Вчинок Олесі не давав мені спокою, і я вирішила, будь-що, завадити їй зустрічатися з Сергієм! Я вирішила діяти через Аню. Кілька днів я дзвонила внучці, та налаштовувала її проти матері, та її нового знайомого

Я прокинулася рано і вже не стала лягати. Цього дня три роки тому, не стало мого сина Олега, і я й досі не могла змиритися з цим.

Зітхаючи й щохвилини витираючи сльози, я почала збиратися до невістки та онуки – ми разом сходимо на цвинтар і поставимо квіти.

Я довго їхала в рейсовому автобусі, дивлячись, як жовтіють дерева, а сірі хмари затягують небо, що голубіло з ранку.

– Хоч би Олеся дочекалася мене. А то поїдуть самі, це недобре. Потім самій треба буде діставатися.

Але Олеся була вдома. І в неї був чоловік! Вони сиділи на кухні, й просто розмовляли, але навіть це розлютило мене.

– Швидко ж ти, красуне моя, чоловіка забула! У його річницю зустрічаєшся з іншим! – я побачила збентеження на обличчях невістки та її гостя і зраділа цьому.

– А ви знаєте, що в неї тринадцятирічна дочка від першого шлюбу? Ви молодий і гарний, навіщо вам вдова, та ще й з причепом?

– Наталю Семенівно, ви що таке кажете? Як вам не соромно?

– А ти мене не сороми! Я у домі свого сина! Прийшла, щоб вшанувати його пам’ять, а ти тут незрозуміло чим займаєшся!

– Вибач мені, Сергію, але тобі краще зараз піти. Я не хочу, щоб ти слухав усе це.
– Так, я піду, напевно… Я подзвоню…

– Ідіть, юначе, йдіть! – я зі злісною радістю дивилася на обличчя Олесі, що спотворилося від образи.

За пів години додому повернулася Аня, моя онука. Вона одразу зрозуміла, що між нами сталася сварка, бо ми сиділи у різних кімнатах і не розмовляли одна з одною.

Тільки ближче до полудня ми нарешті приїхали на цвинтар, а потім, побувши в Олега, розійшлися в різні боки.

Вчинок Олесі не давав мені спокою, і я вирішила, будь-що, завадити їй зустрічатися з Сергієм! Я вирішила діяти через Аню. Кілька днів я дзвонила внучці, та налаштовувала її проти матері, та її нового знайомого.

– Але, бабусю, – говорила Аня, – дядько Сергій тільки двічі був у нас у гостях!

– Так? А ти хочеш, щоб він став твоїм татом? Виховував тебе, вказував, що робити? Тільки дивися, одружаться, нових дітей заведуть. Тоді матері взагалі не буде до тебе діла!

– І ти, замість того, щоб займатися собою і зустрічатися з хлопчиками, допомагатимеш їй з малюками. Твої подружки гулятимуть із нареченими, а ти з візком.

– Я не хочу так!

– І я не хочу, онученько! А уяви, як зараз засмучується тато, дивлячись на все це зверху. Адже він так любив тебе, ти ж пам’ятаєш?

– Звичайно. І я його кохаю. Але що робити?
– Слухай уважно… – і я вчила Аню, як треба розмовляти з матір’ю і цим дядьком Сергієм, що відповідати їм і, взагалі, як поводитися.

Олеся не могла зрозуміти, що діється з дочкою. Вона стала сама на себе не схожа, а потім раптом почала звинувачувати Сергія у своєму поганому настрої, і в тому, що між нею та мамою не залишилося добрих стосунків.

Олеся плакала. Сергій був єдиною людиною, на яку вона подивилася, як на чоловіка. Так, вона була вдовою і її дочці нещодавно виповнилося тринадцять!

Але їй самій не було ще тридцяти п’яти, і вона теж хотіла жити! Але Аня нічого не хотіла розуміти. Вона влаштовувала істерики й скаржилася матері, що з появою Сергія у житті все змінилося.

– Я боюсь його! Він не добрий! – запевняла дочка.
І жінка перестала зустрічатися з ним, уникаючи спілкування навіть на роботі.

Минуло кілька місяців. Якось я зібралася до них, щоб подивитися, як вони живуть, бо давно вже не була у них в гостях. Побачене вразило мене!

У хаті був повний безлад, у холодильнику – порожньо, і сама Олеся дивилася на все тьмяним, безжиттєвим поглядом. Вона, немов постаріла на десять років!

– Та ти що? Ти що це так все запустила?! Хіба так можна?
– Ну і що? Лайтеся, мені все одно!

– Де це Аня? Адже вечір уже скоро!
– Не знаю, мабуть, із подружками…

– Олеся, схаменись! Вона ж дівчинка, дочка твоя, за нею око та око потрібне! Я почала набирати номер онуки, але він був недоступний. Що ж це робиться, Олесю?

– Нічого, все гаразд, – відповіла мені невістка, пішла до своєї кімнати, й лягла на диван, відвернувшись до стіни.

Аня повернулася ближче до десятої вечора.
– Де ти була? Чому телефон вимкнено?
– Ай, бабусю! Не починай!

– Олеся! Та ти хоч вийди, поговори з донькою! Ти подивися, у скільки вона з’явилася!
Олеся вийшла, миттю глянула на дочку:

– Ти уроки зробила?
– Звичайно!

– Цікаво, коли? – я вже почала зриватися на крик. Дівчатка, та що з вами?!

Але мені ніхто не відповів. Тоді я заговорила примирливим тоном:
– Ну, давайте чаю вип’ємо, чи що? Я пиріжків привезла!

– Ні, ба! Я не хочу, піду скупаюсь і спати.
– Дякую, Наталю Семенівно, я теж не буду. Втомилася, а завтра на роботу.

Я залишилася на кухні сама. Налила собі чаю, але так і просиділа з кухлем у руках, ображаючись на Олесю та Аню, які виявилися такими невдячними.

Заснула я тільки під ранок, а коли встала, зрозуміла, що нікого вже немає. Зітхнувши, я взялася за прибирання і готування, насилу впоралася!

Але коли повернулися Олеся та Аня, миттю подякували мені, та розійшлися по своїх кімнатах. А потім онука, попри мої заборони, пішла гуляти.

Цілий тиждень прожила я у них, але так і не зуміла відновити мир та порядок у цій родині. Та й родини по суті ніякої вже не було.

Я намагалася хоч щось змінити, кричала, лаялася, просила, благала, плакала – нічого не допомагало. Я натрапила на стіну байдужості та відчуженості.

Тоді я прийшла до Олесі й попросила у неї пробачення.
– Це я винна в тому, що відбувається, вибач мені. І цей твій Сергій, хай він приходить.

– Я все знаю, Наталю Семенівно. Аня мені давно розповіла. А Сергій не прийде. Він уже має іншу жінку.

Я опустила голову, та пішла збирати свої речі. Мене ніхто не тримав. Тяжкі думки не давали мені спокою, і я вирішила з’їздити на цвинтар до сина, посидіти, поговорити з ним, поскаржитися на життя.

Я повільно йшла стежками цвинтаря, розглядаючи незнайомі портрети, й раптом зрозуміла, що заблукала. Я стрепенулась і поспішила вибратися звідти, але забиралася все далі.

Раптом я побачила, що біля одного з пам’ятників стоїть молодик. Я підійшла до нього, та попросила вказати, де вихід. Чоловік обернувся, і я з подивом впізнала Сергія – гостя Олесі.

– Це ви? – він теж упізнав мене. Давайте я вас проведу. Зараз, лише одну хвилину зачекайте.

Сергій дістав з пакета м’яку ганчірочку, витер портрет на пам’ятнику, біля якого стояв і знову повернувся до мене:

– Це мій батько. Пам’ятник встановили нещодавно, я прийшов перевірити, чи все гаразд.

Я відчула, що мене ніби облили крижаним душем, який одразу змінився хвилею жару: з портрета на мене дивився мій перший чоловік!

Я насилу добралася до найближчої лави й сіла на неї, відкинувшись на спинку, і заплющивши очі.
Минуле неясними видіннями постало перед нею!

Ось я, сільське дівчисько, виходжу заміж за молодого хлопця, який щойно повернувся з армії. Ось, порадившись із чоловіком, я відправилася до міста – тепер я студентка.

І треба було так статися, що саме в цей момент я опинилася в положенні. Коли з’явився Сергій, я повернулася на навчання, і поступово зовсім покинула чоловіка та сина.

Потім я познайомилася з Петром – батьком Олега, і поїхала з ним до столиці, де ми й прожили довге і щасливе життя.

Коли з’явився Олег, я показала себе, як трепетна та дбайлива матір. Я віддавала йому все своє кохання та ласку, навіть не згадуючи, що десь у мене росте ще один син.

І ось тепер я з жахом зрозуміла, що двічі зламала життя свого первістка. І він, саме він, тепер стояв поруч і дивився на мене уважним поглядом:

– Вам погано?
– Сядь, Сергію. Тут я хочу покаятися перед тобою в усьому. Так, це буде правильно! Тільки мовчи, не перебивай!

І я розповіла йому все, не приховуючи нічого і не виправдовуючись.
– А тепер сам думай, що тобі з усім цим робити. Але я прошу тебе, якщо коли зможеш, пробач мені! А собі пробачення я ніколи не знайду!

Минуло пів року. Іноді я зідзвонювалася з Олесею та Анею, але в гості до них не їздила, і вони самі не приїжджали до мене.

Я схудла, почала погано спати, й весь час думала про те, що життя минуло, і жодну зі своїх помилок я вже не виправлю.

Цього ранку я довго не хотіла вставати, потім насилу піднялася, привела себе в порядок і кілька хвилин простояла біля дзеркала.

Сьогодні у мене було не просто день народження – ювілей! Сльози навернулися на очі самотньої нещасної жінки – але звинувачувати мені у цьому не було кого.

Раптом рипнула хвіртка і я побачила у вікно, що біля мого будинку стоїть велика машина, а доріжкою до мене біжить Аня, а за нею слідом іде Олеся.

Я кинулася до них назустріч! Я плакала та обіймала своїх дівчаток, а вони, веселі, простягали мені коробки з подарунками, та бажали багато гарного.

Раптом я побачила, що до мене йде ще хтось.То був Сергій! Він ніс величезний букет квітів!
– Сергію! – обімліла я і крізь сльози прошепотіла: – Сину…

– Так, мамо, – сказав він і обійняв мене. З Днем народження тебе!
– Бабуся, а в мене скоро буде братик чи сестричка! – захлинаючись розповідала Аня.

Я здивовано й зраділо подивилася на Олесю та Сергія – Олеся кивнула і посміхнулася:
– Видно мені на роду написано любити ваших синів, Наталя Семенівна!

Вперше за довгі роки за великим столом зібралася справжня родина!  А я, не ховаючи сліз, дивилася на своїх дітей, які пробачили мені, та полюбили!

Щастя повернулося до нашої родини, щоб уже ніколи не покинути її! Але за свою провину перед дітьми, я себе не пробачу ніколи! Багато хто мене засудить, але, хтось і зрозуміє мої вчинки! Я дуже на це сподіваюся!