуби: що ж, вона на це заслужила. Взяла телефон, почекала пару секунд, щоб зібратися, і прочитала послання.

«На добраніч!» – писав Семен.

– Може, не побачив?

Іра вже набрала відповідь «На добраніч», але відразу стерла. І написала все, як є. Розповіла, як брала будь-які підробітки, але грошей все одно не вистачало.

Як вона спокусилася конвертом, але одразу про це пошкодувала. Як довго не було можливості повернути книгу, і вона випадково залила її кавою.

У відповідь Іра чекала побачити все, що завгодно. Але коли вона отримала повідомлення, там було лише два речення:

– Я кохаю тебе. Яка тепер різниця, що було колись?

І Іра відповіла:

– Я теж тебе кохаю.

І, як кажуть, жили вони довго, та щасливо…

Можливо, хтось скаже, що це казка, що в житті такого не буває? Хочу запевнити, що й не таке буває. І добрих та чуйних людей у нас чимало. Хто шукає, той завжди знайде. Я слушно міркую?