В моїй голові не вкладається, як мама могла так принижувати себе, приймаючи в себе в будинку коханку свого, поки-що, чоловіка

– Тату, ну ти де? – Притискаючи телефон до вуха, запитала я.

– А ти обернись! – почувся радісний чоловічий голос по той бік слухавки.

Я обернулася і справді побачила чорну іномарку, біля відчинених дверей якої стояв високий чоловік у чорних окулярах. Він задоволено усміхнувся, і пішов мені назустріч, широко розкинувши руки для обіймів.

Обмінявшись взаємними поцілунками в щоку, ми сіли у машину, і поїхали додому. Я навчалася в іншому місті на третьому архітектурному курсі.

Додому було їздити досить далеко, тому часто відвідувати батьків мені не вдавалося. Зазвичай я приїжджала додому лише у великі свята.

Таким, як зараз – за два дні батьки збиралися святкувати двадцять п’ять років спільного життя. Я не могла пропустити таку важливу подію і, отримавши дозвіл пропустити кілька занять у своєї старости, викликавши таксі, поспішно вирушила на останню електричку.

Марія та Семен, мої батьки, були щасливі у шлюбі й встигли нажити непоганий капітал: батько володів кількома автомийками в нашому невеликому містечку, мама тримала власний квітковий магазин.

Доходами в сім’ї ніхто не мірявся, тому жодних розбіжностей, щодо бюджету, не виникало. Загалом ми мали дуже дружну сім’ю: батьки любили та поважали один одного, будь-яку суперечку вирішували довгими розмовами.

Тому я дуже любила приїжджати додому – тут завжди було спокійно, затишно, та відчувалося домашнє тепло.

– Ну що, багато людей зберете на урочистість? – Запитала я.

– Зовсім ні, зберемося вузьким колом, – вивертаючи кермо, відповів батько. – Мама не хоче колотнечі, та і я якось не готував себе до якогось великого святкування.

– А що, бабуся з дідусем будуть?

– Звичайно! – засміявшись, сказав батько, і зняв сонячні окуляри. – Ти що! Вони головні гості, без них взагалі нічого не відбулося б!

Весь шлях від вокзалу до будинку ми провели за жвавою розмовою, та постійним потоком жартів. Я була дуже щасливою. Нарешті я опинилася у колі люблячих мене людей.

Варто було мені з’явиться на порозі нашого великого будинку, на мені тут же повисла мама, Марія Костянтинівна, яка сміялася від щастя.

– Сонце моє! – цілуючи, радісно верещала вона. – Ну, приїхала нарешті! Як добре, що ти приїхала, Катюша!

– Ну, дай їй хоч до хати зайти, – посміхнувшись, сказав батько, затягуючи мою невелику валізку в коридор.

По приїзду ми відразу сіли обідати, і я, вдосталь наївшись, все ж таки змогла заштовхати в себе смачний мамин пиріг з вишнею.

Надвечір, коли мама поїхала розбиратися з постачальниками, а тато щось активно робив у нашому затишному садку, я сіла за свій ноутбук, щоб відправити домашню роботу деяким викладачам.

Ось тільки, збираючись поспіхом, я зовсім забула про зарядний шнур!

– Тату! – Я висунулася до пояса у вікно.

– Що?

– Дай мені, будь ласка, зарядку від ноута, бо я свою забула привезти!

– Ось ти забудько! – беззлобно пожурив він і, вимивши руки, зайшов у будинок, і попрямував до свого кабінету. Я слухняно пішла за ним.

Батько частенько приносив купу паперів зі свого офісу додому, тому колишню комору було вирішено переробити під особистий кабінет голови сімейства.

Туди ніхто не заходив без його дозволу, проте ні в кого й потреби в цьому не виникало – усі довіряли один одному та розуміли, що ховати там просто нема чого.

Батько пройшов у кімнату, відчинив шафу і, діставши з найвищої полиці зарядний пристрій, віддав його мені.

– Тримай! Тільки на місце поклади, щоб мені потім не довелося шукати!

Наступного ранку вдома нікого не було. Батьки поїхали купувати продукти для майбутнього свята. Прокинувшись, трохи пізніше десяти, я позіхнула, потягнулася ліниво і мій погляд, поволі, натрапив на зарядник, недбало залишений мною на підлозі.

– Ох, дідько! – плеснувши себе по лобі, сказала я вголос. – Треба віднести зарядку назад!

Поспіхом заправивши ліжко, я підхопила чорний шнур, і поспішила у батьківський кабінет. Я відкрила шафу і, поклавши на місце кабель, хотіла вже закрити її, та піти, як раптом… мою увагу привернула невелика оксамитова коробочка.

Я довго вагалася, чи піти з кабінету, чи все ж таки подивитися, що ж там усередині. І цікавість все-таки взяла гору – я озирнулася, щоб переконатися, що я одна, і відкрила коробку.

У середині лежало незвичайної краси кольє з червоними вставками з рубінів. Навколо яскравого червоного каміння струнким рядом йшли напівпрозорі кристалики діамантів.

Я зачаровано покрутила в руках дуже дорогу прикрасу, милуючись, як незвичайно переливалося каміння на сонці.

На дні коробки я знайшла візитівку, де було написано: «Ручна робота з ескізу замовника».

– Ого! – захоплено вигукнула я, і поклала прикрасу назад, боячись упустити її. – Звісно, що воно коштовне, а якщо воно ще й вручну зроблено, то явно варте цілого стану!

Я поспішно сховала кольє, і прибрала назад на полицю. Мене раптом осяяла думка – це тато для мами замовив такий чудовий подарунок!

– Ось мама з глузду зійде від щастя, – задоволено прошепотіла я, і вийшла з кімнати, вдаючи, ніби я ні про що не знаю. – Якщо тато кольє на замовлення робив, то таке тільки у мами буде!

Весь день я провела в якійсь ейфорії! Я не могла відірвати щасливого погляду від тата, який раз у раз проходив повз маму, і ласкаво торкався губами її маківки.

Я не могла надивитися на маму, коли вона ніжно гладила тата, який порався в саду, по спині. Я була дуже рада, що батьки щасливі!

Наступного дня все було вже готове: весь минулий вечір вся родина готувала смакоту, щоб порадувати гостей різними стравами.

До шостої години почали з’являтися гості: всього прийшло чоловік двадцять, включаючи близьких родичів, та кількох друзів.

Поки гості заходили в будинок і розсідалися на свої місця за столом, я з нетерпінням чекала на момент, коли тато при всіх одягне на маму те чудове кольє!

Ще мені, звісно, ​​було дуже цікаво, який подарунок мама приготувала для свого коханого чоловіка. У такий важливий день.

– Ну, всі зібралися? – Зачиняючи двері за останнім гостем спитав батько.

– Ні, там ще Олена має під’їхати, – сказала мама Марія. – На роботі затримується.

Тітка Олена – ще одна прекрасна жінка, яка, хоч і не була для мене рідною, а все ж таки була людиною, яку я чесно могла назвати «близькою».

Вона була подругою мами, вони навчалися разом в інституті й досі зберегли теплі стосунки. Я дуже давно не бачила її, й була дуже рада дізнатися, що тітка Олена теж прийде на свято.

За годину сімейного застілля батьки, нарешті, вирішили обмінятися подарунками: Марія подарувала чоловікові дуже стильний годинник із золотим огранюванням.

– Оце мама дає! – Сказав дядько Саша, що сидів поруч зі мною.

– Почекай, ти ще подарунок тата не бачив! – хитро посміхнувшись, сказала йому я.

Проте, замість червоної коробочки, тато раптом дістав з кишені невеликий футлярчик. Відкривши його, він одягнув на мамин палець перлинний перстень, а потім поцілував її руку.

Я була у ступорі. Звичайно, і цей подарунок коштував явно чимало, але все ж таки ця каблучка ніяк не зрівняється з тим рубіновим кольє. Може, тато приберіг його наостанок?

У двері постукали. Батьки підірвалися з місця, щоб відчинити двері. Я здивовано підняла брови, коли батько мало не повалив стілець, так поспішав зустріти ще одного гостя.

– Добрий вечір, мої дорогі! – Яскраво посміхаючись, сказала Олена, і зайшла через поріг. – Ой, Катюша, привіт! Як давно я тебе не бачила!

Я завмерла, і вражено розкрила рота – на її грудях красувалося те саме кольє, яке я бачила у тата в шафі.

– Ой, Олено, привіт! – підійшла мама, обіймаючи свою подругу, і теж звернула увагу на розкішну прикрасу. – Ох ти, нічого собі! Це звідки в тебе така краса?

– Брат нещодавно подарував, – помітно занервувавши, сказала Олена, проте, відразу взяла себе в руки й знову посміхнулася. – Катю, ну, як твої справи?

Я здивовано подивилася на гостю, перевела погляд на батька і, не сказавши жодного слова, мовчки пішла у свою кімнату. Всі здивовано переглянулись, але не промовили ні слова.

Я чудово розуміла, що це могло означати, проте наполегливо відкидала цю просту істину. Адже у батьків усе так добре!

Вони посміхаються один одному, допомагають по господарству і поводяться так, ніби між ними немає жодних розбіжностей! Навіть телефоном мама завжди розповідала про те, як у них все мирно вдома!

Двері в кімнату відчинилися, і зайшла мама.

– Катю, чого ти? Тобі погано? – стурбовано спитала вона, сідаючи навпроти мене.

Я боялася псувати свято мамі, але й приховувати від неї такі речі мені було соромно.

– Мамо, я вчора бачила в кабінеті тата це кольє, – почала здалеку я. – А сьогодні тітка Олена приходить у ньому на вечерю.

– Може, це схоже? – Мене вразило, як спокійно міркувала моя мати, почувши це звинувачення.

– Ні, мамо! Воно зроблене за татовим ескізом! Інших таких більше нема! – Заперечила я їй.

Я чекала будь-чого: як мама розплачеться, піде у свою кімнату, накричить на тата, попросить гостей піти… але ніяк не її важкого подиху, та сумної усмішки.

– Ну ось ти й сама про все дізналася, – тихо, майже пошепки, сказала мама.

– Що?! – Не стримавшись, вигукнула я.

Мама заспокійливо погладила мене по руці.

– Ми з твоїм татом плануємо розлучитися.

– Як це? – широко витріщивши очі, вражено запитала я. – У вас же з ним все добре?

– Та нічого доброго, Катюш. Ми просто боялися всім розповісти! Що родичі подумають, бабусі з дідусями, – вона замовкла, а потім продовжила так само тихо, – ще й ти вчишся… ми знали, що ти почнеш переживати через це, ось і не стали нічого розповідати.

– Тобто ти знала про кольє? – не вгамувалася я.

– Ну, взагалі ні, – відповіла вона. – Те, що тато до Олени хоче піти, це ми з ним уже обговорили. Ну а такі дорогі подарунки – це його особиста справа.

– Ви зібрали весь цей цирк, аби всім зайвий раз довести, що в нас удома все гаразд? – Ображено надувши губи, запитала я, і вирвала свої долоні з маминих рук.

– Покликали татову коханку при живій дружині в будинок, набрехали родичам, ще вирішили і мені на вуха локшину навішати?

– Ми думали, що треба зачекати на слушний момент, – тривожно відповіла мати.

– Молодці! – насупилась я. – А брехати ви справді вмієте краще, ніж бути чесними з рідною дочкою!

– Ми як краще хотіли, Катюш!

– Мамо, ти хоч знаєш, як мені тепер прикро! Ви вирішили, що я така недолуга, та настільки егоїстична, що не зрозумію вас, що не підтримаю вашого рішенням!

– Ну ні, ми з татом зовсім не думаємо, що ти в нас недолуга.

– Ну, а як ще це пояснити! – не вгамувалася я. – Знаєте, своєю брехнею ви зробили набагато гірше, ніж якби розповіли все одразу.

Того вечора я так і не вийшла з кімнати. Мама пояснила гостям, що мені стало погано від постійної метушні за приготуванням, а батько так і не наважився заглянути до мене, дізнавшись, що я була в курсі всього.

Наступного дня я рано-вранці я купила через додаток зворотній квиток. І аж до самого від’їзду майже не розмовляла з батьками.

Мені було дуже прикро, а їм неймовірно ніяково завести розмову першими. Звичайно ж, незабаром я охолону, і неодмінно вирішу поговорити з ними.

Тільки ось поки я так сильно злилася на них, що боялася сказати щось зайве в пориві гніву, та перегнути палицю.

В моїй голові не вкладається, як мама могла так принижувати себе, приймаючи в себе в будинку коханку свого, поки-що, чоловіка?

А батько, як міг притягти коханку в будинок, де зібралася вся родина? На мій погляд – це божевілля! А ви що скажете з цього приводу?