Усі здригалися й оберталися — це в кого, черемшина квітне о сьомій ранку непривітної зими?

Майже кожного ранку я зустрічаю її в автобусі.

Точніше, спочатку я її тільки чула, коли на весь салон, пригнічений тіснотою лунав раптом незвичний рингтон:

«Всюди буйно квітне черемшина…»

Усі здригалися й оберталися — це в кого, черемшина квітне о сьомій ранку непривітної зими?

І бачили її — маленьку, трохи безглузду у своєму зеленому картузі, салатовому пуховичку, стиляжних джинсах і жовтих хлопчачих кросівках на шнурках, років сімдесяти, сімдесяти п’яти…

Вона спритно вихоплювала мобільник із сумочки та:

– Мишко! Ау! Ось вона я! І я… і я… я теж тебе… теж… теж… Мішко, ти в мене найкращий мужик! Кращий-кращий!

Я тобі там сирників насмажила, загорнула в рушник, ти чайку підігрій і, дивись, не йди голодним! Як я? Супер! Погодка – клас!

Ковзаю так, ніби на ковзанці їду! Сиджу! Краса! Усі навколо такі гарні, бадьорі, веселі! (Сміх у салоні).

Що ввечері будемо їсти? Це, Мішко, ти давай вигадуй сам.

А що даси, те й буду! Я – жінка не горда! А чого ні? Завтра до речі вихідний – давай по парі чарочок!

Чоловічий голос у салоні:
— Чула, як?

Регіт.

— Ой вже сумую! Сильно! І я… і я… ти не затримуйся, гаразд? Ну, якщо говорю — не затримуйся, значить, не пошкодуєш!

Відразу кілька чоловічих голосів у салоні:

— Ееєєєєех, щоб я так жив!

Регіт.

– Цілую, Мішко!

Пихата старенька, що сидить поруч із моєю героїнею, бувши їй ровесницею за паспортом, але ніяк не за рівнем молодості в душі, невдоволено підібгала губи, і несхвально запитала:

– Молодята, чи що?

Жінка задерикувато скинула носа і просто відповіла:

– А то! П’ятдесят два роки молодята, як один день!

Ось так.

Адже можна? Можна! Як? Просто! — жити радістю, створеною своїми руками, думками та серцем. Це і є молодість.

А старою можна бути й у двадцять років — переконатися в цьому нескладно.

Тепер щоранку тішуся, відшукавши в салоні смішний зелений картуз…

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!