– Валю, зі святом тебе! Як справи? Діти приїхали? – Дякую. Нема поки що, – невизначено відповіла ювілярка. – А що ж вони так? Такий день! Я б на їхньому місці прилетіла, навіть, якби на краю світу жила

Валентина прокинулася у свій шістдесят п’ятий День народження та насамперед перевірила телефон. Жодних повідомлень.

Ні від сина Андрія, ні від дочки Свєти, ні від онуків. Жінка зітхнула і поставила чайник. День обіцяв бути звичайним.

За сніданком вона гортала соціальні мережі та натрапила на фотографії сусідки Тамари з Єгипту. Жінка засмагала біля басейну, а поруч пустували її онуки. Підпис говорив: «Дякую коханій доньці за шикарний відпочинок!»

– Добре їм, – пробурмотіла Валентина, відкладаючи телефон.

О пів на десяту зателефонувала подруга Галина:

– Валю, зі святом тебе! Як справи? Діти приїхали?

– Дякую. Нема поки що, – невизначено відповіла ювілярка.

– А що ж вони так? Такий день! Я б на їхньому місці прилетіла, навіть, якби на краю світу жила.

Валентина промовчала. Галина нещодавно повернулася від сина з Києва, де три тижні няньчила новонародженого онука. Син сплатив їй квитки туди та назад.

– До речі, завтра йду до стоматолога, – продовжила подруга. – Сергій наполіг, щоб я зуби впорядкувала, сказав, все оплатить.

Після розмови Валентина сіла біля телефону і почала чекати. Можливо, діти просто хочуть зробити сюрприз?

На обід стало зрозуміло – жодного сюрпризу не буде. Жінка вирішила сама зателефонувати до сина. Андрій працював вахтовим методом.

– Мамо, привіт! – голос сина був стомлений. – Як справи?

– Андрюша, а ти пам’ятаєш, який сьогодні день?

Пауза. Потім син винно видихнув:

– Мамо, вибач, зовсім з голови вилетіло! Зі святом тебе! Багато роботи, голова іде обертом.

– Нічого, синку. Розумію.

– Мамо, я обов’язково наступної відпустки приїду. Обіцяю. Може, навіть подарунок якийсь привезу.

– Добре, Андрію. Бережи себе.

Дочка Світлана не відповідала на дзвінки до самого вечора. Валентина знала, що жінка працює у дві зміни, щоб прогодувати двох дітей після розлучення. Але все одно було прикро.

О сьомій вечора нарешті задзвонив телефон:

– Мамо, вибач, тільки звільнилася! З Днем народження!

– Дякую, доню.

– Як відсвяткувала? Гості були?

– Та ні, тихо посиділа вдома.

– А що, ніхто не прийшов? – Здивувалася дочка.

Валентина гірко посміхнулася і подумала: «А хто мав прийти? У всіх свої турботи».

– Світлано, а ти не могла б приїхати хоч на день? Давно не бачились.

– Мамо, ти ж знаєш мою ситуацію, – зітхнула дочка. – Грошей на дорогу нема. А залишити дітей нема з ким.

– Привозь дітей із собою. Я буду рада онуків побачити.

– Мамо, тоді квитки на трьох потрібні. Це ж не малі гроші.

Валентина помовчала. Пенсія у неї була невелика, але дещо відкласти вдавалося.

– А скільки потрібно на квитки?

– Ну, тисячі чотири на всіх.

– Добре, дочко. Перекажу тобі гроші.

– Правда? – Зраділа Світлана. – Тоді ми завтра ж квитки купимо! Дякую, матусю!

Після розмови Валентина замислилась. Вона планувала ці гроші витратити на нове пальто до зими, але дочка з онуками важливіша.

Жінка переказала гроші й почала чекати. Пройшов день, другий, третій. Світлана не дзвонила. На четвертий день Валентина не витримала і зателефонувала сама:

– Доню, як справи з квитками?

– Мамо, вибач, ситуація змінилася. У Марійки температура підійнялася, та й у мене роботи побільшало. Не виходить зараз приїхати.

– А гроші?

– Та вже витратилися на ліки та всяку всячину. Не хвилюйся, якось потім віддам.

Валентина поклала слухавку і тяжко зітхнула. Значить, і пальто до зими не придбає, і доньку не побачить. А вона так сподівалася обійняти онуків, нагодувати їх, дізнатися, як справи у школі.

Наступного дня зустріла у дворі сусідку Тамару, яка показувала комусь фотографії з Єгипту:

– Бачите, яка засмага? Дочка каже: “Мамо, відпочивай, скільки душі завгодно”. Сама все сплатила – і путівку, і екскурсії.

Валентина привіталася і пройшла повз. Вона не мала сил слухати про чуже щастя.

Увечері зателефонувала подруга Галя:

– Валю, уявляєш, так дорого зараз зуби лікувати, якби не Серьожа, сама б не впоралася.

– Добре, що син дбайливий, – механічно відповіла Валентина.

– А твої як? Приїжджали на День народження?

– Ні, не вийшло в них.

– Та що ж таке!

Через тиждень Світлана зателефонувала знову:

– Мамо, привіт! Як справи? Слухай, у нас ситуація складна.

Валентина насторожилася. По тону доньки було зрозуміло, що знову потрібні гроші.

– Що трапилося?

– Та в Колі черевики порвалися. А Маші треба купувати окуляри. Ти б не могла допомогти?

– Скільки потрібно?

– Ну, тисячі дві-три, – не більше.

– Світлано, а пам’ятаєш, ти обіцяла приїхати, коли я гроші на квитки переказала?

– Мамо, ну я ж пояснила – Маша хворіла! А зараз уже інша ситуація.

– Яка ж?

– Ну, багато роботи, діти в школу пішли. Не до поїздок зараз.

– Тобто, ви не приїдете?

Дочка помовчала:

– Мамо, ти ж розумієш, на що я приїду? У мене жодної гривні зайвої немає.

– Розумію, – тихо промовила Валентина. – Дуже добре розумію.

Після розмови жінка сіла до столу та написала список. Зліва – що роблять для неї діти, справа – що вона робить для них.

Ліва колонка виявилася практично порожньою: рідкісні дзвінки на свята, ще рідше – короткі візити з проханням про гроші.

Права колонка зайняла цілу сторінку: переказ грошей на потреби онуків, оплата ліків, допомога з покупкою телефонів, подарунки до Дня народження та Нового року.

– Цікава арифметика виходить, – подумала Валентина.

Увечері зателефонувала ще одна подруга – Ніна:

– Валюшка, привіт! Я від дочки тільки-но повернулася. Три тижні з онукою сиділа, поки та у відрядженні була.

– Натомість тепер донька мені нову пральну машину купила замість зламаної – каже, мамі не можна вручну прати у такому віці.

– Дбайлива дочка, – сказала Валентина.

– Та вже ж. Щоправда, втомилася я там. Малечі лише рік, активна дуже. Але дочка задоволена, і то добре. А твоя Світлана як? Приїжджає?

– Ні, не приїжджає. Світлана працює багато. Двоє дітей одна виховує, нелегко їй.

– Звісно, ​​нелегко. Але про маму забувати не варто. Діти повинні батьків цінувати.

Після розмови Валентина довго сиділа у кріслі та думала про своє життя. «Діти повинні цінувати батьків», та її діти цього не роблять. Для них вона є джерелом фінансової допомоги, не більше.

Наступного дня у дворі зустріла сусідку Марину, яка скаржилася іншим жінкам:

– Уявляєте, я як руку понівечила, син дзвонить щодня! Замучив своїми дзвінками. То про здоров’я випитує, то, що поїла. Вчора взагалі продукти додому замовив – каже, мамі важко зі зламаною рукою в крамницю ходити.

Валентина слухала та відчувала, як усередині все стискається від образи. У всіх подруг діти дбають, допомагають, відвідують. А в неї лише випрошують гроші.

Вдома жінка знову подивилася на фото Тамари з Єгипту. Під новою фотографією онука з аквалангом підпис: «Дочка каже – бабусі потрібні лише позитивні емоції!»

– Позитивні емоції, – гірко посміхнулася Валентина. – А мені й негативних не дістається від своїх дітей.

За тиждень зателефонував син:

– Мамо, як справи? Здоров’я як?

– Нормально, Андрію.

– Мамо, слухай, у мене тут ситуація. Хочу ноутбук купити, а грошей трохи не вистачає. Ти б не могла допомогти?

Валентина заплющила очі. Значить, дзвонив не для того, щоб дізнатися, як у неї справи, а “позичити” гроші.

– Скільки потрібно?

– Та тисяч десять. Я потім поверну.

– Андрію, а коли ти повернеш ті гроші, що я тобі на телефон рік тому додавала?

– Ну, я взагалі роботу змінити планую, зарплата більше буде. Тоді й розрахуюсь.

Після розмови Валентина дістала калькулятор та підрахувала, скільки грошей позичила дітям за останні кілька років. Сума вийшла разючою – понад сто тисяч гривень. А повернули з цього від сили тисяч із десять.

– Значить, я для них не мати, а банк, – промовила жінка вголос. – Банк, який видає кредити без відсотків та без термінів повернення.

Цього ж дня Валентина ухвалила рішення. Коли Світлана зателефонувала з черговим проханням про гроші на дитячий одяг, мати спокійно відповіла:

– Доню, грошей у мене немає.

– Як немає? – Здивувалася дочка.

– А так. Витратила на подарунки собі до Дня народження.

Дочка образилася і з того часу практично не дзвонила. Внуків Валентина так і не побачила.

Жінка залишилася одна, продовжуючи слухати розповіді сусідок про поїздки, подарунки та увагу від дітей.

Валентина ясно зрозуміла, що відносини, побудовані лише на матеріальній допомозі, неминуче закінчуються. Де вона схибила у вихованні?

Не потрібно дозволяти дітям тільки брати, – бо це егоїзм. Тоді не дивуйтеся, що в старості нікому склянку води подати! Ви ж цьому не вчили…

Як би ви вчинили на місці матері? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.