– Валентино Петрівно, ви ж доросла людина! Взялися доглядати дітей – будьте ласкаві, несіть відповідальність! Ви за онуками не встежили – ви й платіть! – Заявила невістка

– Валентино Петрівно, ви ж придивитеся за хлопчиками? Ми можемо на вас розраховувати? – Оксана слізно подивилася на свекруху.

Валентина посміхнулася, дивлячись на онуків – семирічного Артема та п’ятирічного Дениску, які вже скидали кросівки у передпокої.

– Звичайно, Оксаночко. Не хвилюйся. Ми тут з дітьми чудово проведемо час.

Невістка кивнула, цмокнула синів у верхівки й вислизнула за двері. Валентина провела долонею по сивому волоссю, акуратно зібраному в пучок, і повернулася до онуків. Артем уже тяг Дениса до кімнати, де стояв телевізор.

– Бабуль, а можна мультики подивитися? – крикнув молодший.

– Можна, любий. Тільки спочатку руки помийте та поїжте. Я млинців напекла, ваші улюблені, з сиром.

Хлопці радісно загомоніли та побігли у ванну. Валентина пройшла на кухню, де на плиті вже стояла тарілка з рум’яними млинцями.

Вона любила готувати онукам – це давало їй відчуття, що вона потрібна, важлива. Після виходу на пенсію три роки тому, вона часто брала хлопчиків до себе, допоки Оксана з Павлом працювали чи займалися своїми справами.

Валентина накривала на стіл, згадуючи, як ще вчора розмовляла телефоном із подругою Тамарою. Та поїхала в Одеську область чотири роки тому, ближче до моря, а столичну квартиру залишила дочці Аліні.

Валентина Аліну недолюблювала – дівчина виросла примхливою, розпещеною. У свої тридцять два роки працювала чи то блогером, чи то ще кимось незрозумілим в інтернеті, але заробляла пристойно, судячи з дорогого одягу та постійних поїздок за кордон.

– Бабусю, а сметанка є? – Артем зазирнув у кухню.

– У холодильнику, сонечко. Сам дістанеш, чи допомогти?

– Я сам! – хлопчик гордо відчинив холодильник.

Вони вплітали млинці, перемазавшись сметаною, а Валентина розповідала їм про осінній ліс, про те, як у дитинстві з їхнім дідусем ходила по гриби.

Денис слухав, розкривши рота, Артем ставив запитання. Після сніданку онуки пішли дивитись мультфільми, а Валентина почала мити посуд.

Задзвонив телефон. Тамара.

– Валюш, привіт! Слухай, я у Києві на три дні. Завтра приходь до Алінки в гості, посидимо, побалакаємо. Скучила дуже!

Валентина зраділа – подругу вона не бачила більше як рік, лише по відеозв’язку спілкувалися.

– Тамаро, я б з радістю, але в мене онуки в гостях. Оксана їх на вихідні залишила.

– То бери з собою! Квартира велика, місця всім вистачить.

Валентина замислилась. З одного боку, дуже хотілося побачити подругу. З іншого – тягати дітей у гості не дуже зручно.

– Гаразд, – погодилася вона нарешті. – Тоді я їх попереджу, щоб поводилися пристойно.

Наступного дня Валентина одягнула онуків порядніше – Артема у синій светр із машинкою, Дениса – у зелену толстовку з динозавром. Сама накинула своє найкраще пальто кольору кави з молоком, яке берегла для особливих випадків.

– Хлопчики, ми їдемо в гості до моєї подруги. Там мешкає її донька, тітка Аліна. У неї багато різних речей, тому нічого не чіпайте без дозволу, добре?

– Добре, бабусю! – хором відгукнулися онуки.

Квартира зустріла їх запахом дорогого парфуму та сяйвом білосніжних стін. Тамара обійняла подругу, поцілувала в обидві щоки. Вона схудла, засмагла – південне сонце явно пішло на користь.

– Боже, Валюша, яка ти молодець, що приїхала! Проходьте, проходьте. Аліна вийшла, якісь справи в неї намалювалися.

Вони пройшли на кухню – величезну, з острівком посередині, та барними стільцями. Онуки тулилися до Валентини, озираючись на всі боки. Все тут здавалося таким тендітним, дорогим – скляний посуд, керамічні вазочки, біла техніка.

– Хлопчики, ось вам сік та печиво, – Тамара виставила на стіл частування. – Можете у вітальні телевізор подивитися, там кабельне, багато дитячих каналів.

Артем із Денисом переглянулись, взяли по склянці соку і пішли у вказану кімнату. Валентина провела їх поглядом.

– Не хвилюйся, там нічого такого немає, що можна зламати, – махнула рукою Тамара. – Розкажи краще, як живеш.

Подруги говорили про здоров’я, про родичів, про ціни. Тамара скаржилася, що біля моря влітку надто спекотно, Валентина – що коліно болить до дощу. Звичайні розмови жінок, яким давно за шістдесят.

Раптом з кімнати долинув гуркіт, а потім – переляканий плач Дениса. Валентина схопилася, перекинувши кухоль з чаєм. Добігла до вітальні та завмерла.

На підлозі валявся ноутбук – тонкий, сріблястий, з екраном, що тріснув навпіл. Артем стояв блідий, як крейда, Денис ревів, розмазуючи сльози по щоках.

– Ми… ми хотіли мультики ввімкнути… – прошепотів Артем. – Він на дивані лежав, ми думали, що можна…

У цей момент повернулася Аліна. Побачила ноутбук, і обличчя її спотворилося від люті.

– Що тут сталося? Це ж мій робочий макбук! Там усі мої проєкти!

– Аліно, заспокойся, діти ж не спеціально… – Тамара намагалася встати між дочкою та переляканими хлопчиками.

– Не спеціально?! Та мені начхати! Це макбук останньої моделі, я його місяць тому купила за сто двадцять тисяч! Сто! Двадцять! Тисяч!

Аліна репетувала так, що у Валентини заклало вуха. Денис притулився до бабусі, схлипуючи. Артем нахилив голову, ховаючи сльози.

– Я відшкодую, – тихо сказала Валентина. – Вибачте, будь ласка. Діти не хотіли нічого поганого.

– Відшкодуєте? Серйозно? – Аліна зміряла її зневажливим поглядом з голови до ніг. – І коли? Мені десять років чекати, поки ви по п’ять тисяч із пенсії віддаватимете?

– Аліно, припини! – Тамара спробувала заспокоїти дочку, але та розвернулася до неї.

– Це ти припини! Привела сюди цих… цих малолітніх вандалів! Я працювала, у мене дедлайн! А тепер усе знищено!

Валентина обійняла онуків, пригорнула до себе.

– Ми підемо, – сказала вона, намагаючись зберегти гідність. – Я перекажу вам гроші, як тільки зможу. Дайте номер картки.

Аліна пирхнула, але продиктувала номер. Валентина записала цифри в телефон тремтячими пальцями. Тамара провела їх до дверей, на прощання шепнула:

– Не ображайся, Валю. Вона просто на нервах, робота складна.

Валентина кивнула, хоч усередині все горіло від приниження та образи. У метро онуки мовчали, притулившись до неї з обох боків. Вдома вона нагодувала їх супом, поклала відпочивати.

Увечері приїхали діти. Валентина, зібравшись із духом, розповіла про те, що сталося.

– Сто двадцять тисяч, – повторила вона, дивлячись на невістку. – Оксаночко, може, допоможете хоча б частково? Я розумію, діти нашкодили, але…

Оксана вислухала, підібгавши губи. Її гарне обличчя з ідеальним макіяжем залишалося непроникним.

– Валентино Петрівно, ви ж доросла людина! Взялися доглядати дітей – будьте ласкаві, несіть відповідальність! Ви за онуками не встежили – ви й платіть!

Слова невістки вразили глибоко. Валентина перевела погляд на сина, який мовчки взував дітей.

– Паша…

– Мамо, Оксано має рацію, – він не підняв очей. – Ти мала стежити уважніше за хлопчиками. Це ж твоя помилка!

Її сім’я, найближчі люди, сковано попрощалися і пішли.

Валентина поволі пройшла на кухню, сіла за стіл. Пенсія – вісім тисяч. Комуналка – три. На їжу, ліки – ще чотири. Залишалося тисяча, яку вона зазвичай відкладала на подарунки онукам, на дні народження.

Кредит. Іншого виходу не було.

У відділенню банка молоденька дівчинка-консультант співчутливо кивала, оформляючи документи. Відсоток драконівський, виплати – по чотири тисячі на місяць на три роки. Половина пенсії.

Валентина відправила Аліні гроші того ж дня. Та навіть дякую не сказала, тільки надіслала смайлик з піднятим нагору пальцем.

Минув місяць. Внуків до неї більше не привозили. Валентина дзвонила синові, але він відповідав односкладно – робота, ніколи, діти в садочку-школі.

А потім зізнався, що ті більше не хочуть їздити до бабусі. Адже вона тепер не може купувати їм подарунки та готувати смачну їжу.

На день народження Артема вона змогла купити лише недорогий конструктор. Оксана прийняла подарунок з таким виглядом, ніби їй піднесли щось непристойне.

– Дякую, Валентино Петрівно. Ми вже купили йому приставку, тож…

Тамара припинила відповідати на дзвінки. Через два тижні надіслала повідомлення:

– Валю, вибач, але через тебе я з Алінкою посварилася. Вона тепер зі мною не розмовляє, каже, що я винна, коли покликала вас. Краще нам поки що не спілкуватися.

Валентина сиділа на своїй маленькій кухні, дивлячись на екран телефону. На столі лежали квитанції – за світло, за газ, за ​​воду. І кредитний договір. У холодильнику – пакет молока, хліб, трохи гречки. До пенсії ще тиждень.

Сусідка, Ніна Іванівна, зайшла позичити солі, побачила Валентину та ахнула.

– Валюш, ти чого така бліда? Захворіла?

– Та ні, все нормально. Втомилася просто.

– А онуки як? Давно щось не бачила їх у тебе.

– Онуки… все добре. Ростуть.

Ніна Іванівна пішла, а Валентина залишилася сидіти в темній кухні. Не стала вмикати світло – економила. Десь за стіною грав телевізор, сміялися діти. А вона сиділа сама, нікому не потрібна.

Раніше вона була потрібною – то онуків погодувати, то на дачі допомогти, то на свято у садочок прийти, коли батьки не могли.

А тепер? Припинила бути зручною – відразу стала непотрібною! Ось така вона – правда життя!

А ви що скажете про цю ситуацію? Хто тут винний? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!