– В чому він винний? В чому винен цей маленький чоловічок? Чому за гріхи дорослих мають розплачуватися діти?

– Я більше не хочу тебе у своєму будинку бачити!

– Та ти без мене пропадеш! Я вісім років на тебе поклав! Все чекав, коли ти подаруєш мені малюка! А з тебе сенс який?

– Стільки грошей на ці лікарні витратили, будинок можна було купити! Або квартиру, трикімнатну, як мінімум!

… – Ти хоч розумієш, що мені теж було тяжко? – Сергій поморщився. – У мене, між іншим, тиск підскочив, коли мені зателефонували з лікарні. Я всю ніч не спав! А ти лежиш тут, в одну крапку дивишся.

– Нам жити треба далі, Полю. У мене завтра важливий тендер, а вдома шаром покоти.

Поля поволі повернула голову.

– Сергію, – тихо прошепотіла вона. – Дитини більше немає. Другого нашого малюка… Розумієш?

– Та розумію я, – гаркнув чоловік. – Але життя не зупинилося! Я чоловік, я їсти хочу смачно і регулярно, мені потрібна твоя підтримка.

– А з тебе ніякого сенсу! Скільки можна у цьому всьому варитися? Лікарі сказали, що таке буває.

– Буває? – Поля підвелася на ліктях. – Вдруге поспіль за рік це «буває»?

– Ну а я що маю зробити? Я ходив з тобою в ці клініки, здавав аналізи – все чисто! Я здоровий повністю, отже, це в тебе щось не так. Може, ти не хочеш підсвідомо? Ти про це думала?

– Я не хочу? – Поля гірко посміхнулася. – Вісім років я тільки цим і живу. Обстеження, пігулки, молитви, бабки…

– Саме так! Ти на що наше життя перетворила?! Я більше не почуваюся чоловіком у цьому будинку.

– Мені потрібна увага, Полю, мені потрібно, щоб ти мене помічала! А ти тільки лежиш і ниєш!

– Іди, – тихо попросила Поля.

– Що? – Не зрозумів Сергій.

– Іди. В іншу кімнату, чи до друзів… Куди хочеш! Я хочу побути у тиші.

– Знову ти за своє, – Сергій пирхнув, схопив телефон і попрямував до дверей. – Подзвоню, коли ти прийдеш до тями. Сил моїх немає!

Поля знову відкинулася на подушки. Напевно, настав час ставити крапку…

Наступні три тижні Поля справно ходила до лікарів, здавала аналізи, робила УЗД, але нічого нового їй не сказали.

– Патологій не виявлено, генетика добра, з гормонами теж усе гаразд. Спробуйте ще.

– Лікарю, не можу я постійно пробувати! У мене сил немає, розумієте?!

– Поліно Ігорівно, ну чого ви так емоційно, – лікар поправив окуляри. – Організм – складна штука. Іноді потрібно просто розслабитись. Поїдьте на море, розслабтеся…

– Розумний який… Розслабитися він радить, – думала Поля, виходячи на вулицю. – Побував би в моїй шкурі й спробував розслабитися…

Вдома на неї чекав чоловік. Він сидів за комп’ютером, грав у якусь стратегію та жував бутерброд.

Крихти падали на клавіатуру, яку вона вчора ретельно протирала. І це видовище Поліну несподівано розлютило.

– Ну, що там? – спитав він, не повертаючись.

– Нічого. Все гаразд.

– Ну, ось бачиш! А ти розводила паніку. Слухай, я тут із пацанами домовився, ми в суботу на рибалку поїдемо. Ти не проти?

Поля подивилася на його потилицю і зловила себе на думці, що їй уже байдуже. Хай їде, куди хоче.

– Ти знаєш, Сергію, їдь. Їдь на рибалку. І речі свої забери.

Він на мить завмер, а потім повільно обернувся до неї.

– У сенсі – речі? Всі? Навіщо мені вони там, Поль? Ти про що взагалі?

– Про те, що ми розлучаємося.

Сергій схопився:

– Поль, ти перевтомилася, чи що? Чи в тебе гормони скачуть? Ти йди ляж, заспокойся, поспи.

– Ні, Сергію, гормони в мене в нормі. Це через тебе я матір’ю стати не можу, ти тягнеш мене на дно. Я більше не хочу тебе у своєму будинку бачити!

– Та ти без мене пропадеш! Хто тебе терпітиме з твоїми заскоками? Я вісім років на тебе поклав! Все чекав, коли ти народиш!

– А з тебе сенс який? Стільки грошей на ці лікарні витратили, будинок можна було купити! Або квартиру, трикімнатну, як мінімум!

Поліні не хотілося вкотре вплутуватися в скандал, тому відповідала вона чоловіку спокійно.

– Ти не чекав, Сергію, ти вимагав. Будь ласка, не треба ось цих претензій… Ти висловився? Тепер йди.

Розлучення було бридким – Сергій вимагав поділу всього, аж до чайних ложок. Він дзвонив до її батьків, скаржився друзям, виставляв її хворою, але Поля на провокації ніяк не реагувала.

Біль за втрату дітей вона засунула в темний куток душі. Тепер їй хотілося лише одного – почати все заново.

І вона почала з того, чого ніколи собі не дозволяла: коротка стрижка, яскрава помада. Спочатку – не сміливі вилазки в кафе з подругами, потім – галасливі бари, танці до ранку під музику.

– Полька, ти як з ланцюга зірвалася! – Сміялася її подруга Катя, намагаючись перекричати музику в нічному клубі. – Дивись, отой хлопець з тебе очей не зводить!

– Нехай дивиться! – Поля зробила ковток коктейлю. – Я вісім років жила за календарями та графіками, Катю.

– Чекала зрадника з роботи, намагалася йому догодити… А тепер хочу дивитись на гарних чоловіків!

Вона почала подорожувати – побачила Рим, Париж та Стамбул. У кожному місті заводила легкі романи, які закінчувалися так само швидко, як відпустка.

Вона насолоджувалася тим, що ніхто не питає її про самопочуття, ніхто не вимагає вечері й ніхто не звинувачує в тому, що вона не може народити дитину.

А потім у її житті з’явився Льоша. Вони познайомились на роботі. Олексій був старший, впевненіший, він був чудово вихований.

– Ви та жінка, яка точно знає, чого хоче, – сказав він під час їхнього першого офіційного побачення.

– Зараз я хочу лише одного, щоб цей вечір не був нудним, – посміхнулася Поліна.

– Я зроблю все, щоб виправдати ваші очікування.

Льоша був не таким, як її перший чоловік. Він не нив, не вимагав уваги. Навпаки, він оточив її такою турботою, що Поля на мить втратила пильність.

Їй здавалося, що вона винесла уроки з минулого шлюбу. Олексію Поліна відразу сказала:

– Льошо, я не шукаю для себе… Емм… Господаря. Я не шукаю людину, яка мене контролюватиме. У мене своє життя, робота, інтереси, і мені потрібна людина, яка все це готова зі мною поділити. Розумієш?

– Поля, мені потрібна особистість поруч, а не прислуга, – м’яко відповів він, погладжуючи її по руці. – Я ціную твою волю. І будь впевнена, що зазіхати на неї я не буду.

І Поля йому повірила…

За пів року вони почали жити разом. Поля була впевнена, що це воно, справжнє, зріле та вистраждане щастя.

І коли тест знову показав дві смужки, вона не злякалася. З цим чоловіком вона, як за кам’яною стіною.

– Льоша, у нас буде дитина, – сказала вона того ж вечора.

Він на мить замовк, але швидко взяв себе в руки.

– Це… зненацька. Але, мабуть, це добре. Ти рада?

– Я дуже рада.

Вагі тність протікала ідеально. Поля боялася злякати успіх, але з кожним місяцем її впевненість у майбутньому зростала.

Іллюша народився вчасно, Поліна була шалено щаслива. Але разом із появою сина коханий змінився.

– Поль, чому він знову репетує? – Льоша стояв у дверях дитячої, морщачись від плачу немовляти. – Я не можу працювати в такому галасі!

– Льоша, у нього животик болить, мабуть. Потримай його стовпчиком, я хоч чай вип’ю. З ранку голодна.

– Обійдешся! Я плачу за цю квартиру і забезпечую твоє життя не для того, щоб підробляти нянькою, – ревів він у відповідь. – Заспокой його. Або піди на кухню!

Поля завмерла з дитиною на руках.

– Що ти сказав?

– Те, що чула! Мені набридло, Поліно! Вдома весь час тепер огидно пахне, бо ти брудні підгузки вчасно не викидаєш. Цей вічно кричить так, що в мене вуха закладає!

– Ти на себе в дзеркало, коли дивилася останній раз? Та скільки можна, зрештою?!

– Льоша, Іллі всього два місяці, я й так з ним сама весь час… Мені підтримка твоя потрібна…

– Я даю тобі гроші! Цього мало? Ти знала, на що йшла. Не роби з мене винного в тому, що материнство – це важка праця. Захотіла дитину? Виховуй!

За пів року Поліна остаточно зрозуміла, з ким зв’язалася. Льоша виявився класичним «доморощеним царем», якому подобалося панувати.

Як тільки реальність перестала відповідати його очікуванням, він почав мстити. Спочатку ігнорував її, потім почав відпускати їдкі зауваження щодо її зовнішності, а потім і зовсім не став приходити ночувати.

– Де ти був? – якось запитала Поля, коли він зайшов у квартиру о четвертій ранку.

– Тебе це не стосується. Ти мати, от і займайся дитиною. А я вільна людина.

– Ти батько цієї дитини, Льоша! Він тягне до тебе руки, він впізнає твій голос, а ти проходиш повз!

– Поліно, ти хотіла дитину – ти її отримала! Не треба перекладати на мене відповідальність за свої бажання.

Коли Іллі виповнився рік, Поля подала на розлучення. Вона знову стояла в суді, знову ділила життя на «до» та «після».

– Ти пошкодуєш, – сказав їй Льоша після останнього засідання. – Ти ще до мене приповзеш, коли гроші закінчаться. Подивимося, як ти житимеш без моєї допомоги!

Поліна не стала опускатися до його рівня – вона просто пройшла повз нього.

Нещодавно Іллюші виповнилося чотири роки. Льоша за цей час жодного разу не зателефонував. Він не надіслав жодної гривні аліментів – пристави його чомусь знайти не могли.

Але найбільше Полі дошкуляла відсутність грошей – вона повернулася в професію і справлялася сама. Її допікала образа за сина.

– Мамо, а де тато? – спитав якось Ілля, вказуючи на картинку в книжці, де ведмідь-батько вів ведмежа за лапу.