Валерій стверджував, що грошей немає, поки Ніна не зробила дублікат ключа від антресолей і не відчинила дверцята

Валерій так старанно ховав сумку на антресолях, що не помітив, як у квартиру зайшла дружина.

– Ти чому так рано? – обурився він. – У тебе ж зміна до восьмої!

– Вдалося звільнитися раніше, – сказала Ніна. – А що ти робиш?

– Інструменти перебираю. Іди чайник став.

Ніна пройшла на кухню та поставила чайник. Чоловік явно щось ховав на цих антресолях, і це, як-то кажуть, було і їжаку зрозуміло.

Наступного ранку вона зіткнулася біля сміттєпроводу із сусідкою Риммою.

– Слухай, я все хочу запитати, а ви вікна міняти коли будете? – Запитала Римма.

– Та вже четвертий рік збираємося, – обізвалась Ніна. – А що?

– Якщо зберетеся, ось телефон, – Римма засунула їй візитівку, – це компанія мого племінника. Не реклама, якщо що, але мені вікна за шість секунд зробили, недорого взяли.

– Дякую.

Римма трохи помовчала, а потім сказала:

– Ніно, я не хотіла лізти. Але я вчора Валерку твого бачила на центральному ринку. Він з ювелірного павільйону виходив, біля входу який знаходиться.

– А коли туди йшов, то щось ніс у пакеті… Я не пліткую, якщо що. Але на твоєму місці я б стежила за ним і з’ясувала, що там і до чого.

Ніна подумала-подумала і вирішила слідувати пораді сусідки.

У суботу, коли Валерій пішов на зміну, Ніна методично перевірила кишені курток. У кишені осінньої куртки вона виявила візитівку ювелірного павільйону на ринку. На звороті олівцем було написано суму і слово «браслет».

Вона поклала її назад і міцно замислилась.

Вона думала про вікна, які вони все ніяк не могли замінити, про своє пальто, що добряче зносилося, і про відсутність у неї зимових чобіт.

Вони з чоловіком обоє працювали, але грошей катастрофічно не вистачало ні на що. Жодних браслетів та інших прикрас Ніна не носила.

То що ж це виходить? Чоловік купив браслет? Чи продав? А звідки взяв? І що він взагалі робив у ювелірному?

Від цих питань, що наскакували одне на одне, у Ніни раптом розболілася голова. І вона вирішила все з’ясувати. Ось тільки як?

Через кілька днів до Ніни приїхав її племінник Артем. На відміну від Валерія, який навіть лампочку замінити не міг, Артем умів усе, і Ніна запросила його дещо підкрутити.

За чаєм вони розмовляли, і Артем сказав:

– Дядько Валера мені грошей винен. Рік тому взяв у борг і не віддає. Каже, що немає грошей взагалі, тільки на їжу. І щомісяця одне й те саме…

– Ось як? – здивувалася Ніна.

І після паузи продовжила:

– Слухай, Тимко, а ти зможеш відчинити замок на антресолях?

– Відчинити? – Артем підійняв брови. – Ні, відчинити не зможу, зламати хіба що. От якби дублікат був… Або зліпок хоча б…

– Буде тобі зліпок, – відповіла Ніна.

Увечері, коли чоловік усамітнився у ванній кімнаті, Ніна зробила зліпок ключа від антресолей. Вранці вона передала його племіннику, і невдовзі дублікат був готовий.

Наступного дня, коли Валерій пішов на працю, Ніна відчинила антресоль.

За коробкою з інструментами стояла синя сумка. Усередині були маленькі пакетики з бирками. Ще там був зошит у клітку, списаний акуратним почерком чоловіка. Ніна звернула увагу на таблицю, в якій були якісь суми, причому чималі.

Ніна сфотографувала кожну сторінку зошита, а потім, трохи повагавшись, заглянула в пакетики. Там лежали золоті прикраси… Їх вона теж про всяк випадок сфотографувала.

– Ось як… – здивувалася жінка.

Вона повернула сумку на місце та зателефонувала Артему.

– Я знайшла його схованку, – без передмов сказала вона, – і там золото.

– Золото? – здивувався племінник. – Ем… тітко Ніно…

– Га?

– А вам не здалося?

– Ні, – засміялася Ніна, – зараз скину фото.

І вона скинула Артему фотографію золотих прикрас.

– Ого … – свиснув Артем. – А мені він каже, що грошей у нього немає.

– Ось що, Артеме, – сказала Ніна, – а приїжджай ти до нас у суботу. До другої, гаразд? Мені потрібний свідок. Ну щоб він потім не казав, що нічого не було.

– Домовилися.

Артем прийшов рівно о другій. Валерій відчинив йому двері, але зустрів його похмуро.

– Чого тобі?

– Та так, я повз проїжджав, вирішив зайти, – сказав Артем. – Дядьку Валеро, мені гроші потрібні, причому терміново. Коли повернете, га? Рік уже чекаю.

Валерій похмуро глянув на хлопця і процідив крізь зуби.

– Зараз не можу. Ну, немає в мене грошей! Коли з’являться, одразу віддам.

– Гаразд… – зітхнув Артем. – А тітка Ніна вдома?

– А де їй ще бути?

Валерій відсторонився і впустив Артема до передпокою.

Вони пройшли на кухню. Ніна кивнула племіннику і раптом поклала перед чоловіком роздруковані знімки з телефону.

– На, полюбуйся, – сказала вона.

– Що це? – насупився Валерій.

– А ти глянь.

Валерій глянув, побачив видрук знімка зі свого зошита і насупився ще більше.

– Май на увазі, – сказала Ніна, – ці фотки зберігаються не тільки в мене, а й ще подекуди. Артем свідок.

Чоловік глянув на неї з гнівним подивом.

– Ти… що ж це… у моїх речах нишпорила?!

– Не нишпорила, а просто знайшла.

– Ти на антресолі лазила! – заревів Валерій. – Без мого відома! Ти замок зламала! Це порушення! Та я тебе… Та я вас обох здам зараз куди слід!

– Це я тебе здам куди слід, – сказала Ніна, – бо, як я розумію, це все крадене, так?

Валерій дико глянув на неї, але тон змінив.

– Та яке ще тобі крадене? – пробурчав він. – Це коштовності моєї матері. Я пів року тому у право спадщини вступив. Сестрі дім дістався, а мені ось золото.

Це була новина. Ніна навіть не знала про те, що її свекруха, яка тихо жила у своєму селі, пішла із життя. Виявляється, її чоловік уже встиг стати спадкоємцем?

– А чому мені нічого не казав? – Запитала Ніна.

– А мав? – Знову підвівся Валерій. – Це моя мати, та моя спадщина. І що з нею робити, вирішую лише я!

– Валеро, – сказала після довгої паузи Ніна, – ми з тобою живемо вже майже тридцять років. І я приблизно стільки ж часу ношу те саме пальто!

– У мене немає зимових чобіт, чотири роки прошу поміняти вікна. І чотири роки ти кажеш, що ми не маємо грошей. Ти рік не можеш віддати гроші Артему, а сам, як з’ясувалося, як цар Кощій! Над золотом чахнеш…

– Та не чахну я! Я на старість нам гроші заробляю! – вигукнув Валерій. – Продаю мамині коштовності, а гроші на рахунок окремий кладу! Потроху продаю, щоб… Ну, уваги не привертати.

– Добре, хай так, – сказала Ніна, – тільки я справді не розумію, Валеро, що за секретність така? Чому мені не можна було сказати? Якби ти мені тільки сказав, не було б цього розслідування.

Валерій спідлоба подивився на неї, потім на Артема, який досі не сказав жодного слова, і пробурчав:

– А тобі скажи. Ви, жінки, всі однакові. Якби я сказав, ти б усім роздзвонила. У тебе ж купа родичів, і почалося б цьому дай, тому дай …

– Я прошу тебе тільки віддати борг Артему, – сказала Ніна, – і замінити вікна. Пальто та чоботи я вже сама собі куплю. Якщо ми Рокфеллери, я маю право витратити на свої потреби хоча б частину своєї зарплати.

Валерій погодився. Наступного тижня він розрахувався з Артемом, потім запросив майстрів і вони замінили вікна.

Незабаром він купив Ніні шубу та гарні чоботи. Жінка визнала це за вибачення і прийняла подарунок. Вибачити наче й вибачила, а недовіра все ж залишилася…

А ви що скажете з цього приводу? Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!