– Ведмедиця за свого ведмежа будь-кого порве! Курка безмозка, курчат від шуліки ховає! А тут розумна людина кидає свою дитину! Як це пояснити? – Переймався капітан поліції

Валентина Федорівна закінчила зміну та спустилася у напівпідвал вокзалу. Тут була жіноча вбиральня.

Усього кабінок було п’ять, але на одну з них Валентина Федорівна наклеїла аркуш із зошита в клітинку з кривуватим написом «Не працює». У цій кабінці вона зберігала свій нехитрий робочий інвентар – цебра, швабри, щітки, ганчірки.

Відкривши цю п’яту кабінку, Валентина Федорівна завмерла: на двох перевернених вгору дном відрах лежав пакунок – це була зовсім маленька дитина, загорнута поверх пелюшок у широкий вовняний шарф.

– Господи! – Заголосила жінка, – це що ж за мати-стерво такого маленького кинула!

Валентина Федорівна тремтячими руками дістала з кишені халата кнопковий телефон:

– Петровичу, спускайся давай у жіночу вбиральню – тут таке!

– Цікаве місце для побачення ти знайшла, – пожартував Олександр Петрович – він чергував сьогодні на вокзалі.

– Швидко, говорю, йди! – навіть крикнула на нього Валентина Федорівна.

Поліціянт з’явився за п’ять хвилин.

– Дивись! – жінка відчинила перед ним двері кабінки.

Дитина в цей момент зморщила личко і, не розплющуючи очей, спочатку закряхтіла, а потім заплакала тоненьким голоском.

– Єдріт твою..! – Тільки й зміг сказати Петрович.

Потім він зателефонував і доповів про знахідку начальству.

– Бери дитину, ходімо до чергової кімнати – туди зараз швидка приїде. А приміщення зачини – наряд тут огляд робитиме. І ти вже вибач, Федорівно, але додому ти сьогодні нескоро потрапиш – будеш свідчення давати.

Літня жінка-лікар, що приїхала на швидкій, розгорнула дитину. То був хлопчик.

– Сходіть хтось в аптечний кіоск за памперсом, у вас тут їх поштучно продають, – сказала лікар, – бо він весь мокрий. І водички дайте кип’яченої.

Змінивши дитині памперс і напоївши її з чайної ложечки, лікарка відповіла на запитання поліціянта.

– Маля з’явилося, швидше за все, у лікарні – пупкова ранка оброблена за всіма правилами. Хлопчику днів вісім-десять, не більше.

– Повеземо до районної лікарні, там його оглянуть, може ще що скажуть. А поки подивіться – у нього на правій ніжці – шість пальчиків. Може, вам це стане в пригоді, коли будете шукати цю недороблену матусю.

Швидка поїхала, поліція, виконавши свою роботу, теж, і Валентина Федорівна нарешті змогла піти додому. А разом з нею по селищу розлетілася звістка про стерво, яка покинула немовля.

Хлопчика відвезли до лікарні, а за місяць перевели до обласного будинку дитини, де він мав жити до трьох років.

Тепер він був не знайдений, не невідомий. Він мав і прізвище, і ім’я, і ​​по батькові. Головний лікар, оформляючи на дитину документи, довго не думав.

Знайшла його жінка, на прізвище Тропініна, а він буде Тропінін. Від поліціянта запозичив ім’я Олександр. А по батькові лікар йому своє дав – Євгенович.

– І багато таких Євгеновичів ви вже назвали? – Запитав його колега.

– За цей рік – п’ять, – відповів лікар.

Олександр Євгенович Тропінін великих турбот працівникам будинку дитини не завдавав. Він не вередував, хворів рідко, розвивався за віком.

Була в нього тільки одна особливість – іноді він, підставляючи до вікна стільчик, залазив на підвіконня і довго дивився на дерева, що ростуть за вікном.

Видно було огорожу, за якою ходили люди, їздили машини, що виднілася в просвітах між деревами, – там йшло якесь інше, незнайоме життя.

Спочатку його намагалися забирати з підвіконня, але тоді хлопчик влаштовував такий скандал, що нянечки та вихователі воліли його не чіпати.

Посидівши так годину чи трохи більше, Санька – як його тут усі звали – акуратно спускався вниз і упродовж дня більше не підходив до вікна.

Матір маленького Саньки знайшли, коли йому було пів року. Нею виявилася мешканка сусіднього села вісімнадцятирічна Смирнова Ольга Тимофіївна.

Слідчий розіслав запити до всіх лікарень області та обласного центру, чи не приймали вони у певний проміжок часу хлопчика із шістьма пальцями на правій нозі.

Усі відповіді були негативні. Але лікарі впевнено заявляли, що дитина з’явилася у лікарні, або ж приймала малюка досвідчена акушерка.

Тоді слідчий закинув мережу ширше і нарешті отримав відповідь, що у районній лікарні сусідньої області у зазначені терміни справді з’явилося таке маля.

Молода жінка років вісімнадцяти – двадцяти звернулася до лікарні сама напередодні терміну. Повідомила, що її обікрали у поїзді, тож документів при ній не було.

Назвалася Марією Івановою. З лікарні пішла напередодні виписки, взявши із собою дитину. Довідки про появу сина жінка не отримала.

Слідчий поговорив із жінками, які лежали в одній палаті з Машею, і одна з них заявила:

– Ніяка вона не Маша. Покличеш її на ім’я, вона лише з третього разу відгукується. А тут якось жінка із сусідньої палати зазирнула і сказала, що до Ольги Корольової прийшли, щоб та вниз спустилася.

– Так ця «Маша» аж сіпнулася. І ще кілька разів таке було. Запам’ятайте мої слова, її Ольгою звуть.

Поговоривши ще з десятком людей, слідчий розмотав клубок і з’ясував, що студентка третього курсу торгово-промислового коледжу Смирнова Ольга Тимофіївна поїхала на канікули глибоко в положенні, а вдома з’явилася вже без дитини.

– Ось ти мені скажи, обурювався капітан поліції Коливанов, звертаючись до своєї колеги – старшого лейтенанта Ірини Володимирівни.

– Ведмедиця за свого ведмежа будь-кого порве. Курка безмозка, курчат від шуліки ховає! А тут розумна людина кидає свою дитину. Як це пояснити?

– Дуже просто пояснити, – сказала жінка. Історія класична. Якийсь Вася дівчинці у вуха надув, «люблю, не можу», а вона, дурненька, повірила.

– А коли постало питання про дитину, цей Вася безнапасно злився! Вдома батьки, які, відправляючи в місто вчитися, попереджали: «Дивися, дочко, принесеш у пелені, на поріг не пустимо».

– А їй сімнадцять чи вісімнадцять, і ні помешкання, ні роботи. Тут і самій подітися нема куди, а ще дитина на руках. Уяви свою дочку у такій ситуації. Що робити?

– Моїй Катьці лише п’ятнадцять, – відповів капітан, – і вона знає, що всі проблеми треба вирішувати у сім’ї.

– І тринадцятирічні стають мамами. Але ти зараз сказав головне: якщо що, то твоя дочка прийде до тебе. А тій піти не було до кого.

Ольгу притягнули до відповідальності, був суд, був вирок – рік виправних робіт. Крім того, її позбавили батьківських прав.

А Санька так і жив – спочатку у будинку дитини, потім у дитячому будинку. Він дружив з усіма, доглядав за малюками й був таким спокійним і добродушним, що його не чіпляли навіть найзапекліші хулігани.

Якось, коли Саньку було вже десять років, його мало не всиновили. Але він відмовився:

– Хай краще Юлю візьмуть, у неї немає мами, а я свою почекаю.

Після дев’ятого класу Санька пішов навчатись у будівельний коледж:

– А що, гарна робота – буду для людей будинки будувати.

Закінчив навчання та почав працювати. Чекав своєї черги на отримання квартири, а поки що жив у гуртожитку.

Одне тільки не давало спокою Саньці – все життя він хотів знайти свою матір. І ось якось вирішив, що настав час діяти.

Великих складнощів на його шляху не було – він не був усиновленим, тож згоди ні в кого питати було не потрібно.

Історія його появи на світ залишила багато слідів у різних офіційних документах, та й вихователі з дитячого будинку допомогли. Тож за пів року Санька свою матір знайшов.

Знайти знайшов, а в будинок до неї прийти боявся. Місяць майже приходив на подвір’я будинку, де вона жила.

Вдивлявся в обличчя жінок, які виходили із третього під’їзду, прикидав, хто з них може бути його матір’ю.

А одного разу почув, як бабуся, що сиділа на лавці, звернулася до невисокої худорлявої жінки з паличкою:

– Олю, а ти не чула, коли гарячу воду дадуть?

– Оля… невже це вона? – подумав Санька і вирішив, що сьогодні він обов’язково це дізнається.

– Здрастуйте, – сказав молодик, коли на його дзвінок двері відчинила та сама жінка. – Смирнова Ольга Тимофіївна тут мешкає?

– Я Ольга Тимофіївна. Тільки тепер я Полякова.

– А я Сашко. Пам’ятаєте – сімнадцяте червня дві тисячі другого року. Ви залишили мене на вокзалі, – запинаючись сказав він.

Жінка зблідла, похитнулась і вхопилася за одвірок.

– Тебе назвали Сашком! Я теж хотіла тебе назвати так. Проходь.

Вони проговорили майже дві години. Спочатку він розповідав про своє життя, потім вона.

Після всього, що сталося, Ольга до батьків не повернулася – вона пам’ятала перекошене ненавистю обличчя матері, яка крикнула у залі суду, що проклинає її.

Відбувши покарання, вона залишилася працювати в тій же заводській їдальні, отримала кімнату в гуртожитку.

А за два роки вийшла заміж за Івана – простого, але дуже гарного хлопця. Вона не приховала від чоловіка подробиці свого життя.

Жили вони добре. Квартира, робота, двох синів виховували.

А чотири роки тому сталося нещастя. Поверталися вони з Іваном із роботи, і їх на пішохідному переході збив нетверезий водій.

Ольга втратила чоловіка та здобула посвідчення непрацездатної. Працювати тепер не може.

Але ж жива! Синів треба підіймати. Сашкові – тринадцять, Мишкові – десять. На них усе горить – і одяг, і взуття. Живуть на три пенсії – дві за втратою годувальника, та її – як непрацездатній. Тяжко, а що робити.

Сашко обійняв матір:

– Нічого, мамо, ти не хвилюйся. Я вас знайшов, тепер усе буде гаразд.

Чи було йому прикро, що мати його покинула? Так. Але ненависті до неї він не відчував. Можливо, хтось би вчинив інакше?

Та серце і душа Сашка потребувала, хоча б тепла та поваги рідної людини – і він це тепло знайшов. Всього в житті вистачає – жорстокості, байдужості, поневірянь…

Він цього сьорбнув з лишком – годі! Тепер Сашко розраховував тільки на щастя. Для цього він докладе максимум зусиль, бо під лежачий камінь вода не тече…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.