— Валю, не крути. Кажи прямо — грошей мало. Треба зі сватами чесно про це. — Ой, Колю, якось незручно… Перша зустріч, а ми одразу про гроші. — А коли тоді? За день до весілля?

Валентина Іванівна зачинила дверцята холодильника й зітхнула. Уже третій день вона обирала меню для весільного банкету, а всі варіанти здавались або занадто дорогими, або недостатньо святковими.

— Колю, ти записав, скільки виходить за гаряче? — гукнула вона чоловікові в сусідню кімнату.

Микола відірвався від паперів, розкладених на журнальному столику.

— Виходить чотирнадцять тисяч, якщо брати з запасом. А ще торт, салати… Валю, може, зменшимо порції?

— Та як зменшити? Ганьбитися перед людьми? — Валентина підійшла й присіла поруч із чоловіком. — Це ж весілля єдиного сина!

Телефон на столі завібрував. На екрані висвітилось: «Ігорчик».

— Ма, привіт! Як підготовка? — голос сина звучав бадьоро.

— Та от, з батьком рахуємо, прикидаємо. Ти з Олею говорив про зустріч родинами?

— Говорив. Завтра о сьомій у нас, як домовлялися. Її батьки підтвердили.

Валентина нервово поправила волосся, хоч син і не міг цього бачити.

— Добре, добре. Будемо чекати. Олі передавай привіт.

Микола, дочекавшись завершення розмови, простягнув дружині листок з розрахунками.

— Валю, не крути. Кажи прямо — грошей мало. Треба зі сватами чесно про це.

— Ой, Колю, якось незручно… Перша зустріч, а ми одразу про гроші.

— А коли тоді? За день до весілля?

Наступного вечора їхня невеличка квартира сяяла чистотою. Валентина тричі протерла стіл, розставила найкращий посуд і навіть дістала вазу, яку зазвичай берегла для особливих випадків.

Дзвінок у двері пролунав рівно о сьомій.

— Мамо, тату, знайомтесь — це Світлана Сергіївна та Віктор Павлович! — Ігор сяяв, тримаючи за руку зніяковілу Олю.

— Дуже приємно! — Світлана, струнка жінка з бездоганною укладкою, простягла руку Валентині. — Чули про вас багато хорошого!

Віктор, високий чоловік з короткою стрижкою, міцно потис руку Миколі.

— Раді знайомству! Нарешті зустрілись родинами.

За столом розмова спочатку не клеїлась. Світлана розповідала про свою роботу в бухгалтерії великої компанії, Віктор згадав про нещодавнє відрядження за кордон.

— А наш Коля на заводі тридцять років, — з гордістю сказала Валентина. — Я в школі працюю, вчителькою молодших класів.

— Благородна праця, — кивнула Світлана, відпиваючи чай.

Коли дійшли до обговорення весілля, Валентина хвилювалася так, що мало не розлила компот.

— Ми думали про травень, — почала вона обережно. — Кажуть, місяць хороший для весіль.

— Травень — чудовий вибір, — погодилася Світлана.

— Тільки от… — Валентина зам’ялася, глянувши на чоловіка.

Микола відкашлявся.

— У нас є заощадження на весілля. Не так багато, як хотілося б, але…

— Тату! — Ігор почервонів. — Може, не зараз?

— Зараз-зараз, — Віктор підняв руку. — Правильна розмова. Фінанси — це важливо.

Усі стихли. Оля дивилась у тарілку.

— Розумієте, — повільно промовила Світлана, — у нас зараз з фінансами… все.

— В якому сенсі? — не зрозуміла Валентина.

— Були непередбачені витрати, — Віктор розвів руками. — Ми дуже хотіли допомогти, але зараз просто не зможемо.

Тиша за столом стала густа, як кисіль.

— То ви зовсім нічого? — прямо спитав Микола.

— Ну, може, на подарунок нашкрябаємо, — усміхнулась Світлана, але усмішка вийшла натягнутою.

— А як же банкет? Зал? Фотограф? — Валентина перераховувала, загинаючи пальці.

— Мамо, — тихо промовила Оля, вперше подавши голос. — Я ж тобі говорила…

— Олю, ми це обговоримо вдома, — Світлана кинула суворий погляд на доньку.

Ігор стиснув руку нареченої й спробував розрядити обстановку:

— Може, ми самі щось придумаємо? Нам багато не треба…

— Синочку, весілля — це ж на все життя пам’ять! — Валентина потягнулася до серветки. — Хотілося б, щоб гарно було…

— Буде гарно, — впевнено сказав Микола, хоча в очах читалося занепокоєння. — Справимось.

Коли гості пішли, Валентина сіла на диван і закрила обличчя руками.

— Колю, ти бачив їхні годинники? Їхній одяг? У них точно є гроші!

— Не наша справа, Валь, — зітхнув Микола. — Не хочуть допомагати — їхнє право.

— Але ж це несправедливо! Вони ж знають, що ми не багаті. Ми десять років по копійці збирали.

— Мамо, тату, — Ігор сів поруч. — Я поговорю з Олею. Може, щось вирішимо.

Валентина дивилась на сина й думала: «Боже, як же так? Вони навіть йому не хочуть допомогти!»

Телефон Ігоря пискнув — повідомлення від Олі: «Пробач за батьків. Поговоримо завтра?»

Він відповів: «Звісно», — і відчув, як усередині росте неприємний клубок.

Валентина Іванівна три години не могла заснути. Думки крутилися навколо одного: «Де взяти гроші на весілля?»

— Колю, не спиш? — прошепотіла вона чоловікові.

— Після такого? — буркнув Микола. — Звісно, не сплю.

— Може, у Зіни позичимо? Вона ж пропонувала.

— У Зіни візьмемо, у Петровичів попросимо… — Микола зітхнув. — Якось зберемо.

Зранку Валентина першою справою подзвонила подрузі.

— Зін, пам’ятаєш, ти казала про позику? Нам би тисяч двадцять…

— Валь, та звичайно! А що сталося? Свати не допомагають?

— Сказали «грошей немає», уявляєш? А самі…

— Та ну! — Зіна ахнула. — А з вигляду такі пристойні!

До вечора вже весь двір шепотівся. Валентина впіймала себе на думці, що їй і соромно, і водночас приємно від такої уваги.

Ігор повернувся з роботи похмурий.

— Мамо, навіщо ти все Зінаїді Петрівні розповіла?

— А що такого? — Валентина знизала плечима. — Це ж правда.

— Олі тепер дзвонять усі підряд! Питають, чи правда, що її батьки скупі.

— Я нікого скупими не називала! — Валентина сплеснула руками. — Я просто сказала, як є.

Телефон Ігоря задзвонив. Він глянув на екран і вийшов на балкон.

— Олю, привіт… Так, знаю… Ні, мама не хотіла… — голос сина доносився приглушено.

Микола похитав головою.

— Валь, дарма ти це. Тепер у дітей проблеми.

— А що я мала робити? Мовчати? Хай усі знають, які вони… економні.

За день Ігор привіз Олю. Дівчина виглядала виснаженою.

— Валентино Іванівно, вибачте за батьків, — сказала вона тихо. — Я не знала, що вони так вчинять.

— Та що ти, дитино, — Валентина обійняла майбутню невістку. — Ти ж не винна.

— Ми вирішили зробити весілля скромніше, — сказав Ігор. — Без лімузина, без ресторану…

— Синочку, але ж це…

— Мамо, я все вирішив. Кафе «Горобинка» нам по кишені. Запросимо тільки найрідніших.

Валентина глянула на чоловіка. Микола кивнув.

— Що ж, ваше рішення.

Того вечора після від’їзду молодих Валентина довго мила посуд, люто терла тарілки.

— Валь, ти їх поб’єш зараз.

— Не можу заспокоїтись, Колю! Такий день зіпсували!

Тиждень минув у клопотах. Валентина обдзвонила всі кафе, обрала найдешевше меню. Микола домовився із сусідом-фотографом про знижку. Гроші збирали буквально по копійках.

Ігор з Олею приїздили щовечора, обговорювали деталі. Валентина помітила, що Оля стала мовчазнішою, часто дивиться в телефон і здригається від дзвінків.

— Дитино, щось трапилось? — спитала вона, коли вони залишились удвох на кухні.

— Просто… батьки, — Оля опустила очі. — Їм не подобається, що весілля буде скромним.

— Але ж вони самі відмовились допомагати!

— Так. Але тепер кажуть, що це буде сором перед родичами.

— Отак? — Валентина стиснула губи. — А грошей все одно не дають?

— Ні, — Ольга похитала головою. — Кажуть, що «тимчасові труднощі».

У суботу Валентина зустріла сусідку Ніну Павлівну біля під’їзду.

— Валь, ти чула новину? — очі сусідки палали. — Твої свати машину купили!

— Яку машину? — Валентина застигла.

— Нову! Світлану бачили в автосалоні! Моя подруга там працює. Каже, взяли іномарку, не з дешевих!

Валентина прихилилась до стіни. Повітря наче застрягло в легенях.

— Коли?

— Учора підписали документи. А гроші, значить, були…

Вдома Валентина випалила новину чоловікові одним подихом.

— Уявляєш, Колю?! Нам на весілля доньки поскупилися, а на машину гроші знайшли!

Микола зняв окуляри й потер перенісся.

— Це точно?

— Нінка своїми очима бачила!

— Дзвони Ігорю, — тихо сказав він. — Нехай приїде. Треба поговорити.

Ігор приїхав за годину. Один.

— Оля не змогла, — кинув він, заходячи до квартири. — Що сталося?

Валентина взяла сина за руку й посадила на диван.

— Ігорчику, твої свати купили машину. Нову. Вчора.

Обличчя Ігоря витягнулося.

— Що? Ти впевнена?

— Ніна Павлівна своїми очима бачила! У неї подруга в автосалоні. Вони там підписували папери.

— Та не може бути… — Ігор потер лоба. — Вони ж казали…

— От саме! — Валентина сплеснула руками. — Казали, що грошей немає! А самі…

— Зачекай, — Ігор дістав телефон. — Я зараз Олі подзвоню.

Він вийшов на балкон. Микола з Валею переглянулись, прислухаючись до розмови.

— Олю, це правда? Твої батьки купили машину?.. Чому ти мовчала?.. Як це «не знала»?!

Ігор повернувся до кімнати. Обличчя було бліде, щелепи зводило.

— Каже, що не знала. Її вдома не було… Не вірю!

— Сину, заспокойся, — Микола поклав руку на плече сина.

— Як заспокоїтись, тату? Вони нас обманули! Ми тут копійки рахуємо, кафе шукаємо дешевше, а вони гроші на нову машину знайшли!

Валентина кивала, стискаючи руки.

— Я завжди відчувала фальш! Завжди!

— Мамо, давай без «я ж казала», — Ігор різко встав. — Їду до них. Просто зараз.

— Ми з тобою, — Микола теж підвівся.

— Ні. Сам розберуся.

Коли за сином зачинилися двері, Валентина опустилась на стілець.

— Колю, які ж бувають люди… І дочку свою підставили!

— Не поспішай із висновками, — насупився Микола. — Треба їх вислухати.

— А що тут слухати? Усе ясно як день!

Телефон дзвонив кожні п’ять хвилин. Новина розлетілася між усіма знайомими.

— Так, Зіно… Так, правда… Уявляєш?.. — Валентина розповідала ту саму історію знову й знову.

Ігор повернувся пізно, гримнув дверима так, що посуд задрижав.

— Усе підтвердилось. Машина в гаражі стоїть. Новенька.

— І що вони сказали? — Валентина подалася вперед.

— Сказали, що це «планова покупка». Що три роки на неї збирали. Що весілля доньки — це наші проблеми, а не їхні.

— Господи! — Валентина схопилася за серце. — Як вони могли таке сказати?!

— А Оля? — спитав Микола.

— Оля в сльозах. Каже, що не знала про машину. Батьки їй нічого не сказали.

— І ти їй віриш? — Валентина похитала головою.

— Хочу вірити, — Ігор стиснув кулаки. — Завтра зустрічаємося всі разом. Будемо вирішувати.

Зранку Валентина не знаходила собі місця. Коли у двері подзвонили, вона здригнулась.

На порозі стояли Світлана з Віктором, за ними — заплакана Оля і похмурий Ігор.

— Заходьте, — сухо сказав Микола.

У тісній вітальні зависла важка тиша.

— Ми прийшли усе з’ясувати, — почав Віктор. — Очевидно, сталося непорозуміння.

— Непорозуміння? — Валентина пирхнула. — По-моєму, все гранично ясно!

— Валентино Іванівно, — Світлана випрямилася. — Ми не зобов’язані звітувати про свої витрати.

— Але навіщо брехати? — вибухнув Ігор. — Казали ж, що грошей нема!

— Ми не брехали, — Віктор гримнув долонею по столу. — У нас справді не було вільних коштів на весілля.

— А на машину знайшлися! — Валентина сплеснула руками.

— Це інше, — Світлана стиснула губи. — Ми три роки на неї збирали.

— А на весілля доньки збирати не пробували? — Микола схрестив руки на грудях.

— Ми не думали, що вона так швидко збереться заміж!

Ольга підвела голову:

— Мамо, ми з Ігорем уже два роки разом! Ти прекрасно знала!

— Олю, не втручайся! — прошипіла Світлана.

— Ні, втручаюсь! — Ольга підвелася. — Ви мене осоромили! Перед усіма! Батьки Ігоря останнє віддають, а ви… ви машину купуєте!

— Ми не зобов’язані оплачувати твої забаганки! — Віктор теж підвищив голос.

— Забаганки?! — Ігор зробив крок уперед. — Весілля доньки для вас — це забаганки?!

— Так, усі заспокоїлись! — Микола встав між ними. — Давайте без крику.

Валентина важко опустилася на стілець.

— Отже, так. Ви вирішили, що машина важливіша за щастя доньки. Ваше право. Але тоді скажіть чесно: «Ми не хочемо витрачатися на весілля». Навіщо брехати про фінансові труднощі?

Світлана знітилася, але швидко взяла себе в руки:

— Ми не були зобов’язані…

— Так-так, не були, — перебила Валентина. — Тільки тепер усі знають правду. Усі сусіди, всі родичі. Що батьки нареченої пошкодували грошей на весілля, але купили машину.

— Ви спеціально всім розтрубили! — спалахнула Світлана.

— А що приховувати? — знизала плечима Валентина. — Правду не сховаєш.

— Ми йдемо, — Віктор взяв дружину під лікоть. — Олю, ти з нами?

Ольга подивилась на батьків, потім на Ігоря.

— Ні. Я залишаюсь.

— Як знаєш, — кинула Світлана й рушила до виходу.

Коли за ними зачинились двері, Ольга розридалася.

— Вибачте… я не знала… про машину…

Валентина обійняла дівчину:

— Вірю, дитино. Ти не винна.

Через три місяці весілля все ж відбулося. Маленьке кафе, тридцять гостей. Простенька біла сукня, Валентина сама оздобила її мереживом. Батьки Олі запізнилися, подарували формальний конверт із грошима.

— Не дивися на них, — прошепотіла Валентина Миколі. — Сьогодні день наших дітей.

Ігор з Олею танцювали перший танець. Вони дивились одне на одного так, ніби у світі більше нікого не існувало.

— А знаєш, — сказав Микола, нахилившись до дружини, — може, й на краще, що так вийшло. Тепер діти знають, хто справді поруч.

— І ми знаємо, — кивнула Валентина.

Увечері, коли гості розійшлись, молодята поїхали в маленьку весільну подорож — на три дні в сусіднє місто. Більше собі дозволити не могли.

Валентина прибирала залишки свята, коли задзвонив телефон. Це була Зіна.

— Ну як, Валь? Усе пройшло?

— Пройшло, Зін. Не пишно, зате з душею.

— А свати як?

— Як статуї. Усім усміхались, а очі — крижані.

— Оце люди, — зітхнула Зіна. — А ти молодець, Валь. Витримала.

— Та не я. Ми всі разом.

Закінчивши розмову, Валентина підійшла до вікна. На вулиці вже стемніло. Десь там їхали її син із невісткою — тепер справжня родина.

«Життя все розставляє по місцях, — подумала вона. — Головне — в тяжку хвилину дізнатися, хто поруч по-справжньому».

Телефон знову задзвонив. СМС від Ігоря: «Мамо, дякуємо за все. Ми вас любимо».

Валентина усміхнулася й показала повідомлення чоловікові.

— От заради цього варто було старатися, — сказав Микола, обіймаючи дружину. — Заради цього варто.

Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками. Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!