– Вам же на пенсії робити нічого! Хто краще за вас догляне дитину? Ви ж педагог! Усього три місяці. – У якому сенсі три місяці? – Остовпіла тітка Тамара

Тамара Федорівна перший день сиділа біля вікна та сумувала. Сумувала за своєю роботою, за колегами, і звичайно за дітьми.

Вона спостерігала, як мимо йдуть люди на роботу, до дитячого садка, діти бігають, у них канікули. Все життя пропрацювала у школі, сорок п’ять років педагогічного стажу.

Вона любила свою математику. Зовсім безнадійних учнів не було, до всіх шукала підхід і вміла подати матеріал.

Ноги стали підводити, ось і вирішила на пенсію піти остаточно. Відпочине, з’їздить в санаторій, доньку та онуків відвідає.

А поки що перший день вільного життя. Дочка дзвонила вчора, запропонувала знайти добрий санаторій.

– Тамаро Федорівно, доброго ранку! Ви ж сьогодні вільні? В школу не треба?

– Вільна.

– Я зараз вам Ваньку приведу. Вдома не залишиш, а з дитсадка ми вже випустилися. Як добре, що ви тепер абсолютно вільні.

– Стій, але в Іванка є ти – його бабуся, прабабуся – моя сестра.

– Ви ж педагог! Я працюю, а від моєї мами ніякого сенсу, їй тільки город подавай. Та й старша вона за вас на десять років. Поки ви з Ванькою сидите, я їй допоможу з городом, а потім на роботу піду.

– А де батьки?

– Працюють! Вони ж Ваню нам на все літо привезли.

– Сьогодні я придивлюся за ним.

– Вам же на пенсії робити нічого! Хто краще за вас догляне дитину? Ви ж педагог! Усього три місяці.

– У якому сенсі три місяці? Я скоро в санаторій поїду.

– Що? Ви ж за все життя ніде не були.

– Була. Ми з дітьми їздили скрізь. Цілими класами. Дочка підбере мені путівку, і я поїду. Собаки у мене немає, городу теж. Наглядати ні за ким не треба. Нічого не тримає мене.

– Ні. Так не годиться. Тітко Тамаро, ви не можете так вчинити. Ви ж чуйна, завжди всім на зустріч йшли.

– Робота у мене така була. А тепер я пенсіонерка, житиму для себе, відпочиватиму і займатимусь своїм здоров’ям. Між іншим, у мене є свої онуки, і правнук теж є.

– Є – тільки вони далеко, а ми тут.

– Приводь Ваню, але тільки сьогодні. У мене свої справи.

– Ось не чекала від вас. Я так розраховувала на допомогу.

– Допомога – це один раз, а все літо – це вже використання! Я ж з роботи звільнилася, щоб відпочивати.

– Не треба мені таких жертв! Один день! Я з дочкою домовилася на все літо!

Племінниця пішла, а Тамара Федорівна засмутилася. Можливо, вона вчинила неправильно, рідним допомагати треба.

За пів години з’явилася друга племінниця.

– Тітко Тамаро, мені сестра сказала, що ви збираєтеся кудись їхати на відпочинок. Це так чудово.

– Звісно чудово, донька путівку шукає.

– Ще не знайшла?

– Знайде – зателефонує. Ми все обговорили.

– Це добре, що поки що не знайшла. Нашій Ганнусі потрібне морське повітря. Ми не можемо собі дозволити їхати з нею. На всі путівки грошей немає, тільки на одну для Ані. Вам зовсім не важко буде з нею.

– А чому б вам свою маму, мою сестру, не відправити на відпочинок?

– Це ж такі витрати! Та й не поїде вона, город у неї.

– А городом займіться ви. Дайте їй відпочити. Іди. Я подумаю про твою пропозицію. Іди.

– Дякую.

– Рано ще дякувати.

Тамара Федорівна та Тетяна Федорівна лежали під парасолькою на пляжі.

– Тамаро. Напевно, нам пора йти. Скоро обід, стало жарко.

– Так. Час. Думаю, завтра треба оглянути околиці. Бо ми вже три дні лежимо. Там ще екскурсії, але автобуси з ранку. Відпочиватимемо за повною програмою. Ми ще не бачили місцеві пам’ятки.

– Тамаро, мені дуже ніяково. Путівку я сплатила, але грошей майже немає. Ти відпочивай, а я в номері посиджу. На пляжі спека.

– Ти ж мені сестра, не хвилюйся – витрати я беру на себе. Путівку мені дочка купила, а на все інше – гуляємо.

– Гарна в тебе дочка.

– Потрібно наші поїздки зробити традицією. Ми повинні вже жити для себе.

– А як же мій город, я ж для дочок намагаюся, для їхніх родин.

– Але ж ти його залишила. А я без городу живу не перший рік, і все чудово. Саду мені цілком достатньо.

– А якщо твоїм донькам потрібен город, то хай вони ним і займаються. Живи для себе. Час і про здоров’я подумати. Все, що можна, ти вже їм дала.

– Ти маєш рацію.

…Наступне літо почалося з великого скандалу. Виявляється, Тетяна Федорівна відмовилася від городу. Доньки запідозрили недобре ще раніше.

На вікнах не колосилася розсада, не закуповувалося насіння. На запитання про це мати відповіла, навіть не думаючи.

– Мам, ти забула?

– Про що?

– Про розсаду! Час уже томати сіяти, а в тебе ще й перців немає.

– А, ви про це! Ні, не забула. Самі вирішите, що вам вирощувати. Важко мені стало все робити. Відпочиватиму. Земля у вашому розпорядженні.

– У нас і самих є земля.

– Тільки у вас нічого не росте. А тут розроблена ділянка, але, якщо вам не треба, то запропоную сусідам.

Доньки не повірили. Мати покапризує, та й буде все, як раніше.

Цибуля росте, помідори, огірки, перці, баклажани, зелень. Картопля теж на своєму місці.

– Слава богу, одумалася!

– Ви про що?

– Ми про город.

– То я сусідам землю в оренду здала. Вони мені дозволяють овочі брати. Мені багато не треба, на салат і все. І взагалі, у мене путівка горить. Завтра ми з Тамарою їдемо.

– Знову ця Тамара твоя! Своєї голови немає?Своєї родини немає? Нас ти на кого кинула?

– Я вас не кидала. Ви колись думаєте не лише про себе? Мені років уже не мало, майже вісімдесят. Дякую моїй сестрі, що переконала жити для себе. Вона й від городу мене врятувала!

– Ви божеволієте!

– Нехай буде так. Завтра це якраз і почнемо.

Доньки Тетяни лаяли свою тітку та її дочку. Сестри відпочивали та веселилися. Дочка Тамари допомагала їм з путівками, але вони й самі відкладали на свої подорожі, чекали та готувалися.

Бо скільки того життя лишилося, ніхто не знав. Тож прожити цей залишок вони вирішили так, як хочуть вони, а не як вимагають рідні. Мають право…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.