Вдруг ми ніколи не побачимося? Виходить, це кінець і все закінчилося, і я більше не побачу її очей, її рук, не відчую її запаху

У мене не стало мами, я не знаю, як далі жити, не знаю, як прийти до тями. 28 вересня її не стало через коронавірус. Мама 32 дні пролежала в реанімації і я знала, що вона прийде додому і житиме, але, на жаль, 29 вересня я з нею попрощалася назавжди.

У мене є тато, дві старші сестри та брат, у них свої сім’ї. У мене ж немає нікого зараз, крім тата, з яким ми живемо разом.

Дуже боляче бачити її речі, бачити її ночами уві сні і прокидатися, знаючи, що це сон. Тобто щоранку розплющую очі і різко розумію, що мені не наснилося, і тепер я не розумію, що відбувається навколо мене, не розумію, хто ці люди, які оточують мене. Я не хочу ні з ким спілкуватися, і життя втратило свій сенс.

Я не знаю, за що мені триматись. У мене є робота, в яку я йду з головою, але я не бачу сенсу. Я не розумію взагалі для чого і навіщо я живу, таке почуття, що так не мало бути, тому що у нас сильний емоційний зв’язок. Я наймолодша дитина в сім’ї, і я завжди була поряд з мамою.

У мене в голові відбувається якийсь сумбур, я не можу зібратися, думки втрачають нитку, навіть зараз пишу і не розумію, що я пишу. Таке почуття наче я не можу тримати нитку розмови. Як шкода, що ми не знаємо, що там після життя, раптом погано, і мама зараз мучиться. А раптом там добре, і їй, навпаки, там краще?

Я не розумію і не знаю, за що мені триматись і чіплятися. А раптом після життя нічого немає, і мама просто зникла. Я просто хочу знати, що все добре. Я просто хочу, щоб вона була зі мною поряд або я з нею поряд. Я не знаю, як мені далі жити і що мені робити зараз.

А раптом там нічого немає, і це буде безглуздо, і ми ніколи не побачимось. Якщо ми реально ніколи не побачимося, виходить, це кінець і все закінчилося, і я більше не побачу її очей, її рук, не відчую її запаху.

Як жити із цим усе життя? Коли мені полегшає, коли мене відпустить біль?